Ґійом Фай: Археофутуристичні розмисли, натхненні думками Джорджо Локкі
Ця стаття, а точніше передмова для праці "Сутність Фашизму" вчителя Ґійома Фая, надгуманіста-ніцшеанця Джорджо Локкі; вона дуже важлива, адже це не проста передмова, а ще й есей, дуже сміливий та щирий; з нього ми більше дізнаємося і про самого Локкі, й про його бачення європейського феномена фашизму, який нагадує нам дещо Арміна Молера (Фашизм як стиль), але вперше з філософської й духовної точки зору розглядати почав фашизм саме Джорджо Локкі. Він вважав, що фашизм мав на меті встановити нову духовність: "«фашизм» не як про просту політичну туманність, а як про тоталізаційний світогляд; не як про явище, окреслене в минулому, а як про своєрідну пожежу, запалену в європейській історії та яка звичайно що не збирається гаснути. Для нього суть фашизму, його внутрішній рушій — це історичне повалення егалітаризму на користь того, що він називає надгуманізмом". Й коли всі відхрещуються, що Ніцше не мав жодного впливу на феномен фашизму, він думав навпаки, що його матриця вже була присутня у нього.
«Ці боги, котрих ти завжди оплакуєш, повернуться,
Час поверне порядок колишніх часів».
У мене було двоє головних джерела натхнення: Ніцше й Джорджо Локкі.
Я ніколи не зустрічався з першими, але я зустрічався з другим. Я впевнений, що не зміг би у своїх різних роботах з 1980 по 1986 рік, та особливо з 1998 року, розвинути певні погляди й пояснити певну концепцію світу без тієї іскри, яку дав мені Джорджо Локкі, завдяки нашим численним розмовам та читанню його коротких і вибухових текстів, у яких, як і всіх великих майстрів, кожне слово вагоме й вимагає паузи.
Більшість інтелектуалів (у період розквіту франко-італійських «нових правих», які зараз практично згасли), які часто відвідували Джорджо, не розуміли його дискурсу. Точніше, я думаю, що вони не хотіли його зрозуміти. Вони не хотіли переходити Рубікон, вступати на цю небезпечну територію абсолютного інакомислення. Це пояснюється не лише легендарною паризькою інтелектуальною лінню чи тонкими хитрощами італійської інтелігенції, а й реальним страхом здатися інтелектуальним правопорушником.
Посмертне становище Локкі – дуже дивне. Я чув, як багато з його «учнів» присуджують йому престижні лаври, але завжди ухиляються, коли справа доходить до звернення до глибин його думки, котра, ймовірно, надто пекуча. Філософ? Журналіст? Публіцист? Мислитель? Не достатньо всього цього. Джорджо Локкі — пробуджувач і підривник.
Я зважую свої слова: без Джорджо Локкі та його роботи, яка вимірюється силою, а не кількістю, і яка також була заснована на терплячій роботі з формування усного мовлення, реальний ланцюг захисту європейської самобутності, ймовірно, був би розірваний.
Одна з переваг цього короткого тексту Джорджо Локкі, що відрізняється винятковою концептуальною щільністю та філософською насиченістю, — заздрість багатьох претендентів на статус «мислителя», – полягає в тому, що він розкриває один із центральних стрижнів його аналізу. Він говорить про «фашизм» не як про просту політичну туманність, а як про тоталізаційний світогляд; не як про явище, окреслене в минулому, а як про своєрідну пожежу, запалену в європейській історії та яка звичайно що не збирається гаснути. Для нього суть фашизму, його внутрішній рушій — це історичне повалення егалітаризму на користь того, що він називає надгуманізмом.
Він починає з того, що фашизм, який зазнав військової поразки, завжди оцінювався його переможцями з моральної та політично-гріховної точки зору, але майже ніколи — з історичної, філософської та духовної («світогляду й духовного орієнтира», а також «системи цінностей»), що є найважливішим, знаючи, що «“феномен фашизму” присутній передусім як фантазія його противників». Для Локкі можна сказати, що фашизм виходить за межі самого себе й означає для європейської долі набагато більше, ніж капризи різних політичних рухів. Це величезне значення «фашистського феномену» є таким філософським громом для сьогоднішньої західної етики, яка розкладається, що воно залишається зовсім незрозумілим. Для Локкі, як і для Адріано Ромуальді, джерела фашистського феномену слід шукати у Ніцше («“матриця” фашистського феномена [є] в дискурсі Ніцше»). Подібно до останнього, що поєднує в собі дохристиянську пам'ять предків та сміливе революційне майбутнє, фашизм, що є складовою консервативної революції, є одночасно «поверненням до своїх джерел і проєктом майбутнього».
Аналіз Локкі вразив мене, бо мені здавалося, що фашизм був саме археофутуризмом, якщо виходити з назви того самого неологізму, який я вигадав для заголовка однієї зі своїх останніх книг. Фашизм є археофутуристичним, тому що він хоче спертися на archè, дохристиянську першооснову індоєвропейських народів, аби побудувати постхристиянський світогляд та проєкт майбутнього для нашої цивілізації.
Для Локкі фашизм є першим втіленим проявом надгуманізму, походження якого можна простежити переважно у Ніцше й Ваґнера, абсолютною опозицією егалітаризму сучасності, знедухотвореному продукту християнства та головній причині занепаду європейської ойкумени. Фашистський рух, очевидно, не матеріалістичний або політичний: він прагне встановити нову духовність (тому громадську й народну), нову нехристиянську форму життя в майбутньому, відповідно до архаїчного духу давньогрецьких, римських або німецьких культів; у радикальній, абсолютній, непримиренній опозиції до великого егалітарного циклу, розпочатого з християнством, початком семітизації Європи.
