Пряниковий будиночок 2.

Пряниковий будиночок.
Дім пахнув печеним тістом, корицею й злегка підгорілим медом. Піч гуділа рівно, як добре злагоджений мотор, а в її нутрощах пеклися останні листи пряників — сердечка, зірочки, криво усміхнені ведмедики.
Сива жінка у шорсткому фартусі обережно вийняла деко, поставила на решітку охолоджуватись. Пар валився з гарячого тіста, просочував старий дерев’яний будиночок теплом і чимось, що нагадувало дитинство.
З кухонної полиці грав старенький транзистор. No Rain від Blind Melon переливалась крізь шум генератора, що торохтів за стіною. Своя електрика у лісовій гущавині долини Міссурі, це впевненість, це стабільність, це цивілізація.
Раптом з кишені джинсового комбінезона озвався телефон. Цю мелодію дзвінка важко з чимось сплутати, але лише тому хто живе на цьому світі більше півсторіччя. Жінка витерла руки об фартух й обережно витягла свого кнопкового раритета.
— Алло... Так, докторе Грейс. — Її голос був трохи хриплуватий, але теплий. — Так, усе добре. Приймаю. Щоночі. Апетит теж… ого який. Пряники знову пекла. Уявіть — два десятки за день розійшлись у містечку. Ага, навіть ті з розплавленими очима. Ні, без снів. Тиша. Так, справді… мені набагато краще. І вам, на все добре...
Можливо вона б і порозмовляла ще, але на тому кінці вже встигли попрощатися. Жінка тільки посміхнулась сама до себе.
І тут — тріск. Тихий, нерішучий, але реальний. Хтось тупцювався на ґанку. А потім ще раз — вже ближче, вже виразно — хрускіт під ногами опалого гілля.
Мей завмерла. Очі, досі м’які, як у втомленої матері, звузились. Вона поклала телефон знову в кишеню. Повільно зняла фартух, підійшла до вікна, відсунула фіранку.
На ґанку стояли двоє — хлопець і дівчина, навряд чи старші за двадцять років. Обоє худі, бліді, у брудних світшотах. У дівчини був наплічник з брелоком — яскравим плюшевим кроликом, хлопець тримав в руках телефон і тряс ним, мов іграшкою.
Мей відчинила двері на кілька сантиметрів.
— Що сталося?
— Перепрошуємо, — почала дівчина. Голос тонкий, трохи деренчливий. — У нас сіла батарея, і ми заблукали… Ми не хочемо нічого поганого. Можна зарядити телефон? І... ми не їли вже добу.
Пауза. Мей подивилась на їхні обличчя. Хлопець опустив очі. Дівчина тримала контакт. Голод і втома — знайомі речі.
— Заходьте. У мене є пряники. Й зарядку теж знайдемо.
Підлітки зайшли в маленьку кухню. Хлопець обережно примостив телефон на поличку біля розетки, під'єднав зарядку. Дівчина сіла на стару лавку, уважно роздивлялась навколо. Мей поставила чайник, простягла їм тарілку з пряниками. Запах кориці, меду і ванілі здався їй теплим захистом від світу за дверима.
Пораючись біля пічки Мей зі щирою зацікавленістю розглядала гостей. Перших гостей за дуже довгий час. Мелодії кінця дев’яностих, зі старого транзистора, все ще заповювали кімнату, хоч вже давно йшла нова епоха.
Вона спостерігала за ними, помічаючи, як дівчина нервово стискає ремінь рюкзака, а хлопець — кілька разів дивиться на вихід із кімнати. Та й його очі... Серце тьохнуло — у грудях запанувала тривога, але у пам’яті згадалися слова психіатра: «Люди не злі. Вони ранять, але не злі. Ти сама знаєш, що може ховатися за маскою».
— Звідки ви, діти? — запитала Мей, нарешті виставляючи на стіл келихи з запашною кавою — мене звати Мей. Мей Харпер, а вас як? До мене, крім ведмедів і пум мало хто приходить, а з ними не побалакаєш.
— Я Ханна, а брата звати Кайл — охоче відповіла дівчина, — Ми туристи. Надивилися, оце, відео про національні парки, поклик природи, історію держави... Якби ще навички були...
