Еволюція та спонтанний порядок
Лекція Фрідріха Гаєка щодо еволюції комплексних структур || Переклав Єгор Євтушенко із Civitas || Час прочитання: 20 хвилин⏰
Фрідріх Август фон Гаєк
Коротка Біографія
Фрідріх Август фон Гаєк — австрійський і британський економіст і соціальний філософ, представник нової австрійської школи ліберальної економіки та вільного ринку, послідовний прихильник класичного лібералізму. Фрідріх Гаєк, безумовно, є одним із найзначущіших економістів усієї історії людства. Його можна ставити в один ряд з такими інтелектуалами, як Адам Сміт, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Джон Кейнс і Томас Мальтус.
Професор Гаєк є одним із тих людей, який вплинув на розвиток ліберальних ідей по всьому світу. Можна впевнено заявити, що фундамент мейнстримної економічної науки є значною мірою хайєкеанським. Однак, такі регалії Гаєк отримав не одразу. Гаєк довгий час не користувався великою популярністю серед економістів. Причиною цього був не лише підйом ідей соціалізму та комунізму в його час, а й провал у дебатах з усіма економістами, які мали сміливість сперечатися з професором. Так, наприклад, він програв Кейнсу в царині макроекономічної теорії, Найту в теорії капіталу і Сраффі в теорії відсотка. Незважаючи на це, Гаєк зумів довести світові важливість своїх теорій і винаходів, тим самим зробивши значний внесок у розвиток нашої цивілізації. Ми раді представити український переклад лекції Фрідріха фон Гаєка "Еволюція та спонтанний порядок" і сподіваємося, що він Вам сподобається!
Пані та панове, я сподіваюся, що зможу запропонувати дещо, що буде цікавим не тільки економістам, а й узагалі вченим-природознавцям. Я вибрав для обговорення проблему, яка, хоча й виникла під час вивчення економічних проблем, але здається мені застосовною в набагато ширшій сфері. Фактично, будь-яка сфера, в якій спостерігається зростання комплексності якого-небудь явища, з яким нам доводиться мати справу, змушує нас відмовитися від надії знайти якесь просте пояснення причин і наслідків, через що нам доводиться замінювати їх поясненням еволюції комплексних структур. У зв’язку з цим, я хотів би поговорити про дві проблеми: про спонтанне утворення порядків та еволюцію, оскільки саме за допомогою еволюції випадків (an evolution of cases) ми можемо пояснити, але в дуже обмеженій мірі, існування певних типів структур. У цьому сенсі я можу погодитися з тим, що сказав учора пан Джон Гікс: ступінь, до якого в цих науках ми можемо робити передбачення, дуже обмежений. Враховуючи це, я хотів би сказати, що ми можемо робити передбачення ймовірності утворення певних структур, не маючи можливості робити різні спеціальні передбачення конкретних подій. У цьому сенсі, як Сер Джон Гікс зауважив, Наука другого порядку, вченими якої ми є, має багато спільного з такою величезною галуззю, як біологічна теорія еволюції, яка, якщо брати запропоновані сером Джоном Гіксом критерії науковості знань, по своїй суті не є наукою, оскільки не може робити конкретних передбачень, і це твердження також є правильним по відношенню до нашої галузі.
Отже, увесь взаємозв’язок між теорією еволюції та нашими «вищими» уявленнями про існування та формування комплексних структур взаємодії має дуже складну та парадоксальну історію, і я дозволю собі, навіть якщо це затягне мою лекцію, розповісти вам трохи про історичну еволюцію (соціальну еволюцію), яка сама собою справила глибокий вплив на наше ставлення до цих явищ. Звісно, останнім часом застосування теорії еволюції до соціальних явищ було вельми і вельми необґрунтовано дискредитоване, оскільки вчені-соціологи, навчившись у Чарльза Дарвіна, почали застосовувати його ідеї у своїй сфері. Вони змогли розвинути те, що називається «соціальний дарвінізм». Сама назва дає зрозуміти, що, мовляв, ідея еволюції була спочатку ідеєю біологічних наук. Однак, існує набагато давніша традиція еволюції у вивченні суспільства, і можна довести, що Дарвін запозичив її саме в соціальних наук, а не навпаки.