Не можна не вразитися актуальності цих поглядів, оскільки саме християнське гуманітарне й егалітарне людинолюбство, чи то секуляризоване в європейській соціал-демократії, чи все ще певною мірою релігійне в сучасних християнських церквах, є основним ферментом виродження самобутності та волі європейців.
Локкі показує, що фашизм в історичному масштабі є єдиним революційним рухом і що Горкгаймер, один із засновників інакомилячого марксизму Франкфуртської школи, мав рацію, кажучи, що «революція може бути лише фашистською».
Локкі включає націонал-соціалізм та інші рухи того часу в фашистську сферу й не обмежує її імперською «неороманською» доктриною Муссоліні; він також вважає, що більш-менш свідомо, починаючи з Ніцше й Ваґнера, з більшою чи меншою чистотою і компромісом, загальні принципи фашизму поширилися по всій Європі у першій половині XX сторіччя, як у політичних, так і в метаполітичних та культурних формах.
Тому Локкі розуміє визначення терміну «фашистський феномен» не як вузько італійський політичний рух, підхоплений іншими європейськими країнами й зазнаний поразкою у Другій світовій війні, а як глобальний рух історичного значення, як перетворене, метаморфічне повернення світогляду, який виражає себе у всіх людських, культурних, естетичних, філософських, духовних і, звичайно, соціальних, економічних, геополітичних та політичних сферах. Ця картина світу, одночасно радикально нова і споконвічна, є абсолютним розривом з егалітаризмом, — який вважається ферментом розкладання на кшталт вірусу — а також волею до проєктування, до побудови в теперішньому, якщо можливо, але насамперед у майбутньому, іншого світу; останній, на відміну від егалітарних утопій (комуністичних, ліберальних, християнських й т.д.), які претендують на «раціональність», але чиї проєктовані світи є лише нездійсненними химерами, що закінчуються гниттям і катастрофою, ні в якому разі не є плодом «ірраціональної» пихи, але, за допомогою мобілізувального міфу, повторного присвоєння європейцями в нових формах своєї забутої — і не втраченої — душі. Локкі — першовідкривач цього надгуманістичного міфу, що нагадує справжнім європейцям про їхню глибоку самобутність. Тому надсвіт, якого прагне фашизм, є водночас і фантастичним історичним викликом, і досяжною метою, на відміну від антижиттєвої (і тому заздалегідь засудженої Трибуналом історії) риторики всіх різновидів егалітарної ідеології.
Таким чином, фашизм є метаморфічною реконструкцією світогляду й форми цивілізації, якої європейців позбавляли егалітарним вірусом сторіччя за сторіччям, починаючи з християнізації Риму. Таким чином, його масштаби величезні й виходять за межі (хоча й включають) сфери політичних «програм».
Об'єктом фашизму справді є зміна цивілізації, а не лише режиму. Він розглядає політику як справжню форму історичної естетики, де суверенна функція полягає у формуванні довгострокової долі народу та проекту його цивілізації.
Фашизм — з ідеологіями, які він містить — це єдиний світогляд, котрий діаметрально протилежний у всьому, як в аналізі, так і в цілях та ідеалах, всім іншим ідеологіям, чи то християнській, ліберальній, соціал-демократичній, марксистській і т.д.
Локкі показує, що ці ідеології відрізняються одна від одної лише поверхово, але сходяться у головному: егалітаризмі, з його відомими наслідками: космополітизмом, універсалізмом, індивідуалізмом, економізмом, панміксизмом й т.д. Вони утворюють справжню «єдину партію», зчленовані в псевдопо́дію, іннервовані однією й тією ж «єдиною думкою»; а політичний, ідеологічний і філософський розкол у Європі з 1930-х років жодним чином не відокремлює «правих» від «лівих» (праві — лише помірні ліві, а ліві — лише приховані праві), але протистоїть явно чи неявно всій політичній сім'ї гегемоністської Системи і явним чи неявним фашистським течіям. Протистояння між правими й лівими має лише електоральний характер, тоді як конфлікт між лівими та фашизмом має глобальний характер і стосується всіх цінностей та цілей цивілізації. Один проти всіх – така доля фашизму. Це нормальна ситуація, оскільки він є єдиним носієм радикального контрпроекту.
Навіть якщо вона не завжди це визнає, Система чудово це розуміє, оскільки з 1930-х років і до сьогодні ми часто бачимо, як за кожної політичної кризи формуються «антифашистські фронти», які називаються у Франції «Республіканськими фронтами»[1].
[1] Дискурс цих «Республіканських фронтів» полягає в тому, аби назвати «фашистськими» сили, які затято заперечують свій найменший зв'язок з історичними фашизмами, що соціологічно та філософськи помилково, але, очевидно, неможливо визнати. Така «кумедна гра» в хованки й удавання, яка ведеться з 1945 року і яка призвела до того, що термін «фашист» зберігся тільки тому, що його найзапекліші противники підтримують його як необхідний «семантичний капелюх», щоби не втратити з поля зору смертельного ворога.