Вона навіть повірила їм. Щось в їхніх очах говорило про втому, про втечу від чогось гіршого за холодну ніч. Посміхнулася, відповіла щиро:
— Навички, тільки з досвідом й приходять, як же інакше? Які ваші роки? Все попереду.
Хлопець, який сидів ближче, посміхнувся криво і відхопив голові пряничному чоловічку, знову кидаючи погляди на вихід.

Дівчина раптово встала і попрямувала до полички з телефоном за спиною у Мей. Та, мимоволі прослідкувала за нею поглядом.
— Ти дуже добра. — прошепотіла дівчина, змушуючи остаточно обернутись, щоб відповісти.
Мей все ж вловила рух позаду. Тіло, на автоматі, спробувало пригнути голову, підняти руки... Запізно...
Удар, чимось твердим, в потилицю погасив разом і світло і звуки.
***
Мей прийшла до тями. Біль пульсував у голові, ніби намагався вибити назовні очні яблука. Дещо тепле й мокре зліпило волосся на потилиці, застигло за коміром сорочки. Руки були зв'язані й примотані до тіла. У роті кляп — ганчірка зі смаком сирого тіста й кориці — її кухонна ганчірка.
Мей, не без зусиль проковтнула стогін, втрималася від спроб звільнитись. Спершу треба з'ясувати де Вони? Це було недовго — вона почула голоси. Десь поряд. Спочатку дзвінкий голос Ханни:
— Ти диви скільки тут військових брязкалець! І всі в коробочках, наче вона їх і не діставала жодного разу. Пурпурне серце... За доблесть... За війну в Іраку... Ще якась хрінь... Скільки вони можуть коштувати?
— Ти ж сама сказала. Хрінь. — голос Кайла був невдоволений і злий. — зараз такого добра на кожній барахолці, хоч дупою їж.
— Що тут ще...? Якісь фотки... Усі у формі. Симпатичною була наша бабця по молодості. Накарябано щось... Штаб-сржант Мей Харпер, військова спеціальність 88-М, водій військового трансторту. А на групових половина людей з червоними хрестиками...
— Та кинь це лайно в піч! Гроші шукай! Коштовності! Не може бути що б вона нічого не заощадила.
— Ну то у неї й спитай! Нащо на мене орати?! Розв'яжи їй язик! Все одно це неминуче.
— Та я й з любові до мистецтва її б випатрав. — заіржав хлопець. — Доречі, знаю, що ми з нею зробимо, як все розповість. Я дровець у пічку підкинув. Згадала казку? Ги ги! Пряниковий будиночок, щоб його.
***
Мей ледве стримала крик. Не страх — тваринний жах охопив кожну клітинку тіла. Думки мало не розривали хвору голову.
— Спалити!? Живцем!? Як ці тварюки дізнались про мій страх? Що я кілька років прокидалася з криками уявляючи як горю у вантажівці з паливом. Навіть боєприпаси возити легше — принаймні, все відбувається швидко. Я ж ці довбані пряники почала пекти як терапію, щоб відчути владу над вогнем. А вони... Та байдуже їм кого палити... Будь яка самотня жінка могла опинитися на моєму місці. Господи...
— Ні! Я сказала НІ!!! Збирись, ганчірка! Ніякої паніки! Молитви тобі не допоможуть! Як не допомогли Чакі, який помінявся зі мною першим місцем у тому конвої. Від нього й жмені кіптяви на криші кабіни не залишилось. А може Джулія не молилася? З якою я розділила останню пачку справжньої, американської жуйки. Я сама везла у кузові її тіло і інших, з розстріляного еваку. В сраку молитви! Виплутаюсь сама, як завжди. Так, спершу оцінити обстановку.
Чим і як мене зв'язали? Хах! Довбані "туристи", срані анімешники... Сплутали цілою мотузкою. Навіть ноги не зв'язали! Ну, аби ще трошки часу...
Не так вже й воно важко, якщо знаєш, що треба робити. Видихнувши все повітря Мей послабила мотузку. Ще кілька рухів і права рука вільна, а далі справа техніки...
Кроки, дихання. Завмри!