Є ще інший глибокий зв’язок, про який я хочу сказати кілька слів. Наше ставлення до соціальних явищ — особливо наші «вищі» судження про різноманітні моральні погляди — дуже тісно пов’язане з віковою традицією, що з’явилась в Античності завдяки такій людині, як Арістотель, котра дала нам так звану еволюційну концепцію соціальних інституцій, що, завдяки своєму впливу на святого Фому Аквінського, стала ставленням значної частини християнства до всього, що стосувалось зростаючого розвитку цивілізації. У цій концепції він визначив як благо те, що було необхідне для збереження існуючого порядку, ніколи не ставлячи собі питання, як це було можливо, що всі наші обов’язки зводилися до збереження того, що людство коли-небудь значно розвинуло. Сучасні історики економіки навіть стверджують, що Арістотель не міг бачити проблеми еволюції і проблеми зв’язку еволюції з чинною ринковою економікою, тому що в той час, коли він жив, поняття «ринкова економіка» просто не існувало. Ми її так називаємо в результаті довгої еволюції знання. Тепер за допомогою двох аргументів я зможу стисло довести, що Арістотель не володів жодною концепцією еволюції, що й заважало йому коли-небудь розуміти соціальні проблеми. Моє твердження було чудово підтверджено в книзі про новітню історію біологічних наук. Йдеться про книгу «Зростання біологічної думки» Ернста Маєра, в якій він, на моє велике задоволення, прямо стверджує, що ця ідеї про те, що всесвіт міг розвинутися з первісного стану Хаосу, що «вищі» організми розвинулися з «нижчих», були абсолютно чужі думці Арістотеля. Повторю, що Арістотель був противником еволюції, у будь-якому її вигляді. Це справило глибокий вплив на його погляди на суспільство, які ми успадкували в нього. Погляд, який був хороший тим, що служив захистом існуючих тоді інститутів. Однак, він ніколи не запитував себе, чому і як за його життя Афіни збільшилися фактично вдвічі, а також зросло населення. Він не переймався цим питанням, оскільки ненавидів ринок, як і багато інтелектуалів. Я наведу вам іншу ілюстрацію того, наскільки жвавим був ринок того часу, що належить сучасникові Арістотеля. Один з авторів комедій свого часу, фрагменти робіт якого збереглися, пан Евбулей зі звичним для тогочасної інтелігенції ставленням до комерційних справ, висловив свою зневагу до ролі ринку в кількох рядках, у яких він говорить нам:
«Ви знайдете в Афінах речі всіх видів і форм, виставлені на продаж в одному й тому самому місці: фіги, закличників, виноград, ріпу, груші, яблука, професійних свідків, сосиски, стільники, троянди, мушмулу, горох, водяний годинник, мирт, ягнят, сині дзвіночки, закони, імпічменти, позови, сир, бджолині укуси й урну для голосування».
Отже, очевидно, що в суспільстві, в якому комедіанти могли в такій формі потішатися над ринком, сам ринок був неймовірно активний. Але чому ж тоді Арістотель не бачив цього, і який ефект це мало? Річ у тім, що тоді ідея еволюції ще не виникла в жодній галузі науки, крім двох. Первісна проникливість людини і той факт, що її інститути поступово розвивалися не внаслідок інтелектуального навмисного проектування, а як справа повільно зростаючої традиції, вперше спостерігалися у двох галузях: праві та лінгвістиці. Принаймні, студенти стародавнього Риму, які вивчали право і лінгвістику, були повністю обізнані про те, що ці інститути не були свідомо розроблені людським розумом, а, скоріше, з’явилися в процесі еволюції. Ця концепція еволюції залишалася протягом наступних двох тисяч років. Але у 18-му столітті ситуація почала змінюватися. Новий гарний приклад зміни цієї концепції спостерігався, як я вже сказав, на початку 18-го століття, коли один голландець, що жив в Англії, на ім’я Бернард де Мандевіль, почав вивчати формування інститутів і одразу ж указав на чотири парадигми, чи парадигмати (paradigmata), як я вважаю за краще їх називати, цього явища. Дві класичні: право та мова. Але до них додавалися мораль, гроші та ринок. Давид Юм був великою фігурою, який перейняв у Мандевіля цю ідею, створивши надалі традицію шотландських філософів.