Згадаймо, що слово «фашизм», італійський неологізм, відноситься до «в'язок лікторів», охоронців римських магістратів (пучків дерев'яних прутів, перев'язаних стрічками, з наконечником сокири нагорі). Цей символ також був присутній на республіканському гербі Франції після революції, відсилаючи до Римської республіки. Цим неологізмом «фашизм», італійські революціонери хотіли показати, що нація тепер є єдиним тілом, єдиним духом, органічно пов'язаним, зібраним, як пучок зброї, у тоталізуючу волю та долю.
І це дійсно — серед інших причин — те, що дозволяє фашизму вистояти; оскільки їй вигідна ця унікальна ситуація монополії опозиції, котра, попри демонізацію рухів, підозрюваних у приналежності до цієї проклятої й гріховної хащі, все ж таки надає їй престиж та силу таємного тяжіння (й опори, особливо в смутні часи), якої не було б, якби Система утримувалася від кидання квазірелігійних анафем на все, що начебто заражене фашистським злом.
Така демонізація фашизму пов'язана насамперед зі звірствами, які нібито чинила націонал-соціалістична Німеччина перед своєю військовою поразкою. Але цей аргумент не витримує критики, адже багато інших ідеологій і політичних систем (комуністичні режими, США, Ізраїль, ісламізм тощо) здійснювали та здійснюють добре задокументовані «злочини проти людяності» або «воєнні злочини», які цього разу ніколи не визнавалися такими й ніколи не були джерелом демонізації. Анафема фашизму насправді бере свій початок у 1930-х роках, ще до початку буцімто німецьких «звірств», і була ініційована радянським ГПУ, негайно ретрансльована західними «демократичними» режимами. По-третє, режим Муссоліні не був визнаний переможцями винним у жодних сатанинських здирствах, але все ж таки не уникнув відлучення від церкви.
Так звідки ж береться ця демонізація фашизму? Насправді — і це друга причина — вона випливає з самої її ідеології, оскільки радикально заперечує аксіоми Егалітаризму і, перш за все, розробляє проект цивілізації, яку клерикали Системи вважають диявольською й спотвореною. Логічним є те, що Егалітаризм рухається і його важка артилерія розгортається проти політичного та цивілізаційного підприємства, яке має на меті не що інше, як покласти край його більш ніж тисячолітньому пануванню. Світогляд, який несе фашизм, відчувається елітами Системи не тільки як серйозний виклик, як демонічна спокуса, котрій можуть піддатися європейські народи (за своєю суттю гріховні), але — щиро — як прокляття, втілення Зла, варварство, що воскресає з глибини віків. Фашистські течії для егалітарних партій не є суто політичними супротивниками, які грають у дружній спорт «чергування», а — цілком справедливо — світським починанням, сповненим рішучості остаточно усунути їх з історичного поля; починанням, яке оголошується поза цивілізацією, тобто поза західною цивілізацією, яка вважає себе єдиною гідною цієї назви.[2]
[2] Навіть у політологічних трактатах, які претендують на описовий та об'єктивний характер, феномен фашизму оцінюється в афективному, емоційному та релігійному ключі. Як антологія жанру, ось що читаємо з-під пера Філіпа Немо (Histoire des idées politiques, PUF), який змішує правду та історичну ясність з метафізичними мареннями (наголошую): фашизми являють собою «радикально антихристиянські та антигромадянські антропологічні практики, які є тотальною відмовою не тільки від демократичних та ліберальних цінностей та інститутів, але й від самої західної цивілізації [...]. Ці потвори були життєздатними лише протягом кількох десятиліть, оскільки, коли хтось має намір відтворити той самий тип соціальних зв'язків, який був характерний для родоплемінних або архаїчних суспільств, можна лише регресувати до рівня функціонування останніх. Ми не в тому становищі, щоб залишатися в гонитві за науково-технічним, економічним прогресом тощо». Цей ліберальний погляд, слушно щодо антихристиянського й антизахідного характеру фашизму, топиться в ідіотизмі та відсутності критичного мислення: адже саме в технічній та економічній сферах фашизм виявився успішнішим і футуристичнішим, аніж західні демократичні держави!
Пояснення просте: як виявив Локкі, всі егалітарні течії — навіть атеїстичні — виражають цінності та утопії християнства, тоді як, в традиції Ніцше, всі течії фашизму — навіть якщо вони поглинають християнські церкви — потай мають намір повернутися до дохристиянської європейської духовно-філософської чуттєвості, оновленої та зміцнілої. І немає нічого сильнішого, більш кристалізуючого ненависть, ніж протистояння релігійного чи парарелігійного характеру. Демонізація фашистських течій Системою дуже схожа на демонізацію язичницьких культів за часів пізньої імперії та середньовіччя. Об'єктом фашизму більш-менш свідомо відчувається спроба відновити дохристиянську етику для побудови постхристиянського світу; це є мерзенністю, настільки цінності християнського егалітаризму були інтегровані, перетравлені й поглинуті істеблішментом європейських країн та всією «західною» буржуазією.
Егалітаризм чудово розгледів у фашистському феномені абсолютного ворога, чудово зрозумів, що амбіції фашизму були такого ж масштабу, як і його власні: стати новою гегемоністською світоглядною концепцією в Європі (шляхом революційного розділення понять «Європа» й «Захід»). Локкі цього не приховує й чудово розуміє цю тотальну війну, що ведеться проти фашизму, при цьому інтелігентно уникаючи нарікань на неї.
Які ж головні цінності поділяють всі рухи «фашистської сфери», починаючи з 1930-х років, та які вводять в транс хранителів Храму й гуру егалітаристського фарисе́йства?