Хлопець підійшов наклонився над нею. Крізь примружені повіки вона побачила блиск ножа. Її здорового кухонного ножа, з гарної сталі, як завжди нагостреного, як слід.
— Прокидайся, стара! Є питання. Ти спиш? Чи може таки здохла? Е! — він став на коліно й торкнувся плеча Мей, певно, збираючись потрусити.
Занадто пізно він зустрівся з її поглядом. Осмисленим, уважним... й сповненим ненависті.
Рука Мей злетіла швидше ніж гримуча змія. Великий палець лежав поверх кулака й дивився вперед і вгору, як тримають викрутку. Саме цей палець, з пожовклим твердим нігтем, що бо зна скільки не бачив манікюру, встрамився Кайлу в праве око.
Чавкнуло. Бризкнуло.
Хлопець заволав як скажений, хапаючись за обличчя обома руками. Помилка. Ще один брак досвіду. Замісь того щоб вдарити ножем на осліп, незважаючи на біль... Принаймні він не випустив ножа. Але це йому не надто зарадило.

Мей перехопила його кисть й обома руками направила широке леза хлопцю під ребра.
Той захрипів і провалився вперед.
Мей швидко скидала мотузку й намагалась піднятися — лишалась іще сестра.
Своєчасно. Ханна вже бігла волаючи голосніше пораненого брата, на ходу намагаючись розкрити складаний ніж. Але перед нею була вже не людина. Автомат який працює, швидко, точно, без емоцій — на м'язовій пам'яті.
Мей різко штовхнула в ноги дівчини стілець. Вдало — Хана незграбно перечепилася, розтяглася, шкрябнувши щокою по підлозі. Колишній сержант не втрачала а ні миті. Вона перехопила руку з ножем, вивернула й різко надавила коліном зовні на лікоть. Хрускіт кісток заглушив відчайдушний крик дівчини. Мей мовчки провернула зламану кінцівку, ніби викручувала білизну. Крик захлинувся на найвищий ноті й стих — Ханна від шоку втратила свідомість.
Мей піднялася над своїми поваленими ворогами й заволала в свою чергу, кудись у стелю хатинки і вище. Накричавшись Мей, з дико виряченими очами, змахнула ножем й крикнула брату і сестрі єдине, сповнене гніву, розчарування й призирства:
— Діти!!!
Дуже швидко, навіть неприродно швидко, обличчя Мей знов прийняло спокійний вираз, наче з нього одним махом стерли всі емоції.
Жінка перевірила нігтем гостроту ножа відібраного в Ханни. Скривилася, але все одно заходилася вправно різати мотузку на короткі шматки. Вона працювали й кидала короткі злі фрази кудись у простір:
— Срати я хотіла на те хто з вас мені допоміг. І чи допомагав взагалі. Ти, який з німбом, відвернися! Тут тобі більше нема на що дивитися! А ти, з рогами, можешь глянути, якщо цікаво. Шкода, що прокоментувати не зможеш.
***
Ханна прийшла до тями від болю. Зламана рука тягнула, смикала, крутила нестерпно. Страждання посилювало те, що понівечена кінцівка була міцно зв'язана, як і всі інші. Дівчина сиділа на підлозі обхопивши підігнуті ноги. Під колінами, поверх ліктів було просунуто товсту палицю і вся конструкція міцно скручена відрізками мотузки. Ханна не мала змоги поворухнутись. Крикнути теж — шорстка мотузка проходила між зубів й була затягнута на потилиці настільки туго, що мало не роздирала рота.
Ханна застогнала й спробувала обдивитись навколо.
Й одразу ж закричала, навіть крізь кляп.
Просто перед нею, на кухонному столі лежав її брат. Його тіло було зв'язано якимсь зовсім варварським й жорстоким способом.
Литки притягнуті до стегон, п'яти до сідниць, а скручені в ліктях руки прив'язані до гомілок. Й поверх всього ще кілька обертів сталевого дроту. Кричати йому не давав такий саме кляп з волокнистої мотузки, як і в неї. Але страшнішим за все було те, що з живота Кайла все ще стирчав здоровезний кухонний ніж, а обличчя нагадувало гротескну, криваву маску без одного ока.
