Жити. ll
Скрегіт засува прогнав по тілу хвилю крижаних мурашок. Для обіду, коли наглядач кидав їй шматок хліба та хлюпав у дерев'яний кухоль води, було надто рано. Це могло означати тільки одне.
Двері розчахнулися і в маленькій камері одразу стало зовсім тісно. В приміщення трохи більше шафи ввалилися двоє стражникив, товстий лавник і сивоусий коваль, що заковував Марію в кайдани кілка тижнів тому.
– Час. – сухо кинув лавник і поморщив носа від тюремного смороду. – Працюй, майстре, ми чекаємо.
Як тільки товстун зі своїми громилами вийшов в коридор де було трохи свіжіше, коваль заходився збивати клепки з кайдан. А оскільки залізні обручі охоплювали дівчині руки, ноги і ще й шию часу це зайняло достатньо.
Достатньо щоб коваль розважив себе розмовами.
– Ох, дівко! І що ти за невезуча людина? Тебе матінка, часом, не в понеділок народила? В нас жінок завжди можна було лише вішати, топити, обезголовлювати й в самому крайньому випадку спалювати живцем. Суспільна мораль, бач, потребує. Але треба ж було нашому ясновельможному графу, володарю наших земель, оборонцю законів і права, дай йому Господи ще сотню років життя і здоров'я, посваритися зі своєю жінкою якраз перед підписанням твого присуду. "Рівні права?! Будуть вам, курва мати, рівні права!" – кричав на весь палац, аж стіни двигтіли. Так що вони з війтом і лавниками вирішували тільки між палею, колесом, і четвертуванням.
Зубило зрізало останню клепку і важкі ланцюги впали на прілу солому що вкривала підлогу. Коваль мовчки збирав інструменти. Не дочекавшись продовження Марія ніяково пробелькотіла:
– І що... Що вони вирішили, дядечку?
– Несподіванка! – вигукнув сивоусий і глузливо розсміявся виходячи геть.
Стара коняка неквапливо цокала копитами по бруківці, скреготали волокуші, що підстрибували на кожному камінцю, ревів і реготав натовп навколо. Прив'язана до жердин Марія тільки й могла що крутити головою відвертаючи обличчя від гнилих овочів і іншого непотребу що в неї кидали з усіх боків. Кидали б і каміння, але це могли розцінити як спробу вбити засуджену і полегшити їй призначені вироком муки. Стражники тільки ліниво штовхали древками алебард найбільш завзятих та прикрикували на брудних і обідраних дітей, що норовили підскочити впритул і влучити якомога болючіше.
Нарешті шкапа зупинилася. На те, щоб відв'язати дівчину від волокуш, поставити її на ноги й знов зв'язати руки за спиною пішла хвилина. Зовсім задеревеніла від холоду і тугих мотузок Марія спробувала зробити крок і ледь не впала на чисто виметену заради "великої події" бруківку головної площі міста. Стражники простягнули, бува, руки, але дівчина зібрала останні крихти волі й власної гідності й рішуче замотала головою.
– Ні! Я сама! Будь ласка! – хай там як, але вона не дозволить тягнути себе на смерть як лантух зі сміттям. Принаймні зробити останні кроки в цьому житті їй сил вистачить.
Війт, що зустрічав процесію, поблажливо махнув рукою. Марія трішки розім'ялась тупцюючи на місці й нарешті знов відчула кінцівки. Брудна, боса, зі скуйовдженим волоссям, вона, однак, гордо підняла голову і покрокувала вперед.
Куди йти було зрозуміло. Аж занадто добре зрозуміло. Два десятки кроків до сходів і ще дев'ять сходинок вгору, на ешафот. І вона їх пройшла. Твердо. Лише на останній сходинці її ноги зрадливо затрусилися і кат обхопив її рукою за плечі, не дав впасти. Вивів на середину, перед очі натовпу. Війт підняв руку вимагаючи тиші, а міський глашатай розгорнув гербовий сувій.
Марія не вслухалася, не мала потреби. Просто роздивлялася навкруги намагаючись стримати сльози що комом підступили до горла.