Що особливо важливо для розуміння того, про що я буду говорити, це те, що людська мораль не є задумом людського розуму. Прозріння подвійного значення: з цього випливало, що якщо людська мораль не є задумом людського розуму, то з цього також випливало, що наука про розум не дає нам змоги судити про людську мораль. Із суто фактичних тверджень ніколи не можна вивести моральні висновки. Ідея, яку сьогодні здебільшого приписують Максу Веберу, але яка була добре відома ще з часів Девіда Юма. У зв’язку з цим виникла проблема: чим насправді зумовлена наша мораль? І висновок із його принципу полягає не в тому, що науці взагалі нічого сказати про мораль, а в тому, що запитання, які ми можемо справедливо (legitemately) ставити, обмежені. Питання, яке ми все ще можемо ставити та на яке ми можемо вимагати відповіді від науки: чим зумовлена мораль, яку ми успадкували? Як вийшло, що ми розвинули саме цю мораль, а не іншу? І друге, поки що не пов’язане з цим, питання, яке також є науковим: що мораль (morals) зробила з нами? До яких наслідків призвело те, що людство виробило саме таку мораль?
Галузі, в яких мені як економісту доводилося займатися цими проблемами, що мають величезне значення, — це галузі моралі, що стосуються власності, чесності та правди. Усі моральні правила не є творінням людського задуму і про які, з погляду союзу, ми не можемо науково сказати, хороші вони чи погані, якщо тільки ми не подивимося на них із погляду того, який вплив вони справили на розвиток людства, на чисельність людей і на їхню цивілізацію. Це залишається основним питанням. Водночас ми мусимо усвідомлювати, що сама традиція деякої власності (several property), або як ми зазвичай говоримо, приватної власності (private property), є тією частиною нашої моралі, що викликає найбільші суперечки та неприйняття. Це пов’язано з тим фактом — політично заперечуваним, — що це є традицією, яка не є ані природною в сенсі вродженою в нашій фізичній будові, ані штучною в сенсі свідомо створеної людським розумом, тому що, як шотландські філософи 18-го століття чудово розуміли, людина ніколи не створювала своє суспільство свідомо. Справді, коли ми озираємося на історію, ми виявляємо, що ці традиції, ніколи раціонально не обґрунтовані, зберігалися в різних групах спільнот, тому що вони підтверджувалися їхніми «надприродними» переконаннями (supernatural beliefs). Не якимись науковими причинами, а переконаннями, які, я думаю, я маю називати церемоніальними істинами (ceremonial truths). Ці переконання не є істинними в сенсі наукової чи демонстративної істинності (demonstrable truths), проте є істинними в тому сенсі, що змушували людей робити те, що було для них добре. «Добре» в тому сенсі, що вони допомагали їм зберігати ще більшу кількість собі подібних. Однак, без можливості назвати реальні причини, чому вони повинні це робити. Ці істини (переконання) стояли б між нашим природним розумінням речей, яке є вродженим, і раціональним розумінням, яке ми формуємо на основі нашого розуму. Проте, тому, що належить проміжній царині традиції, яка є результатом селективної еволюції, багато в чому подібної до неї, ми вперше отримали повну теорію, розроблену Чарльзом Дарвіном і дарвінською школою. Але є й принципово відмінні від неї аспекти. Я вже казав, що це було великим нещастям, що соціальні вчені близько ста років тому були змушені запозичити ідею еволюції в Чарльза Дарвіна, і запозичити разом із нею конкретний механізм, який Чарльз Дарвін, чи, скоріше, неодарвінізм пізніше, надав як пояснення цього процесу еволюції, який дуже відрізнявся від механізму «культурної еволюції», як я буду його називати. Це було нещастя, і абсолютно непотрібне нещастя, пов’язане з тим, що, схоже, на той час соціологи забули про те, що було набагато давнішою традицією в їхній власній галузі. Вони навіть не усвідомлювали, що Чарльз Дарвін розвинув свої ідеї, вивчаючи концепцію еволюції в іншій галузі. Здається, нещодавно навіть було доведено, що найважливіша ідея Чарльза Дарвіна спала йому на думку 1838 року, коли він читав одну книжку. Яку книжку? Він читав «Дослідження про природу і причини багатства народів» Адама Сміта, яка, була класичним викладом шотландської ідеї еволюції і яка справила вирішальний вплив навіть на Чарльза Дарвіна. Сам Дарвін визнавав, що на нього вплинула одна школа, але він зазвичай згадував Мальтузіанську школу, заявляючи про їхній найбільший вплив. Однак, тепер його записники показують, що те, що він читав у критичний момент, було саме «Дослідження про природу і причини багатства народів» Адама Сміта. У результаті, цей перший великий успіх у розробці фактичної теорії еволюції, спочатку в галузі біології, змусив людей повірити, що цього прикладу потрібно наслідувати.