Мей стояла з іншого боку столу, з пасатижами в руці й відкушувала чергові кільця дроту. Вона виглядала цілком спокійною і навіть задоволеною. Вона звернула увагу на Ханну й посміхнулася.
— Доброго ранку, сонечко. А я вже збиралась тебе будити. Не можна щоб ти це пропустила.
Вона працювала мовчки ще кілька хвилин замінюючи мотузки дротом й не звертаючи ніякої уваги на звуки, які видавали хлопець і дівчина.
Нарешті вона прибрала дріт, відійшла на кілька кроків й подивилась прискіпливо.
— І подивився Господь на діло рук своїх. Й побачив, що це добре. — кивнула Мей схвально.
Старий транзистор на столі, біля Мей, ще шипить. З нього мимохідь грає — контрастно, болісно життєрадісно — "Barbie Girl" від Aqua.
Мей, мало не пританцьовуючі, підскочила до печі. Відсунула в бік важку затулку й підкинула в пічку дровенят.
— Я б охоче розтягувала наше спілкування, як густу патоку. На багато годин. Щоб відчули все, до останку. Але, нажаль, Кайл не має стільки часу.
Мей підійшла до хлопця й дивлячись просто в очі Ханни, висмикнула ніж з під його ребер. Пляма крові на й без того мокрому светрі почала швидко збільшуватись. Кайл завив, а Ханна заплющила очі.

— Дивись, дивись! Не відвертайся! Ти ж хотіла досвіду? Коли ще вчитися? Отож... Що ми маємо?
Мей абсолютно спокійно й неквапливо встромила в рану два пальці. Хлопець вигнувся, мало не звалився на підлогу й заколотив головою об стіл.
— Кров темна, зі згустками. Це печінка. Він все одно скоро крякне. — Мей з байдужістю витерла пальці об ще чистий рукав светра.
— Ти ж чемна дівчинка, пропустиш братика вперед?
Ханна відчайдушно жувала мотузку, захлинаючись здавленим криком. Кров з роздертої шкіри й сльози змішувалися на її щоках.
Мей підхопила хлопця за одяг й потягла по столу. Хекнула, підштовхнула знизу ногою. Тіло Кайла, колінами вперед пірнуло у топку. Назовні залишилися тільки плечі й голова, що безсило висіла в повітрі.
По кухні одразу понісся запах горілого. Такий недоречний й страшний, після аромату пряників.
Голова кайла почала смикатись, а вціліле око мало не вилізло з орбіти.
Мей, між тим заходилася прибирати стіл й підлогу. Смерть і страждання нападника-невдахи її ніби й не стосувалися.
Ханна не знала скільки це тривало. Усього кілька хвилин, чи десятки? Під кінець вона просто плакала, не відводячи погляду від посірілого обличчя брата, на якому вже не віддзеркалювався навіть біль.
Нарешті голова Кайла перестала смикатися. Не чутно було й звуків, крім тріскотіння вогню й огидного шипіння.
Мей підійшла, взялася за волосся хлопця, вдивляючись у скляний погляд мерця.
— Слабак... — вона з гидливістю випустила голову й заштовхнула тіло вглиб печі, підкинула ще пару дровенячок й поставила на місце затулку. Було чути як у топці загуло.
— Слабак. Але везучій — так легко мене здихався.
Мей повернулася та, з посмішкою, попрямувала до Ханни.
У дівчини все попливло перед очіма. Серце з грудей намагалося вискочити через горло. Вона навіть не відчула, що під нею починає розтікатися жовта, смердюча калюжа.
Але помітила Мей.
— Фу, як не соромно?! Така велика дівчинка, а взяла й наслідила бабці! — заговорила жінка з глузливим пафосом. — Я ж щойно поприбирала!
Ханна провалилася у прірву негативних емоцій. Усіх одразу. Біль фізичний, біль від втрати рідної людини, страх, відраза, сором і так далі і тому подібне.
Мей присіла навпочіпки й обережно прибрала пасмо волосся з обличчя дівчини. Її погляд здавався навіть лагідним.
— Тобі казали, що не можна ходити у мокрому, бо застудися? Ну нічого, зараз я все зроблю.