"Скільки ж вас тут? З усієї округи пани лицарьки та всілякі здирники позбиралися. Вирядилися як на свято. І це тільки ті кому місця вистачило. В усіх вікнах стирчать, хазяї будівель напевне за неділю місця продавали. А он і граф наш ясновельможний на балконі навпроти. З дружиною і всім почтом. Вирішило воно жінку провчити. Сволото. Ну нічого, ще до вас всіх колись..."
– ...за зраду державі й королю присудити найвищу кару. А саме: послідовне волочіння, повішення, потрошіння і четвертування...
Горло дівчини вмить пересохло і вона кілька разів марно спробувала ковтнути. Попри собачий холод на відкритому крижаному вітру ешафоті її кинуло у піт. "Як же ж люто... Господи, зглянься... Дай сили..."
Немов у відповідь на її молитву кат грубо розвернув її за плечі й штовхнув на коліна. Перед нею стояв священник з хрестом і томом святого письма у руці. Сльози заструменіли по щоках. Дівчина не чула слів, в ці миті їй ввижалися співи янголів. Зі щасливою посмішкою припала вустами до холодного срібла.
– ...гріхи твої, сестро. Помри у мирі.
Покінчивши зі справами святий отець хутко спустився з ешафота займати місце в перших рядах глядачів. Ніщо людське він не вважав чужим для себе.
Марія повільно звелася на ноги. Струснула головою відкидаючи з обличчя волосся й, все ще з посмішкою, вдячно вклонилася війту. Той похмуро хитнув головою у відповідь і звів погляд до графського балкона. Побачив знак і знов кивнув.
– Майстер справедливості, виконуйте свій обов'язок!
Дівчина глибоко вдихнула. Цієї ж миті кат рвонув сорочку на її спині. Сильні руки одним махом перетворили одежину на жалюгідну ганчірку яка полетіла в натовп. Землі вона не торкнулась, "добрі люди" розпатрали сорочку на клаптики. На пам'ять.
Марія мимоволі зойкнула, присіла і міцно стулила стегна переплітаючи ноги, чим викликала в натовпі вибух задоволеного реготу. Дівчина стояла червона, наче облита кип'ятком. Сором здавався страшнішим за біль, навіть за смерть. Кат, як він і полюбляв, витримав паузу. Дозволив всим охочим насолодитись видовищем і за плечі штовхнув дівчину під шибеницю.
Колюча мотузка оповила шію. Вузол затягнувся і вперся в щелепу під вухом. Рвонув догори. Ноги втратили опору і як в судомах безпорадно затріпотіли повітрі. Повітря... Таке солодке і таке малооцінне. Мотузка невблаганно стискала горло з якого навіть вже не виривався хрип. Очі здавалися готовими випасти з орбіт, а легені немов дерли гострі пазурі. Хто зна скільки часу це тривало? Лише коли гамір навколо почав звучати як крізь воду, а світло стискатись в яскраву крапку, мотузка відпустила і тіло дівчини зі стукотом повалилося на дошки. Марія жадібно ковтала повітря. Згорнулася як кошеня під ногами мучителів, навіть не намагаючись щось побачити крізь кривавий туман. Віддихатись їй не дали. Навалились, вчепились руками. Мотузки вп'ялися в гомілки й потягнули догори. За мить вона вже бовталась підвішена за розтягнуті ширше плечей ноги.
"Який сором! Горіти вам всім в пеклі!".
Перевернуте поле зору заповнив пивний живіт ката який одразу змінився спотвореним глузливою посмішкою обличчям. Поплескав дівчину по щоках, кивнув задовільнений і знов випростався в повний зріст. Просто перед очами Марії волохатий кулак стиснув руків'я ножа і потягнув його з піхв.