Отже, тепер я можу вставити сюди ще одну ілюстрацію до моєї історії, яку я тільки нещодавно виявив, але яка, ймовірно, набагато ясніше підтверджує моє основне припущення про те, що концепція еволюції походить від соціології, і була запозичена біологічною наукою. Я легко можу продемонструвати, що термін «генетика», який сьогодні можна застосувати виключно до біологічної науки, насправді був вигаданий у Німеччині у 18-му столітті такими людьми, як Гердер, Віланд і Шиллер, і був використаний у сучасному сенсі Вільгельмом фон Гумбольдтом задовго до Дарвіна. Уривки з робіт Гумбольдта настільки цікаві, що я навіть процитую деякі. Гумбольдт у 1836 році говорив про те, що визначення мови може бути тільки генетичним («nur ein genetisches sein kann»), і далі стверджував, що формування мови послідовно проходить через безліч етапів, і так само як і походження природних явищ, це явно є предметом еволюції. Ідея еволюції вже була в теорії мови (theory of languages) тридцять років до того, як Дарвін застосував її до природничих наук. Однак, вона була забута, принаймні, ігнорувалася за межами двох класичних галузей/випадків — мови і права. Тепер я можу додати економіку, включно з ринком і грошима. І коли вона була знову введена соціал-дарвіністами, всі частини пояснення механізму також були взяті на себе. Тому моїм наступним завданням буде чітко розмежувати, що спільного між соціальними теоріями еволюції та біологічними теоріями еволюції, а що ні.
Перед тим, як перейти до, безумовно, важливих спільних рис цих теорій, потрібно спочатку розповісти про відмінності між теоріями. Відмінності полягають у наступному, і зараз ми зосередимося на викладі механізму біологічної еволюції, який дає неодарвінізм. Щодо деяких із цих пунктів Дарвін і сам був не цілком упевнений, особливо щодо першого пункту, який я згадаю. По-перше, культурна еволюція цілком залежить від передачі набутих характеристик — саме те, що абсолютно виключено із сучасної біологічної еволюції. Якби нам потрібно було порівнювати культурну еволюцію з біологічною еволюцією, ми б мусили б порівнювати її, скоріше, з ламаркістською теорією, ніж з дарвінівською. По-друге, передача звичок та інформації від покоління до покоління в культурній еволюції відбувається не тільки від одного певного фізичного потомка до фізичних нащадків, але в сенсі тієї самої культурної еволюції, всі наші попередники можуть бути нашими предками, і всі наступні покоління можуть бути нашими наступниками. Це не процес, що йде від одного фізичного батька до дитини, він відбувається зовсім по-іншому. По-третє, і ця відмінність є найважливішою, процес культурної еволюції ґрунтується не на доборі індивідів, а на доборі груп. Біологи, до речі, досі сперечаються про те, яку роль відіграє груповий відбір у біологічній еволюції. Немає сумніву в тому, що в культурній еволюції груповий добір був центральною проблемою. Саме ті групи, які виробили певні види звичок (habits), або навіть певні види взаємодоповнюваності між різними звичками всередині однієї групи, визначали напрям культурної еволюції, і в цьому відношенні вона докорінно відрізняється від біологічної еволюції. Тепер із цього випливає, що я назву четвертою відмінністю, те, що трансмісія культурної еволюції не є вродженою характеристикою, але неї можна навчитися в процесі зростання. Внесок природної еволюції в це полягає в тому, що людина має доволі довгий період дорослішання, завдяки якому в неї є шанс навчитися цієї трансмісії. Однак, усе, що передається в культурній еволюції — засвоюється через наслідування. Це породило нематеріальну структуру вірувань і думок, якій Карл Поппер нещодавно дав назву «Три світи» («World three»). Багато структур існували в будь-який момент часу не тільки тому, що вони відомі безлічі людей, а ще й тому, що, незважаючи на свій нематеріальний характер, могли передаватися з покоління в покоління. Зрештою, культурна еволюція, оскільки вона залежить не від випадкових варіацій при їхньому доборі, а від цілеспрямованих зусиль, що сприяють їй, відбувається швидше, ніж природна еволюція. Не може бути й мови про те, що за ті десять, двадцять тисяч або, можливо, сорок тисяч років, за які виросла сучасна цивілізація, людина могла б розвинути все те, що вона розвинула в процесі біологічної еволюції. У цьому відношенні набагато більша швидкість культурної еволюції є вирішальним фактором.