Мей вхопила дівчину за каптур толстовки й потягла у протилежний кут. Там вона взяла ніж — свій, кухонний, скривавлений й почала зрізати з Ханни одяг. По клаптикам. Вона висмикувала ганчірья з під мотузок й кидала їх у калюжу на підлозі. Ханна здригалася при кожному дотику. Від сталі ножа й вдвічі сильніше від руки жінки.
Ханна не намагалася кричати, вона навіть дихати боялася, ковтаючи стогін.
Кляте радіо не змовкало а ні на хвилину. Тепер лунало якесь кантрі.
І ось, через деякий час, дівчина сиділа гола на холодній деревні підлоги й тільки мотузки врізалися в її тіло.
Мей відклала ніж на стіл, втомлено присіла на стілець й промовила:
— Зовсім замучили стару бабу. Не так як би вам хотілося, але замучили.
Перепочивши, Мей зітхнула й заходилася щось шукати. За хвилину на столі лежали телефони Ханни й Кайла, а також старенький записник з олівцем.
— Зараз ми з тобою побалакаємо, дівчинко. Я не буду питати, як давно ви вживаєте, принаймні, твій братик. Я навіть повірю що ти сама — чиста. Але мені потрібні всі паролі з телефонів і всі контакти тих хто продає.
Мей знов зітхнула й поклала поряд з ножем пасатижі.
— Зараз я прибиру кляп. Кричати ти не будеш. Лити мені лайно у вуха теж. Тільки чесні відповіді на питання. І отримаєш від мене якогось пряничка. Або біль, якщо ні. Зрозуміло?
Ханна відчайдушно закивала головою.
— От і добренько. Спробуємо.
Мотузка випала з рота дівчини й залишила після себе смуги розтертої в кров шкіри, немов посмішка Джокера.
Ханна закашлялася й хотіла бува щось сказати, але Мей суворо погрозила їй пальцем й приклада його до губ. Дівчина налякано кивнула й міцно стулила щелепи.

Наступні пару десятків хвилин Ханна відповідала, а Мей записувала. Відповідала дівчина чітко, швидко, й абсолютно правдиво. Їй було байдуже що стара навіжена зробить з цим списком, хоча більшість людей з нього були її приятелями, а дехто навіть друзями. Вона хотіла щоб припинився біль у зламаній руці і від тугих мотузок. Хотіла пити. Але більш за все — хотіла жити. Це бажання відкидало геть усе інше, домінувало, заповнювало. Ніхто не задумується про це бажання, поки смерть не зазирне в очі. З ножем божевільного, машиною, що летить на автобусну зупинку, свистом снаряду, який падає на твою позицію...
Нарешті, питання скінчилися. Мей остаточно відклала телефони й задумливо гортала сторінки записника. Ханна не могла знайти сміливості подати голос.
Але, ось рука Мей потягнулася до скривавленої мотузки кляпа.
І Ханна заговорила. Швидко, напіврозбірливо, ковтаючи слова. У відчайдушній спробі достукатись до душі цієї жінки, що отримала над нею повну владу і, вочевидь, цим насолоджувалася.
— Тітонько, не треба! Ви ж обіцяли?! Я сказала усю правду! Чесно, чесно! — Ханна захлинулася словами, спрагло хапала повітря. Мей не реагувала, спокійно вивчала записи.
Дівчина вирішила піти ва-банк:
— Кайл...
Ви… забрали кляп тільки коли він... Вже не міг мене почути.
А я чула. Я чула… кожен подих.
Я кликала, всередині, в голові — «тримайся, Кайле, тримайся ще трохи», але він… — сльози струмками потекли по її щоках, — Він не був поганий. Він просто хотів їсти, просто хотів спати, як людина. Ми не мали дому… ніколи не мали. Він обіймав мене, коли я кричала уві сні. Він мені читав, коли були книжки. Він крав, щоб я мала взуття і одяг на зиму...
Ридання заглушили слова, затягуючи паузу. Мей мовчала.
— Я просила його не йти сюди… я казала, що це виглядає погано… але він бачив дим з труби, і запах випічки. Справжньої. І казав: «Там, може, людина. А не ще одні двері в морду».