Будемо пам'ятати: визнання ціннісної нерівності між людьми, ієрархічної розмежованості між народами, пошук етнічної однорідності націй та відмова від метисації[3], економічна автаркія, етика честі, зашифрована естетика як основа мистецтва, дисциплінарне виховання, принцип добору на основі заслуг і таланту, поширений на все суспільство, заборона спекулятивного та глобалізованого капіталізму, викорінення девіацій та соціальних чи сексуальних патологій (не в ім'я метафізики, а в ім'я принципів біологічної та етологічної гігієни)[4], й, нарешті, більш-менш свідомо сформульоване звернення до Волі до могутності, віталістичного принципу подолання нерівності людського стану, абсолютно несумісного з християнським гуманізмом, що ґрунтується на метафізичній монаді Людини чи моральному універсалізмі Канта. Згадаймо також релятивізацію Добра і Зла та руйнування цієї дуальності, здійснену Ніцше відповідно до моральних систем європейської античності.
[3] Паризькі «нові праві» розмили «не-егалітарний» дискурс, котрий, як вони стверджували, вони втілюють, винайшовши поверхневу концепцію «етноплюралізму» та неправильно інтерпретуючи поняття «імперії» (imperium), pas-de-clercs з якого Джорджо сміявся зі стриманим презирством. «Етноплюралізм» дедалі більше розумівся (й досі розуміється) цими інтелектуалами як утопічне «комунітарне» співжиття етнічних груп з усього світу в Європі. Це неминуче призводить до того, що Г.С. Чемберлен назвав етнічним хаосом, розчиненням проекту, який лежить в основі теми Егалітаризму. Єдиним прийнятним визначенням «етноплюралізму» було б визначення «кожен сам по собі», та й то таке бачення випускає з поля зору ідею якісної ієрархії між народами, яка, хочемо ми того чи ні, присутня у так званому «фашистському» світогляді. Так само ідея «імперії», яку відстоюють вищезгадані інтелектуали (подібно до християнізованого imperium romanum), означає об'єднання різнорідних народів без етнічних уз, що є повною протилежністю європейській імперській ідеї, яку відстоював Джорджо Локкі та якої дотримуюся я: зібрання народів, пов'язаних узами крові, історії та культури, об'єднаних вищим авторитетом у спільній долі. Фашизм у своїй ідеї етнічної однорідності просто застосовував раціональну концепцію філії Аристотеля: етнокультурної спорідненості як основи Міста.
З цієї плутанини, допущеної інтелектуалами франко-італійського руху «НП», Джорджо Локкі в розмовах, які ми вели — і ще до того, як цей дрейф зашкалив, як сьогодні, — оцінював як жалюгідні зусилля людей, емоційно і романтично спокушених та позначених певними аспектами «фашизму», відновити центральні концепції егалітаризму, які, однак, є несумісними; і це з метою — яка, до того ж не була досягнута — політичної й суспільної пристойності.
Цей дрейф, передбачений Джорджо Локкі, зараз у розпалі, позаяк згадані вище італійські та французькі інтелектуали об'єктивно конституювали себе як внутрішню й фальшиву опозицію Системі, зорієнтовану на імітацію «антиглобалістських» позицій лівих, мовчазну щодо міграційної колонізації та поширення ісламу (а подекуди навіть лукаво прихильну до нього), коротко кажучи, вони реабілітуються, залишаючись при цьому виключеними.
[4] «Расизм», в актуальному розумінні доктрини, що надає великого значення біологічній антропології у формуванні цивілізацій і політичному пошуку оптимальної етнобіологічної однорідності, яка, як нам здається, була практично єдиною доктринальною віссю фашизму, — насправді була поширена в багатьох течіях всіх напрямків, починаючи з середини 19-го сторіччя. Дізраелі, Маркс, Енгельс, Ренан були абсолютними расистами в сучасному розумінні. У Геґеля (в «Лекціях з історії філософії») знаходимо розробки про нерівність рас та історичну безвихідь змішання, а у Вольтера (у «Філософському словнику») — постійну ідею якісної ієрархії рас, яка здавалася йому цілком природною.
Щобільше, не згадуючи Ґобіно чи Лапужа, саме у Франції (а не в постфіхтевській Німеччині) расистські теорії зародилися як структурований корпус. Слово «раса», в сучасному розумінні, було створено Франсуа Берньє в 1684 році, а «расизм», як виклик єдності людського виду, бере свій початок від зоологів Ліннея, Мопертюї та Бюффона. Коротко кажучи, все це до того, що «фашизм», особливо в його німецькому варіанті, ніколи доктринально не вигадував расизм — навіть у таких авторів, як Розенберґ і Дарре.
Бернар-Анрі Леві в «Французькій ідеології» дуже добре це побачив, й агітатори «республіканського» шовінізму («La France des Droits de l'Homme au dessus de tout soupçon») були неправі, коли заперечували це. Фундаментальні концепції згаданого расизму були розроблені (і зокрема на початку 20-го сторіччя докторами Жюлем Сурісом та Рене Мартіалем з університету Монпельє) французькими вченими-теоретиками, які перебували у повній суперечності з претензійною космополітичною та універсалістською позицією «Великої Нації», але які, щоправда, всі були атеїстами-антиклерикалами, а отже, у певному сенсі, нехристиянами... У цьому й полягала уся неоднозначність «французької ідеології».
З іншого боку, хто знає або хтось сказав, що заборона на змішані шлюби була скасована лише в 42 штатах у 1967 році американським Верховним судом? І так далі.