Перш ніж відчути біль вона почула схвальний гомін натовпу. Не гомін – ревіння, шакаляче виття. Слідом перед обличчям пролетів вниз синювато-білий клубок нутрощів. І тут захлиснув біль. Можливо він був і не такий гострий як від розтрощених кісток і розпеченого заліза, але жахливий своєю остаточною незворотністю. Дівчина не в змозі була навіть закричати. Голосові зв'язки, задавлені перед цим мотузкою, спромоглися лише на жалюгідне сипіння. Розрізана від пахвини до грудей дівчина борсалась як рибина. Захлиналася кров'ю що пішла горлом і стікала на обличчя з живота.
"Як я досі можу залишатися живою і при тямі? Це неможливо! Господи, скільки ще?!"
Але кат знав свою справу, кров в підвішеному тілі приливала до голови й зберігала засудженій свідомість попри велетенську крововтрату.
Ще одне відчуття яке неможливо уявити – мучитель наступив ногою і відштовхнув вбік її нутрощі що лежали на дошках ешафота й все ще були з'єднані з очеревиною.
Останнє що вона побачила – відблиски сонця на зубцях дворучної пилки що в рука помічників ката. Підійшли. Завовтузились між її ніг.
"Господиииии! За що, мені це всееее?! Ніііііі!!!"
Разом із огидним скреготом, через пахвину і хребет, в мозок встромився взагалі неосяжний біль. Біль який нарешті розірвав нитку що досі зв'язувала душу зі стражденним тілом.
Марія прокинулась раптово, як зазвичай. І як зазвичай, заволала від відчаю затуляючи рота рукою. Згорнувшись калачиком вона душилася сльозами й безсило била кулачком по застеленій соломою підлозі камери. Знову цей сон... Вона намагалася не спати. Але вартувало їй стулити запалені повіки як один і той сон, реальніший за саме життя, змушував переживати смертні муки знов і знов. І жодного разу в кошмарі не було навіть натяку на те що це може бути сновидінням.
Нарешті дівчина трошки заспокоїлась. Сховала обличчя в старий, смердючий кожух, який хтось, нехай йому в Раю залишать окреме місце, кинув на холодну підлогу. Дівчина гадки не мала скільки вона ще витримає. З того дня як її, паралізовану, притягли від відьми, закували в кайдани, ще й припнули ланцюгом до стіни, дівчину ніхто не торкнувся й пальцем. Але страждала вона не менше. Замість болю її катували невідомість і страх. Як і уві сні, кожен скрегіт замку і навіть кроки в коридорі тюрми викликали паніку і бажання забитися в кут, закрити голову руками й молити про милосердя. А ще відчуття провини. Попри всі намагання заперечення й виправдання, спогади про побратимів, яких вона напевне прирекла на смерть своєю слабкістю, не давали ані хвилини спокою. Марія спробувала, бува, відмовитись від їжі, але наглядач швидко це помітив і пригрозив розіп'ясти її на стіні й годувати через воронку загнану в горло. На питання ніхто не відповідав і навіть в очі їй намагалися не дивитись. Залишилося тільки чекати. Чи остаточного божевілля, чи якогось змін.
Ввечері дівчина почула кроки. Кількох людей. Важкі, човгаючі, знайомі кроки наглядача. Ще одні, схожі хожі, але більш бадьорі. І легкі, майже нечутні, незнайомі й від цього ще більш страшні. Ні, вона не здасться! Марія глибоким диханням подолала паніку, зібралася з духом і підвелась обличчям до дверей. За секунди поки скреготав старий замок, вона навіть встигла струсити з сорочки соломинки й хоч трохи розчесати пальцями волосся.
Двері відчинилися і поріг камери переступила людина яку Марія боялася побачити навіть більше ніж ката разом з війтом. Стара відьма, закутана в плащ, тримала руки біля грудей і невпевнено спробувала наблизитись.
Тієї ж миті дівчина напружилась, вигнула спину як дика кішка і як у кішки заблискали її очі. Очі повні гніву, відчаю і погрози. Марія, що не мала іншої зброї, намотала ланцюги кайдан на руку і замахнулася на стару.
– А ні кроку більше! Мало вам мого тіла?! Ви й душу мою живу вирішили занапастити. Те що ви зцілили мене своїм поганським чаклунством я не мала змоги відвернути. Господь це бачив і простить. Але свідомо я до себе доторкнутися не дозволю!