Ми не злі, місіс… Мей, так? Ми просто нікому не були потрібні. Опікунські сім’ї мінялись, як погода. Один бив Кайла паском, інша — мене лизолом в душі поливала, щоб “змити скверну”. А потім, коли нас знову викинули на вулицю, вже нікого не хвилювало, чим ми дихаємо.
Знов пауза. І знов мовчання. Ковтаючи сльози й шмигаючи носом дівчина продовжила:
— Я вбила його. Це я… він завжди мене тягнув за собою, а я тягнула вниз. — пауза, крізь сльози, вже тихіше, м'якше, — Мей… будь ласка… Я не хочу вмирати тут. Я… я не знаю, чи це щось змінює. Але ми ніколи не хотіли бути чудовиськами. Просто… жити. Хоч трохи.
Ви ж теж бачили смерть. Як і я бачила її на вулицях. Але не думала, що отак…
Те що відбулося наступної миті стало повною несподіванкою, незважаючи на те, що саме цього Ханна й боялася.
Мей кинула на стіл записник, різко схопила ніж й кинулася до дівчини. Блискуче вістря затремтіло просто перед її оком. В обличчі й очах Мей не було й сліду від спокою, сміху, зневаги, або будь яких інших емоцій. Тільки ненависть — люта, безмежна... Мей виглядала саме так, як у казках зображують злих відьом. Голос не вимовляв — шипів кожне слово, як змія:
— Що я тобі казала?! Що казала, мала тварюко?! Не лити мені лайно у вуха! Кажеш я тобі щось обіцяла? Так, обіцяла. І збрехала. Що? Як воно відчути зраджену довіру? Усім було краще, якби ви мене вбили. Але ви свій шанс прогавили. Тепер майте наслідки.
Мей трохи заспокоїлася. Сіла на підлогу, навпроти. Підігнула одну ногу, рука з ножем лежала на коліні. Голос став більш схожий на людський, але все ще злий. Дуже злий:
— Ти казала про історію?Так от — ви порушили найдавніший з законів. Закон гостинності. Навіть в іракських пісках, у таборах біженців, де терорист сидів на терористі, якщо ти випив в домі води, тебе не чіпатимуть. Розділив хліб — твоя особа недоторканна... Не слід тобі було казати про те, що я бачила. Ох, не слід... Ти помреш. Це вирішено.
Ханна розкрила бува рот, але страх льодяною рукою здавив горло. Широко розплющені очі не кліпали взагалі.

Мей тільки посміхнулася.
— Мовчиш, от і добре. Нехай так і буде. Попереджаю. Я обіцяла пряник? То я розв'яжу тобі руки. Але я обіцяла також біль... Спробуй не закричати. І тоді, можливо, я зупинюся.
Гострий ніж м'яко й невимушено розітнув мотузки. Зламана права рука впала на підлогу як ганчірка. Ханна судомно ковтнула повітря, але, все ж таки, втримала крик.
Не встигла дівчина розім'яти занімілу ліву руку, як Мей вхопила її за запьясток й махнула ножем. Точно, вивірено — розтинаючи сухожилля біля ліктя.
Ханна закричала. Але без звуку. Кричали роззявлений, в німу, рот, залиті сльозами очі, зморшки на обличчі. "Нііііі!!! Не требаааа!!!"
Але Мей відкинула кінцівку, що більше не становила загрози. Й взялася за зламану...
Ханна сама не зрозуміла як змогла не закричати. Певно, страх перед цією жінкою пересилював усе. Дівчина тільки стогнала.
Стогнала коли шорсткі пальці намацували де саме зламані кістки.
Стогнала, коли ніж повільно розітнув шкіру й м'язи, а тепла кров полилася на її голі стегна.
Стогнала коли Мей шматком мотузки перетягувала культю.
Від цього стогону, певно, розчулився б й камінь. Але не серце Мей.
Жінка взяла Ханну скривавленою долонею за підборіддя й зазирнула в очі.
— Молодець. Порадувала стару. Я навіть знов повірила в нашу молодь. На ось, сьорбни... – Мей приклала до потрісканих вуст дівчини кухоль з холодною кавою, яку вони з Кайлом так й не допили.