Коротко кажучи, расистський дискурс і практика не є монополістичною унікальністю фашистського феномену, а лише його складовою.
Фашизм: думка тотальності, пояснює Локкі. Бо вся повнота життя громадянина, в його приватних, біологічних і родових аспектах, в його святкових та громадських аспектах, в його професійних аспектах й т.д., збирається в єдину силу, в спільну енергію його Народу, що вже не є кількісною і презентистською сутністю, а уподібнюється до історичної істоти.
Локкі зазначає, що сьогодні фашистська сфера, навіть якщо вона не може назватися, приречена на медійне мовчання, переслідування та вигнання. Фашистське «варварство» є нічим іншим, як зухвалістю у скоєнні злочину проти коріння егалітарного гуманізму, проти його сотеріології та есхатології, кардинального гріха, на який ніколи не наважувався комунізм (цього разу справжнє варварство).
На фашизм, продовжуючи думку Локкі, Егалітарне Правління Заходу дивиться так само як тріумфуючі християни четвертого сторіччя дивилися на язичницький опір Юліана Відступника, як Церква дивилася на індіанських ідолопоклонників, або як імами досі дивляться на живий політеїзм Індії: Абсолютне Зло, вперте заперечення Істини та сакрального й лінійно-висхідного Сенсу Історії, єресь відкидання вчення про Спасіння — безпосередньо християнського чи «християноморфного» й секуляризованого.
Таким чином, антифашизм — це саме анафема, яка виключає будь-яку раціональну дискусію та — за антидіалектичним ефектом — підриває цей антифашистський дискурс зсередини, надаючи фашизмові легітимності протесту, антидогматизму, тобто чеснот грецької раціональності (аж ніяк не несумісної з міфом), які завжди є спокусливими для європейської душі. Сумнів, кинутий Надгуманізмом щодо Егалітаризму, фашистською сферою щодо Системи, відчувається як потрясіння, удар, справжня профанація. Адже Зрівнялівка ніколи не сумнівалася у своїй перемозі. Тому антифашизм є не раціональною політичною реакцією, а релігійною і метафізичною.
У цьому місці виникають ще два роздуми. Перший — пояснити причини, чому з фашизмом, який, як бачив Локкі, виріс з ваґнерівської та ніцшеанської посвяти, егалітарний Захід (асимптотою якого була західно-комуністична коаліція часів Другої світової війни) з самого початку боровся з відчайдушним і нещадним насильством. Тому що вперше у своїй історії, з часів падіння справжнього імперського Риму, Егалітаризм побачив, як абсолютний Ворог, якого він вважав мертвим і похованим, раптово, без попередження, як жахлива несподіванка, знову з'являється. «Великий Пан повернувся», — багатозначно писав Монтерлан у «Le solstice de Juin» після поразки Франції в червні 1940 року, в якій він бачив перемогу «сонячного колеса» над «галілеянином», тобто далеко за межами військової перипетії (адже, зрештою, Франція не вперше зазнавала військової поразки від сусіда), поразку «начала»[5] (термін Локка) проти іншого, який, як вважалося, вже зник.
[5] В оригіналі: principe.
По-друге, запитаймо себе, чому ця «фашистська сфера» з 1990-х років долається, цензурується та кримінально переслідується набагато сильніше, ніж у безпосередній післявоєнний період, коли ще горіла пам'ять про титанічну й міфічну боротьбу з втіленими фашизмами.
Перше пояснення: після падіння історичного комунізму дві клоновані гілки Егалітаризму перетворилися в одну — капіталістичного космополітизму. Останній не розглядає іслам як «нового головного ворога», адже він теж є егалітарним, універсалістським та семітоморфним[6]. Залишається фашизм, який знову є головною небезпекою, хоча жоден рух не називає себе фашистським і хоча партії, які підозрюються в його натхненні, не мають впливу на європейські уряди.
[6] Дехто вважає, що іслам — це «зелений фашизм», тому що він є не-егалітарним. Звідси й тяжіння цієї ідеологічної релігії до деяких хибних течій рухів за самобутність, причому вже давно (Зіґрід Гунке, Клаудіо Мутті, Рене Ґенон та ін.). Іслам, по суті, підпорядковує жінку чоловікові, ненаверненого (дхіммі) мусульманину, раба господареві. Але ця нерівність є абсолютно банальною, рабською, механістичною. Треба бути дуже непослідовним, аби вбачати в цьому якийсь зв'язок з європейським Надгуманізмом.
Іслам цілковито належить до великої егалітарної течії: він прагне до всесвітнього Халіфату, однорідності людства в єдиній «вірі», він суворо відстоює ту саму концепцію історичного фіналізму, що й християнство, юдаїзм, марксизм, лібералізм, в основі якої лежить гнозис Спасіння. Вона також сповідує віру в абсолютне Добро і Зло.
Те, що відбувається сьогодні, підтверджує всі прогнози Локкі. З моменту, коли у Системи більше не було внутрішнього комуністичного брата-ворога, у 1990-х роках, фашизм знову був позначений як абсолютна небезпека. Хоча вона й віртуальна, але підозрюється в тому, що здатна в будь-який момент знову стати реальною, здатна знову вкусити масову суспільну свідомість корінних європейців, завжди під наглядом, завжди заряджена спокусою єресі, переслідувана спокусою повернення до фашистського «варварства». Дехто звинувачує панівну ідеологію у «фантазіях», але вони помиляються. Панівна ідеологія є проникливою, і цілком слушно побоюється сценарію повернення до фашизму, як ми побачимо нижче.