Тепер, потрапивши сюди, ви запитаєте: про які подібності може йти мова? Вони здаються абсолютно різними. Однак, між ними є дві фундаментальні подібності, які до певного моменту виправдовують застосування слова «еволюція» в обох словах. Перша схожість полягає в тому, що принцип відбору однаковий у біологічної та культурної еволюції. Відбирається те, що допомагає людині розмножуватися. Воно допомагає їй зростати в чисельності так само, як ті фізичні властивості, що допомагають індивідуумам виживати; ті культурні властивості, що піддаються добору, допомагають групі, що прийняла їх, розмножуватися швидше за інші групи, поступово витісняючи й посідаючи місце інших. Є й інша близька схожість, яка є дуже важливою, але зазвичай не усвідомлюється. Вона може навіть здивувати вас, коли я про неї згадаю. Як біологічна еволюція, так і культурна еволюція не знають жодних законів еволюції. Це зовсім інша концепція еволюції, яка стверджує з часів Гегеля, Маркса і подібних мислителів, що вони відкрили закони або послідовності стадій, через які має пройти еволюційний процес. Під законами еволюції я маю на увазі необхідні етапи, через які еволюція повинна пройти. Для такого твердження немає не тільки жодних підстав. Набагато гірше. Вони перебувають у протиріччі з іншими ідеями еволюції. І біологічна еволюція, і культурна еволюція містять у собі механізм адаптації до невідомих майбутніх подій. Тепер, якщо це адаптація до невідомих майбутніх подій, тоді абсолютно неможливо знати правила, яких вона повинна дотримуватися, тому що цей розвиток визначається подіями, які ми не можемо передбачити і не знаємо.
Це підводить мене до того, що мало б стати моєю центральною темою лекції, але для чого, боюся, у мене зараз не так багато часу, як хотілося б. Що ж є основним предметом культурної еволюції, якій я надаю такого значення? Як я вже говорив раніше, є дві загальні характеристики, якими володіли всі цивілізації, що вижили і розвиваються, і проти яких у всі часи протестували всі революціонери. Це традиція приватної — або, як я вважаю за краще називати, дещо приватної власності (several private property) — і традиція сім'ї. У мене немає часу розглядати тут традицію сім'ї. Це була б набагато складніша проблема, тому що я вважаю, що в нашому фактичному знанні відбуваються зміни, які, можливо, призведуть нас до фундаментальних змін у традиції сім'ї. Отже, я повністю обмежуся пропозицією про приватну власність, яка є традицією, проти якої впродовж двох тисяч років усі революціонери спрямовували свої зусилля. Майже всі релігійні реформатори, за рідкісним винятком, винаходили нові релігії, які скасовували певну власність (several property) і, як правило, скасовували сім’ю. Однак, жоден з таких реформаторів, жодна з таких революційних релігій, які постійно з’являються, жодного разу не протрималися понад сто років. Я думаю, що найобурливіша з них, яку ми також маємо розглядати як релігію, що протистоїть власності та сім'ї, — комунізм — ще не протримався і ста років, і я дуже сумніваюся, чи протримається він сто років. Але всі великі релігії, які поширюються і яких дотримується дедалі більша частина світу, мають ці дві спільні риси: вони утверджують приватну власність і сім’ю. Не тільки три монотеїстичні релігії, але також дві або три східні релігії — всі згодні з цими двома особливостями. Я вважаю, що оскільки вони стверджували і зберігали ці традиції у своїх групах, ці групи були обрані для нескінченного збільшення, тому що вони уможливлювали розмноження людей, які підкорялися моральним правилам, які вони диктували. Така релігійна підтримка була необхідна. Якщо це правда, тоді моє головне і вихідне твердження полягає в тому, що мораль і концепція сім'ї не є ані природними в сенсі вродженими, ані раціональними в сенсі сконструйованими. Це і є великою проблемою, оскільки будь-яка людська група мусить достатньо довго дотримуватися звички, щоб дати процесу шанс розширитися і вибрати лише ті групи, які протягом тривалих періодів вірили в так звані символічні істини (symbolic truths). Тільки ті традиції, яким вдалося донести до людей якусь символічну істину, залишаться підтримувати моральні правила, переваги яких люди ніколи не розуміли. Це передбачає твердження, що інститут приватної власності не міг підтримуватися виключно меншістю, яка отримує від нього вигоду. Він міг існувати тільки за підтримки більшості. Підтримання цього інституту було можливе лише завдяки релігійним віруванням, які навчали їх цього. Саме це я мав на увазі, коли казав: ми завдячуємо цивілізації за переконання, які, на нашу сучасну думку, ми більше не вважаємо істинними, які не є істинними в сенсі наукової істини, але які, тим не менш, були для більшості людства умовою підпорядкування моральним правилам, функції яких вони не розуміли. Вони ніколи не могли пояснити те, що справді всім критикам-раціоналістам дуже скоро здалося абсурдним.
