ДЗ1
Перші ранкові промені, мов наввипередки, наполегливо пробивалися через щабельки металевих жалюзів. Деяким з них вдавалося подолати ще й нещільно запнуті штори, то тут, то там осяюючи кімнату. Зазвичай, влітку, один з них падав на її обличчя приблизно о шостій, трохи раніше будильнику, роблячи пробудження менш нестерпним та більш передбачуваним.
Але тепер вона просто дивилася на барвисті штори в очікуванні того самого променя, як єдиного суттєвого заклику до дії. Кілька останніх днів вона погано спить, здається, навіть починає думати ще до того, як розплющить очі. Фраза, наче рухомий рядок телеефіру, супроводжує всі її сни.
«Карфаген має бути зруйнований».
Вона не могла згадати, коли останній раз збирала себе докупи без ранкової кави, яка набула форми ритуалу та стала настільки стійкою частиною побуту, що майже не вимагала особливих зусиль. І тепер, кілька простих механічних дій, здавалось, потребували надмірного рівня концентрації. Чайник закипав вже двічі цього ранку. Холодна кава погано розчиняла цукор, тому вона декілька хвилин розмішувала його, дивлячись, немов крізь горнятко. Стукіт залізної ложки не здавався нестерпним, але навряд чи вона насправді його чула.
«Карфаген має бути зруйнований».
Здається, вона пам’ятає щось подібне зі школи, але зараз не може достеменно згадати, що саме воно означало. Мабуть, щось з історії. Щось, що здолало свої географічні та часові обмеження, і тепер нав’язливо сидить в її голові, поглинувши весь простір для думок.
Серед гардеробу, відсортованого за сезонами і кольорами, зазвичай вона проводила не один ранок. ЇЇ надихала структура та чіткість, що панували в цій шафі, та одяг, як складова, що цілком підлягає її контролю. Але зараз це не здавалося суттєвим. Перше, що трапилось на очі — стало очевидним вибором.
Дні повторювались знов і знов у своїй монотонній послідовності, але вона любила кожен з них. Їй подобалось чекати автобус на зупинці. Та була розміщена немов у закутку звивистої дороги, тому час від часу водії не помічали пасажирів, або не вважали за потрібне там зупинятись. Їй подобалось пильно спостерігати за дорогою, керуючись страхом невчасно подати сигнал водію, подобався азарт перспективи випасти з графіку, та те, як подібні дрібниці урізноманітнюють її рутину.
Але сьогодні вона не помічала, що одяг недостатньо яскравий, щоб привернути увагу, та продовжувала нерухомо дивитись вдалечінь, цілковито забувши про ціль свого перебування на зупинці. Лише гучний гудок автобусу змусив оговтатись на декілька секунд, та без вагань заскочити всередину.
Цей стан починав дратувати, але цитата ніяк не виходила з голови. Слова прокручувались знов і знов так багато разів, що втратили усілякий сенс. Пейзажі за вікном змінювались один за одним. Можливість зосередитись з’явилась буквально на кілька секунд, і, глянувши в вікно більш осмислено, вона не змогла впізнати місцевість. Напевно, проїхала свою зупинку. Піднявшись, вона посунула до виходу, доки не почула загрубіле:
Витягнувши жменю дріб‘язку, вона поклала її біля водія, навіть не перерахувавши.
Водій не гукнув їй в спину, виходить, залишила достатньо.
Виявилось, що в автобусі було доволі спекотно, тому за його межами кожен порив прохолодного вітру ставав бажаною розрадою. Озирнувшись, вона зрозуміла, що вийшла занадто рано. Можливо, на зупинку, або дві. Виходить, вихопила десяток хвилин з щоденного розкладу, які можна було присвятити тихому плину своїх думок. Або просто думки.
«Карфаген має бути зруйнований».