Саме тому постійно зміцнюваний правовий арсенал, невпинна медійна пропаганда, накачування звинуваченнями будь-яких слідів фашизму в Європейському Союзі становлять потужний апарат недопущення його повернення в новій формі. Господарів системи не треба вважати йолопами.
І це свідчить про другу причину відтворення європейськими право-лівими «антифашистського фронту»: адже насправді гегемоністська ідеологія чудово розгледіла в Європі тривожний сигнал тривоги у народженні й електоральних проривах різноманітних партій і рухів, орієнтованих на самобутність. Маргінальний, обмежений, контрольований у мікроскопічному культуральному бульйоні на дні ретельно закритої банки до 1980-х років, фашистський вірус, в очах Системи, зумів вирватися зі своєї стерильно-профілактичної в'язниці, аби заразити партії та рухи, що мають опору на вулиці та початки доступу до засобів масової інформації (зокрема, телебачення); і це при тому, що згадані партії чи рухи самобутності утримуються від будь-яких прямих посилань на довоєнні італійські та німецькі політичні доктрини, а у своїх програмах (які господарі Системи вважають абсолютно лицемірними) намагаються інтегрувати елементи егалітарної вульгати.
Система, через цю жорстку антифашистську політику й пропаганду, також має на меті забезпечити те, що я називаю негативною легітимацією. Влада легітимізує себе «позитивно», коли переконує електорат у своїх заслугах, конкретних досягненнях, покращенні умов життя тощо. Це важка справа сьогодні для європейських урядів, які все менше і менше можуть приховувати той факт, що всі вогні палають червоним: погіршується економічна ситуація, зростає незахищеність, масова міграційна колонізація, руйнування культурних орієнтирів корінних народів, різноманітні екологічні катастрофи, принизливе підпорядкування американському сюзерену й т.д.
Тоді уряди гарячково намагаються (особливо у Франції) легітимізувати себе «негативно»: або ми, або потоп, або наша стара добра — нехай і недосконала — «демократія», або Фашистська Гідра, Аморальний Звір, політична та моральна порнографія, розграбування Храму Прав Людини, одним словом, Тиранія, обтяжена смертним гріхом расистської мерзоти. З її точки зору, Система не має інших засобів, окрім цієї негативної легітимації (в парі моралізаторська й викликаюча почуття провини пропаганда / судові репресії та соціально-економічна ізоляція Грішників), аби утримати свою владу.
Під «Системою» ми маємо на увазі не тільки уряди й державні апарати, але й засоби масової інформації, церкви, субсидовані асоціації, профспілки, університети, судову систему, органи культури, індустрію розваг, капіталістичні фірми, фінансові сили й т.д., які об'єдналися проти небезпеки, яку вони справедливо вважають глобальною: бачення світу й історичного руху, що загрожує всім їхнім соціальним позиціям, їхнім ідеалам, а також їхнім інтересам.
Однією з гіпотез було б те, що егалітаризм застосував до фашизму відому римську максиму: de minimis non curat praetor, «претор не займається дрібницями». Але не зміг, бо фашизм — це не «маленька дрібничка». Джорджо Локкі пояснює у своєму тексті, що з погляду ніцшеанської «енігми» його метою є не що інше, як «регенерувати саму історію, спровокувавши Zeitumbruch, “розрив в історичному часі”».
У своїй антифашистській боротьбі Система зіштовхується з делікатною суперечністю: будучи заснованою на «демократії», вона повинна більш-менш обмежити свої великі демократичні принципи, аби перегородити шлях можливому неофашизму. Адже не буржуазія підозрюється у формуванні основи фашизму, а корінні європейські народи середніх та нижчих класів, перейменовані на «populace». Це є розривом, наприклад, з аналізом лівих антифашистів 1930-х років. Звідси подвійна стратегія: з одного боку, конкретно скасувати демократію (на користь технократії) на рівні Євросоюзу, який вже контролює 40% нормативно-правових актів різного роду; з іншого боку, «змінити народ», за формулою Бертольда Брехта: тобто затопити корінні європейські середні та нижчі класи хвилями мігрантів, нового електорату, який вже не матиме гріховних спокус «повернення до своїх коренів та самобутності». Народ мулатів без пам'яті та проєкцій будущини: ось кмітливий контрвогник, запалений Егалітаризмом, ось протиотрута, яку він логічно знайшов.
Ця стратегія, скажемо прямо, досить добре пропрацьована. Єдина проблема полягає в тому, що це може зайняти певний час і що це гонитва з часом. Так, перегони між наближенням до точки розриву й переломного моменту, коли європейські маси, все ще значною мірою в більшості у себе вдома, зможуть вилитися в постфашизм внутрішнього завоювання, і моментом, коли певна частка «народу» вже не буде європейського походження, а отже, звільнена від будь-якої спокуси й позбавлена будь-якої можливості звести на престол аватара фашизму.
Але, запитають, чому про фашизм говорять у теперішньому часі й ніколи — у минулому, ніби він досі живий? А тому, що він все ще живий, і живий як ніколи. Локкі стверджує це в тексті, який ви зараз прочитаєте, з цим загадковим, але в основному громоподібно ясним поняттям катакомб, до якого я ще повернуся.