Чому люди мають поважати приватну власність, якщо ця приватна власність, схоже, приносить користь лише небагатьом, хто має її? Незрозуміло. Однак, виявляється, що такі суспільства дуже швидко стають більшими на відміну від тих примітивних сільськогосподарських суспільств, де більшість володіє знаряддями виробництва. Це створює ситуацію, яка з історичного погляду, дуже цікава. Чи справді людство завдячує своїй же цивілізації за вірування, які, в науковому сенсі, були хибними віруваннями? І ще переконаннями, які дуже не подобалися людям? Я справді не можу сильно сумніватися в тому, що якщо моя теза правильна, то людство було виховане (civilized) тим процесом, який йому дуже не подобався. Коли його змусили підкоритися правилам, які воно не могло ні зрозуміти, ні полюбити. Але я вірю, що це абсолютно вірно. Мені здається, я можу стверджувати, що до народження економічної науки, до того, як у 18-му столітті почали пояснювати, чому ринкове суспільство може виникнути тільки на основі приватної власності, людству було б неможливо розмножитися настільки, наскільки воно розмножилося. Точно так само, тільки у 18-му столітті, Девід Юм, Адам Сміт і його сучасники ясно побачили, що механізм добору полягає в тому, що відбираються ті групи, які завдяки інституту приватної власності здатні розмножуватися швидше за інших. Нині, звісно, цей критерій знову став непопулярним, і тільки економісти, або краще сказати, деякі економісти розуміють його. Зараз загальна позиція інших полягає в тому, що розмноження людства — це велике нещастя, що нам нема чого боятися більше, ніж надто швидкого розмноження людства, і нам постійно малюють жах перед суспільством у найближчому майбутньому, як перед таким суспільством, у якому не буде вільного місця (society of standing room only). З цього приводу можна сказати кілька речей. Я мушу скоротити їх, оскільки це тема для іншої, не менш цікавої лекції. Перше: страх перед тим, що збільшення чисельності населення призведе до зубожіння, абсолютно необґрунтований, і в історії ще жодного разу не траплялося, щоб збільшення чисельності населення призвело до того, що люди стали біднішими. Протилежне враження пов’язане з тим, що поняття бідних і багатих згадується в термінах середніх показників, а не в термінах окремих людей. Дійсно, економічний прогрес, заснований на приватній власності та розподілі праці, призводить до більш швидкого збільшення кількості бідних, ніж багатих, унаслідок чого середні доходи справді можуть впасти через збільшення чисельності населення. Але ніхто не зобов’язаний ставати біднішим з цієї причини. Це означає тільки те, що бідних стало більше, ніж багатих. Таким чином, середній дохід знизився, але ніхто не став біднішим внаслідок такого розвитку подій. Пояснення цього, як факту, так і помилки, яке значною мірою походить від Мальтуса, полягає в тому, що з ростом населення людська праця має приносити спадну віддачу. Це було б правильно у світі, подібному до того, про який здебільшого думав Мальтус, де людська праця була однорідною і всі люди або майже всі люди працювали в сільському господарстві. У такому суспільстві дійсно збільшення чисельності населення призвело б до зменшення продукту на одиницю праці. Але величезна перевага зростання населення полягає в тому, що воно уможливлює постійну диференціацію людської діяльності. Збільшення кількості людей — це не збільшення кількості одного фактора виробництва. Це постійне зростання нових додаткових і різних факторів виробництва, які в сукупності можуть виробляти набагато більше. Дійсно, здається, що в певному сенсі зростання населення, якщо воно веде до зростання цивілізації, приносить зростаючу, а не спадаючу віддачу. Дозвольте мені повторити: немає жодних доказів того, що коли-небудь в історії збільшення чисельності населення призводило до реального зубожіння наявного населення. Є два або три особливі випадки, які я повинен згадати. Звісно, траплялося, що коли інші обставини знищували джерело доходу, яке робило можливим збільшення чисельності