Ханна випила все, навіть гущу. Несвідомо кивнула із вдячністю й одразу застогнала, коли мотузка знов врізалася між щелеп. Ще тугіше, ніж спочатку.
— Я піду, підготую все необхідне. Відпочивай, поки є час. Це теж мій дарунок.
Мей прихопила осточортілий, незмовкаючий транзистор, ножі й вийшла за двері.
Ханна без сил впала на підлогу. Хоч ноги залишились зв'язаними, принаймні тепер, вона могла лягти.
Але це був не відпочинок. Її огорнув відчай, абсолютний, чорніший за саму темряву. Одна рука не працює, іншої немає — лежить під столом, як якесь сміття. Переміщуватися можна лише плзуючи, як слимак.
Переміщуватись! Хоч щось робити! За двері! Скоріше! Хтось побачить! Врятує! Що можна ще? Позбутись якось кляпа й спробувати зубами розв'язати ноги. Ну ж бо! Скоріше!
Коли повернулась Мей, Ханна, коли не вдалося позбутись кляпа, спромоглася проповзти лише половину відстані до дверей. Коли вони рипнули, дівчина безсило розпласталася на підлозі. Застогнала. Вона хотіла б заплакати, але сліз вже не було.
— Ти диви яка спритна?! І вперта! Так і треба, боротися до останнього, навіть коли все здається марним. Розцілувала б, але утримаюся. — нічого огиднішого за цю глузливу посмішку Ханна, в житті, не бачила, — Пішли, познайомлю тебе моїми друзями. Впевнена, ви порозуміється.
Жінка вхопила дівчину за мотузку на гомілках й потягла по підлозі через поріг.
Це волочіння, по лісовим стежками, само по собі вже було катуванням. Понівечені руки раз у раз чіплялися за гілки й кущі. Різноманітні колючки й дерев'яні друзки роздерли голу спину. Єдиним полегшенням була можливість кричати. Нехай у кляп. Нехай ніхто не почує. Але не стримувати свій біль — це вже щось.
Вони зупинились на якійсь галявині. Ханна через силу підняла голову. Обдивилася.
Уява малювала їй якісь жахливі картини. Хрест, шибениця, кіл, циркулярну пилу вона очікувала побачити. Але галявина була порожня. Майже. Осторонь стояв рибальський стільчик, переносний холодильник, якісь пляшки. Й транзистор. Як же ж без нього? Пікнік, та й годі...
Мей посміхнулася, дістала з кишені комбінезону якийсь балончик й почала себе ретельно оприскувати.
— Мої друзі не люблять гостей. Нервові. Просто як я. Вечоріє. Треба поспішати. Не впевнена що тобі сподобається, але історію рідного краю ти дізнаєшся достеменно. Часу в нас буде достатньо.
***
Сонце лишень-но піднялося над верхівками дерев, і його перші промені м’яко розливалися по галявині, вкритій росою. Тонкий серпанок туману ще тримався в низинах, клубочився поміж трав і розчинявся в золотому світлі. Повітря було свіже, прозоре, наповнене запахом вологого моху, нагрітої хвої та медового цвіту.

Над головою співали птахи — кожен голос нісся окремо, але разом вони утворювали живу музику ранку. У гіллі десь ближче до лісу прокричала зозуля, наче нагадавши про плин часу.
Мей приклалася до холодної пивної пляшки й з насолодою видихнула. Їй подобалася музика лісу. І те, що транзистор замовк, посадивши батарейки, посеред ночі, її жодним чином не турбувало. Зручне крісло, пивко, пакетик горішків, що ще треба для щастя.
Раптом Мей прислухалася — з боку мурашника, на десяток метрів осторонь почувся хрип. Мей посміхнулася.
Вона вважала, що ніч пройшла чудово.
Перші години запам'яталися особливо. Їй, певно, ніколи не наскучить їх згадувати.
Мей надійно вбила в землю чотири кілка поблизу мурашника. Підтягнула до них Ханну, розрізали мотузки й легко подолавши слабкий спротив змученої дівчини розіп'яла її на землі, як морську зірку. Знов оприскавши себе спреєм від комах, жінка заходилася поливати оголене тіло солодким кленовим сиропом. Особливу увагу вона приділила промежині, грудям, пахвами й обличчю.