Адже досить екстраординарно, що рух, розчавлений війною, заборонений, що формально зник, продовжує викликати стільки галасу і стільки страху в Системі. Чи може це бути свого роду живий мрець, привид або ектоплазма, готова до рематеріалізації? Фенікс, воскресаючий з попелу? Привид фашизму переслідує охоронців Храму. І вони не обов'язково помиляються... Щобільше, його найлютіші вороги не помилилися в його природі: вони бачили, що його загроза все ще існувала, що небіжчик був лише заспаним чоловіком у каталепсії, що жаринка вугілля все ще зберігалася; стурбованою мовою жерців Системи, одночасно ненависною і стражденною, вони вже понад п'ятдесят років повторюють цей лейтмотив, очевидно, біблійного натхнення: «черево мерзенного Звіра все ще плідне». Ця анафема, яка прирівнює фашизм до Антихриста Апокаліпсиса навіть серед атеїстичних комуністичних мислителів, все ж таки видає певну історичну ясність. Бо умови, які передували його народженню на початку XX сторіччя, аж ніяк не зменшилися, а навпаки, загострилися. Вірус егалітаризму за останні десятиліття прогресував настільки, що становище європейських народів наближається до того, що математики, поборники «теорії катастроф» (Рене Тома), називають «переломним моментом».
Найбільший страх системи полягає в тому, що в найближчі кілька років буде приготовано вибуховий коктейль, набагато сильніший, ніж у 1930-х роках, який, повернувшись як бумеранг, призведе до відродження в Європі другого фашизму, обов'язково потужнішого, аніж перший... Цей страх, повністю відсутній до 1980-х років, тепер переслідує всі ідеологічні дебати в Західній Європі.
Трагічний оптимізм Локкі, підтверджений для мене прочитанням цього короткого есе, цілком відповідає позиціям, які я останнім часом відстоюю. Для нього фашизм був передчасним і недозрілим, оскільки розкладання західної егалітарної системи та рівень її занепаду (у 30-х роках) не йшов ні в яке порівняння з тим, що ми пізнаємо сьогодні й будемо переживати.
Він вдається в питання, чи «фашистські режими першої половини XX сторіччя [...] не з'явилися занадто рано, передчасно» і чи не зобов'язані вони своєю появою «випадковим обставинам, які за видимістю і тільки нею випередили майбутнє, передбачене Ніцше». Останній, пояснює Локкі, вважав, що його «рух» (Bewegung) перевертання (Umwertung) егалітарних цінностей «міг утвердитися лише на руїнах чинної соціальної та культурної системи», чого аж ніяк не було в 1930-х роках, адже «ми знаємо, що егалітарна система насправді була ще сильною і що, з ніцшеанської точки зору, вона далеко не вичерпала своїх духовних та матеріальних ресурсів».
Сьогодні, з прискоренням вірусного процесу виродження, ми відчуваємо, що точка зламу егалітарної системи може бути не за горами, те, що я неодноразово називав «конвергенцією катастроф». Лише тоді справжній фашизм дозріє та зможе розгорнутися в європейській історії. Це була б відповідь, співмірна з трагедією, з якою ми можемо зіткнутися (і з якою Європа ще ніколи не стикалася), остаточна і єдина альтернатива чистому й простому зникненню нашої цивілізації.
Звичайно, нова епоха фашизму, напевно, не носитиме такої назви. І його лице буде дуже відрізнятися від рухів 20-30-х років, але натхнення і світогляд, очевидно, залишаться тими ж самими.
Не виключено, що сценарій розгортатиметься так, як я пояснював у кількох своїх нещодавніх книгах. Тоді історичний фашизм або перший фашизм буде лише генеральною репетицією, першим актом, але аж ніяк не сутінками богів. Локкі: «Крайня позиція — це “позитивний нігілізм”, який хоче побудувати “новий порядок” на руїнах Європи, давши життя “третій людині”». Ця третя людина була б, згідно з діалектичним рухом рикошету, метаморфічним і надлюдським виглядом (принаймні в його елітах) людини греко-еллінських язичництв, у подоланні й запереченні людини-декадента — й поваленої власними егалітарними вірусами, що повільно розвивалися в тривалій мацерації християнства.
Ще один момент, дуже несвоєчасний, але дуже актуальний: Локкі в цьому есе вважає, що «з 1945 року “фашист”, який хоче реалізувати політичну діяльність, зобов'язаний здійснювати її під чужим прапором і повинен публічно відхреститися від фундаментальних аспектів “фашистського дискурсу”, словесно приносячи жертву принципам демократичної ідеології». Так було до недавнього часу. З огляду на погіршення обставин, його буде все менше й менше. Можна буде, як ніколи раніше, відкрито критикувати принципи Системи — при повному її банкрутстві — за умови, що вистачить розуму не робити відвертих (або, що ще гірше, фольклорно-іконографічних) посилань на історичні фашистські рухи. Наближається час, коли стане можливим проведення не-егалітарного, надгуманістичного, революційного дискурсу, позбавленого всіх видимих атрибутів історичних фашизмів. Цензура Системи набагато менш вправна й прониклива, аніж можна було б подумати, адже вона зосереджена на формі, а не на змісті, який вже не піддається контролю.
Ще один роздум у тому ж дусі: Локкі майстерно виявив глибинну причину антифашизму, яка є не політичною, а філософською: «[те] що наказує егалітарному табору абсолютно придушити “фашизм”, — це [те], що “фашист” не хоче такого кінця історії, який пропонує егалітаризм, і діє задля того, аби зробити його неможливим».