Відьма завбачливо зупинилася на відстані яку прикута до стіни дівчина не могла подолати й кинула через плече наглядачу й озброєному стражнику:
– Зачекайте, я впораюсь. Як завжди.
Стара зробила пару кроків вперед, а Марія, знов таки по котячому, зашипіла і замахнулася ланцюгом.
– Що тобі сниться, дитино? Як воно, помирати кожну ніч?
– Так це знов ви? Це через вас?! Бути тобі проклятою! Ненавиджу!!! – забувши про ланцюг дівчина кинулася вперед і мало не впала на підлогу.
– Ти диви, яке воно страшне і грізне! – голосно, з відвертою зневагою промовила відьма – От я тобі зараз...!
Тим часом відьма розвернулася на місці й провела рукою в повітрі немов малюючи арку. Двері камери рипнули й засвітилися ледь помітним блакитним сяйвом.
Коли стара повернулася до дівчини знов, ані сліду зневаги, люті чи зловтішання і її очах і близько не було. Тільки співчуття, сум і занепокоєння.
– Слухай мене, дитино. В нас дуже мало часу, – затараторила жінка, – за п'ять хвилин закляття спаде і нас почують.
Марія від несподіванки випустила ланцюг і отетеріло дивилась на жінку.
– Так, сни наводила я. За наказом. Вони хотіли тебе остаточно зламати й бачу це їм майже вдалося. Але все ж, майже і це головне. Весь цей час вони ловили твоїх опришків. Намагалися ловити. І тебе притримали. Граф хоче влаштувати страту якої від московії до до Піреней не бачили. Сон був не мороком, це було прорікання. Якщо нічого не зробити зараз, завтра твоє тіло, розпилне на чотири шматки, розішлють в чотири сторони країни, а голову настомлять на палю посеред площі.
Марія все ще вагалася. Вона невимовно втомилася. Втомилася хапатись за примарну надію і одразу ж падати в безодню відчаю. Відьма це бачила.
– І ще одне, Ім'я Лесь тобі щось каже?
– Лесик?! Його теж схопили?! Що з ним?!
– Схопили. І катували. Зараз він спить на столі який ти вже бачила. Згадував твоє ім'я поки марив. Я все зрозуміла одразу.
– Матінко рідна... Лесику, пробач мені! Пробач мені, любий! Я намагалася про тебе забути. Забути про свою зраду. – будь якій витримці колись приходить край. Дівчина залилася сльозами, присіла навпочіпки і схопила себе за волосся.
– А ну візьми себе в руки! – стара рішуче підскочила до Марії й струснула її за плечі, – Я ж кажу що часу немає! Мене прислали приготувати тебе до страти. Щоб виглядала привабливо. Твоя краса і молодість - твоє прокляття, дитино. Не відмовить собі граф насолодитись твоєю агонією. Але зараз не важливо. Я хочу і можу врятувати вас з Лесем, а можливо і його побратимів потім вдасться витягнути. Без тебе вони страту навряд влаштують, графу треба видовище.
Марія шмигнула носом, швидко витерла сльози й скочила на ноги:
– Так, але ж як ви? Ви ж самі казали...
– Казала. І я дійсно хочу жити й спробую втекти з вами. В спокуту я не вірю. Не все можна спокутувати. Але з мене досить. Або зараз, або ніколи. Готова? Довірися відьмі? Ризикнеш своєю безсмертною душею?
Марія легенько взяла стару за руки й уважно вдивилася їй в очі. Секунди здавалися нескінченними. Але жінка не квапила.
– Готова. Заради своєї любові й спокути. І нехай моя душа згине в пеклі, якщо Господь так вирішить!
Відьма швидко кивнула, дістала з рукава невеличку пляшечку, дуже обережно витягла корок і вилила по кілька крапель на кожну клепку кайдан. Почулося шипіння і рознісся їдкий, хімічний запах.
– Тридцять секунд. І відтепер роби тільки те що я скажу!