А далі... Далі Мей вмостилася у кріслі й почала лекцію. Точніше коментар.
Коментар страти.
— Я завжди казала — природа завжди знає як краще. Червоні вогняні мурахи — навіть хусейнівький кат, з двадцятьма роком стажу, не зробить з людиною того, до заподіють ці крихітні божі створіння. Індіанці їх цінували за це, як ніхто.
Ханна засіпалася, щось намагалася прокричали крізь кляп. Мей лише посміхнулася.
— Вони знають де треба кусати. Де шкіра тоньша. І де чутливіша.
***
Спершу було свербіння. Майже кумедне. Як після бур’яну або старого одягу. Потім — печіння, яке наростало від обернених до мурашника ніг, хвилею, що повзла по литках стегнах, животі. Вона ще могла розрізняти напрям — кожна мураха здавалася окремою голкою.
Перший укус під оком — немов розжарена вуглина, застромлена в м’яз. Шкіра там така тоненька. Вона сіпнулася, але мотузки навіть не рипнули.
Мурахи працювали як армія. Організовано. Жвала вгризались у соски, пах, геніталії, пальці ніг, пахви. Вона відчула, як одна з них заповзла в вухо. Інша — в ніздрю. Вона не могла зітхнути — повітря перетворилось на розпечене скло.
Коли повіки почали набрякати, вона вже майже не бачила. Лише відчувала кожен рух, кожен укус, як спалахи блискавки під шкірою. Тіло німіло. Спочатку ноги, потім руки. Але біль не зникав — він просто ставав невиразним, великим, безіменним.
У шлунку крутило. Її рвало жовчю, але вона не мала змоги повернути голову — тож все текло назад. Гортань обпекло. Мурахи вже лізли в рот. Вона хотіла кричати, але язик набряк, і горло судомило.
Пульс — скажений. Потім, через дуже довгий час — тихий. Лише дзвін у вухах, ніби гудіння великого мурашника всередині черепа.
Ханна відчула — серце почало здаватися. Далеко в грудях щось здригнулося, як птах, що б’ється об стінку. Потім — тиша. Не смерть ще. Просто тиша між ударами.
Крізь повіки вона побачила світло. Спробувала таки крикнути, але вийшов лише жалюгідний, тихий хрип.
Мей неохоче піднялася з крісла, попшакала спреєм й підійшла до дівчини. Точніше до того, що колись було юною, сповненою сил дівчиною. Тіло вкрили безформені набряки, найвразливіші місця юшилися кров'ю, за шаром мурах майже не було видно шкіри.
Мей неквапливо розрізали мотузяний кляп, в ньому більше не було потреби.
Ханна закашлялася, захрипіла. Поглянула на Мей єдиним оком, що хоч трошки відкривалося.
Шепіт. Скрипучий шепіт, зовсім не схожий на дзвінкий голос, що Мей чула лише вчора.
— Будь... ласка. На наплічнику... Кролик...— Ханна судомно ковтнула кілька разів, відхаркнула жовч — Мама... подарувала. Не викидай. Залиш там... де мене... позбудешся... Прошу...
Мей зітхнула й відступила на кілька кроків.
— Я б пообіцяла, але ж ти все одно не дізнаєшся, чи втримаю я слово. Мама, кажешь ти... — Мей з гіркою посмішкою похитала головою, — Ти назвала мене доброю. Перед тим як вдарити. Ти вбила ту добру жінку. Тепер звинувачуй тільки себе. Хоча... Я можу чимось замінити твою маму. Вона чула твій перший подих. Я почую останній. Обіцяю.

Дівчина видала кілька приривчастих звуків. Чи то кашель, чи ридання. З під набряклих повік просочилися одинокі сльозинки.
Мей попрямувала до свого крісла.
Раптом у кишені комбінезона подав голос телефон.
— Алло...Доброго ранку, доктор Грейс. Так, усе чудово. Звісно, приймаю. Так, нові прянички вийшли просто диво, такі солоденькі й свіжі. Дійсно, все добре. Не переймайтеся. Ніколи ще так добре не було.