Важко було сформувати цільне твердження про те, що ця фраза означала саме для неї, тому кілька пошукових запитів по дорозі здавались непоганою ідеєю. Вона відчувала потребу зачепитись за пару чужих слів, що могли придати більш менш точної форми думкам, що не дають їй спокою. «Наполеглива вимога остаточно знищити ворога чи якусь перешкоду», «В переносному сенсі так говорять про нав'язливу ідею, до якої повертаються…» — перших двох пошукових запитів виявилось достатньо, щоб, як здавалось, зрозуміти все. Напевно, підсвідомість намагається проштовхнути якийсь задум, що просто не може бути неважливим.І лише зрозумівши його до кінця, вона зможе повернути звичну сконцентрованість в своє життя.
Задушливі стіни офісної будівлі непомітно замінили пейзажі щільних радянських забудов. Зазвичай, вона відчувала неабияке піднесення, кожного разу вражаючись разючій різниці між сірими стінами будинків з необережно побіленими деревами, та сірими цегляними стінами з велетенськими квітами у незвичайних вазонах. Їй подобалась увага до деталей, та те, як під її впливом різними ставали такі схожі речі. Ліниво привітавшись з колегами, вона попрямувала до свого столу. Робоче місце здавалось просто тимчасовим перевалом для фізичної оболонки, а фінансові звіти — набором незрозумілих символів в тисячах комірок. Доводилось багато разів повертатись до початку, щоб запам’ятати дані, які щойно були перед очима.
Звичайні хвилинні робочі процеси займали весь день, втома змінилась злістю, а байдужий настрій — роздратуванням. Де б не був той Карфаген, вона має негайно його знищити, без намагань знайти прихований сенс абощо. Де вона могла зачепитися за цю фразу? Біл-борд, журнальна стаття? Розмова з друзями? Цитата під постом?
Сотні чисел на екрані, здавалось, втратили залишки структури, і просто пливли перед очима. Навіть імітувати діяльність було надзвичайно важко. Можливо серіал? Чи наукпоп подкаст?
«Що» та «чому» змінились на «де» і «коли». Фраза перестала лунати в голові, але тепер вона прокручувала кожен день, в спробі вловити момент відрахунку її меланхолії.
Погляд перестав бути байдужим, а очі хаотично блукати по всім поверхням. Логічне завершення робочого дня виглядало як фінальний епізод серіалу. Наче переломний момент найбільшого напруження випав на те, як вона покидала офіс. Судомно переймаючи темп активного руху транспорту, вона дійшла до своєї зупинки. Станція через дорогу погано освічувалась, і лише відблиски фар, проїжджаючих повз авто, дозволяли розгледіти певні силуети. Зосереджено придивляючись до пошарпаних стін, заліплених оголошенням, вона затамувала подих. Кривий, нерозбірливий напис червою фарбою, що полущилась під тягарем років, дивився на неї із зупинки, яку вона проґавила вранці.
«Карфаген має бути зруйнований».
Світ навколо немов затих. Ні різкі гудки машин, ні тертя коліс об понівечений асфальт не були гучнішими за білий шум повної тиші, що повільно розливався по її тілу. Витягнувши телефон, вона знайшла найближчий будівельний магазин, де вже за кілька хвилин серед набитих усіляким мотлохом стелажів, вона нервово вигрібала з полиць усе необхідне.
Її рухи здавались хворобливими, хаотичними та викликали насторожені погляди оточуючих.
План в голові здавався таким чітким та єдиновірним, що жодна інша думка не могла здолати цей повітряний замок з прямим маршрутом до тієї самої зупинки.
Закочені рукава, нерозуміючі погляди перехожих, кілька крапель на одязі, плутані мазки і пів години роботи. Замальовуючи останні букви вона відчувала себе так, наче робила перші в житті кроки. Замалювавши напис, вона відійшла, аби оцінити плоди своїх зусиль.
Вона знов посміхалась, думаючи про дрібниці, що урізноманітнюють її рутину.