Дійсно, Локкі був першим, хто висвітлив те, що сьогодні здається звичним для багатьох «ідентарних» інтелектуалів, але зовсім не було таким раніше, а саме, що велика егалітарна сім'я (юдео-християнська, ліберальна, марксистська, лівацька і, звичайно, мусульманська) скріплена своєю есхатологічною й сотеріологічною концепцією Історії, яка є сегментною лінією, що прямує до кінцевої точки (останнього суду), земної чи метемпсихічної, в якій Добро буде тріумфувати.
Навпаки, надгуманістичне бачення історії, викладене Ніцше й відчуте фашизмом, є випадковим. Локкі єдиний, хто сформулював його як «сферичне» (а не «циклічне»), зрозумівши ніцшеанське поняття «вічного повернення одного й того ж» — не «ідентичного». З падінням комунізму Система нарешті побачила, що цей кінець історії наближається. Але на початку 21-го сторіччя відбувається все навпаки. Аргументація демонізації фашистського світогляду, звинуваченого в історизмі, антипрогресизмі та відмові від порятунку, особливо порушується спостережуваними подіями, які зводять нанівець есхатологічний ангелізм Системи та егалітарний проект: планетарна історія (знову) стає казаном відьом і більше не є довгою, тихою річкою, спрямованою до моря, Mare Tranquillitatis («Моря спокою» – прим.пер.)... Демократична, кантівська мудрість про мирне, багатоетнічне суспільство й т.д. там відсутня. Егалітарна раціональність розкривається як нездійсненна утопія, а фашистська «ірраціональність» — як така, що відповідає реальності.
Тому що це нове сторіччя вже зараз виявляється в повній опозиції до всіх проектів Егалітаризму; воно буде сторіччям заліза, вогню, крові, боротьби народів і цивілізацій, відродження дрімаючих спогадів у грізні сили (подивіться на іслам...), одним словом, воно підтвердить уявлення-про-світ та інтуїцію фашизму в найширшому розумінні, скажімо, ніцшеанському, і зробить безглуздими мрії Отців Церкви. ), словом, підтвердить світогляд та інтуїцію фашизму в найширшому розумінні, скажімо, ніцшеанському, і зробить безглуздими мрії Отців Церкви та віджившими свій вік мрії Канта та його наступників ХІХ й XX сторіч.[7]
[7] Тут ми торкаємося великого парадокса: егалітарні й демократичні течії західної та комуністичної думки, що претендують на раціональність і мудрість (величезне самозванство й відновлення грецької філософії), завжди потопали в історичних помилках, утопічних провалах, нездійснених прогнозах, шаленстві нерозумності, догмах і незнанні фактів, а також антропологічних та історичних спостережень. Тоді як «фашизми», звинувачені у варварській ірраціональності (шаманізмі?) і регресі, виробили принципи, які чудово спостережувані й відповідають досвіду: повторюваність конфліктів, етнокультурний антагонізм народів, нерівноцінність форм життя, етнічна гомогенність як основа сталості політичних форм тощо.
Я, звичайно, можу помилятися, але, можливо, інтуїція Джорджо Локкі підказувала, що фашистським «принципам», як реалістичним та безтурботним фотографіям реальності світу, немає чого боятися Трибуналу Історії, і що вони неминуче переможуть Егалітаризм. Але — бо є одне «але» — перемогти Егалітаризм недостатньо, бо він ризикує розвалитися сам по собі, що вже й почалося. Не через це в європейській історії переможе Надгуманізм, ніцшеанська інтуїція. Ось підсумок моїх роздумів: «фашистське явище» незабаром здобуде волю для нав'язування себе, оскільки його споконвічний ворог вичерпує паливо, роз'їдається зсередини. Його ворогом буде лише власна відсутність Волі до могутності перед обличчям завойовницьких і розмножувальних сил інших народів. Я вважаю, що ми повинні повернутися до певної простоти принципів, поза межами добра і зла. Мені досить складно сказати більше.
XXI сторіччя, на мою думку, стане свідком краху зсередини західної гілки егалітаризму, подібно до того, як впало його комуністичне відгалуження. Таким чином, залишиться вузький прохід до європейського Надгуманізму, або до чогось іншого, що вже не буде європейським, і що вже несе загрозу... Як то кажуть: Або пан або пропав. Як трагічний оптиміст, Джорджо Локкі зауважує, що спадкоємці фашизму і сьогодні живуть “в катакомбах”, але припускає, що з катакомб теж можна вийти, як свого часу вийшло перше християнство... Кожен по черзі.
Я прошу вас дорожити цим текстом Джорджо Локкі, читати його, перечитувати, давати читати й роздумувати над ним. Ця передмова, як і вступ та примітки мого дорогого друга Стефано Важ, є лише футлярами, обрамленнями, в які вставляється центральна картина. Адже слова Джорджо Локкі треба слухати або читати повільно. Поринаючи в неї, завжди знаходиш щось несподіване, тривожне, правдиве. Джорджо Локкі ніколи не говорить про минуле як таке, як про мертвий об'єкт, але у нього завжди є оте підморгування в майбутнє. У його роботах відкриваєш нові вогники, як при уважному розгляданні картини майстра, проблиски світанку, підстави для надії. І боротьби.
Ґійом Фай, 2002 рік, передмова до: «L'essenza del fascismo», G. Locchi (Arktos, Roma, 1980), передруковано під назвою «Espressione politica e repressione del principio sovrumanista», у L'Uomo libero n°53, березень 2002 рік.