населення, це призводило до великої бідності. Класичним прикладом, звісно, є Ірландія в 19-му столітті, яка завдяки картоплі була змушена збільшити своє населення приблизно вчетверо порівняно з тим, що було до того. Коли картопляна хвороба знищила джерело доходу, це призвело до того, що населення, яке значно збільшилося, більше не могло прогодуватися. Інший випадок, який ми повинні розглянути окремо, і який, я думаю, повинен дати нам привід для серйозних роздумів, що тут є випадки, і ми зараз створюємо випадки, коли збільшення місцевого населення пов’язане не зі збільшенням цього населення, щоб виробляти більше, а з іноземною допомогою. В тих випадках, коли вона є, ймовірно, ніколи не буде ні місця, ні їжі для більш численного населення в цих місцях. Як приклад я можу навести часто цитований приклад регіону на південь від Сахари, так звані регіони Сахеля, які зараз явно не в змозі прогодувати своє населення, і які нас закликають їм допомогти. У результаті, звісно, ми провокуємо подальше зростання їхнього населення, що буде нашою відповідальністю, бо, наскільки відомо, вони ніколи не матимуть можливості у своєму власному регіоні виробляти достатньо. Я думаю, що це створює дуже серйозні проблеми для нашої нинішньої політики допомоги деяким слаборозвиненим країнам. Усе це, звичайно, багато в чому змінює наше ставлення до політики. Але вирішальним залишається ставлення до необхідності та істотної умови інституту приватної власності, і особливо приватної власності на засоби виробництва, як необхідного інструменту збереження нинішнього населення людства. Половина людства, принаймні офіційно, як нам кажуть, вірить у протилежне. Половина людства вірить, що саме завдяки скасуванню інституту приватної власності ми не тільки зможемо зберегти нинішнє населення, а й зможемо забезпечити його краще, ніж раніше.
Тепер, якщо те, що я сказав та на що натякнув, що приватна власність є необхідною основою для використання широко розповсюджених знань, на яких ґрунтується ринкова економіка, є вірним, тоді це означає, що протилежна точка зору, в основному представлена комунізмом, призведе не до поліпшення населення, а, ймовірно, до того, що половина, щось на зразок половини нинішнього населення світу помре. У нас є різні значні ілюстрації цього. Досить багато країн, які були великими експортерами продовольства, поки вони працювали в умовах ринкової економіки, не тільки Росія, а й Аргентина та інші, вже не в змозі самі підтримувати своє власне населення, яке не сильно збільшилось, або не так сильно, як населення на Заході. Однак, остаточний висновок, таким чином, є, здавалося б, політичним висновком. Висновок про наслідки двох альтернативних етичних систем, яких зараз дотримуються дві половини світу. Якщо вірно, що ми можемо підтримувати навіть теперішнє населення світу, тільки спираючись на всю цю систему ринкової економіки, що спирається на кілька властивостей у знарядді виробництва, тоді скасування цієї системи призведе до того, що більша частина людства помре від голоду. Це було б небажаним результатом. Навіть якщо вчений не має права називати його небажаним. Я можу сказати, що це результат, якого більшість людей не бажали б, якби знали про нього. І останній висновок, який, боюся, я зроблю, навіть ризикуючи повністю дискредитувати це славне зібрання вчених тут, що протилежна думка, яка вважає, що ми можемо зробити краще в підтримці нинішнього населення світу, скасувавши приватну власність, є добре продуманою, але дуже дурною.
Вступайте в наш міждисциплінарний клуб соціальної філософії у Telegram. Щотижня ми читаємо та обговорюємо книги, які Ви обираєте за голосуванням.
Наука першого порядку — наука про дослідження світу;
Наука другого порядку — це наука про рефлексію над цими дослідженнями (*Повернутися назад*).
Ламаркі́зм — перша цілісна теорія еволюції живих організмів, запропонована французьким біологом Жаном Батистом Ламарком. Головні тези своєї теорії Ламарк опублікував у книзі «Філософія зоології» (1809). (*Повернутися назад*)