"На порозі війни": 3. Американський супротивник. Частина друга
США-Іслам — споріднені світогляди
Кажуть, що війна не повинна бути варварською. Серед європейців у неї є свій кодекс честі. Вона повинна бути безжалісною, але справедливою. Війна має свої закони, і в цьому полягає внутрішня вищість європейських народів над усіма іншими — в тому, що вони встановили правила ведення війни та перетворили війни в щось більше, ніж дика різня, завжди дотримуючись принципу недопущення масових вбивств беззбройних цивільних осіб.
Ісламський фундаменталізм, навпаки, відводить війні центральну роль у своєму «духовному» динамізмі, дозволяє своїм послідовникам здійснювати найжахливіші масові вбивства в ім'я Аллага. Відповідно до його біблійних коренів, те, що він пропагує, — це ясний і простий етноцид.
І все ж ані європейці, ані їхнє блудне американське дитя не вирішили дотримуватися вищезгаданого кодексу честі під час війни: в ім'я Добра та нібито правої справи англосаксонські армії з 1941 року стали причиною загибелі стількох же невинних людей, як й іслам, якщо не більше. І останні кілька тисячоріч європейської та світової історії ясно показують, що всі народи плутають ведення війни із загальною різаниною.
В наші дні панує лицемірство: прикриваючись міжнародним правом чи благодійною та просвітницькою релігією пророка, американські бомбардувальники й терористи-моджахеди займаються одним і тим же «вбивством невинних». Яка різниця між вбивствами, скоєними GIA65 в Алжирі, та інтригами, здійсненими стратегами Пентагону після Хіросіми? Ніякої; або майже немає. Бо обидва вони здійснюються в ім'я Добра.
І можна помітити, що навіть якщо ці два супротивники звинувачують один одного у втіленні самого диявола, факт залишається фактом: вони обидва є нащадками біблійного насильства, що пронизує Старий Завіт (який сюрприз!). Американські пуритани й мусульмани — духовні спадкоємці останніх. Хоча вони розсварені брати та сестри, вони все ж ідеологічно споріднені, оскільки розділяють один і той же маніхейський світогляд. Подібно до Каїна й Авеля, бен Ладен і Буш черпають з одного й того ж джерела та зроблені з одного матеріалу.
Що стосується нас, європейців, «добрих європейців», як казав Ніцше, то ми не повинні більше втягувати себе в цю гру. Ми повинні бути безжальними, коли мова йде про захист нашого власного простору від поселенців, але разом з тим з повною повагою ставитися до інших на їхній власній землі й байдужими до їх вда́ч та звичаїв.
З теплими обіймами до ісламофілії та арабофілії через антиамериканізм і антисіонізм
Крайні праві — термін, який я буду використовувати через брак кращого варіанту, — знаходяться поза політикою і реалізму, котрий вона передбачає. Їхні міркування позбавлені будь-якого цинізму й часто орієнтовані на безпосередність і афекти, демонструючи неймовірний ідеалізм, на кшталт підліткового.
Ось приклад, що виникнув за терактами 11 вересня в Сполучених Штатах: під приводом того, що вони є антисіоністськими й антиамериканськими, певне число крайніх правих відсвяткували ці напади, вистрибуючи в повітря та неявно прийнявши сторону ісламізму, що уособлює собою найбільш споконвічний вид антиполітичних міркувань.
Будучи одним з перших, поряд з Джорджо Локкі, хто намагався донести до людей, що американізм — це глухий кут і смертельна небезпека в той час, коли «крайні праві» не боготворили нікого, крім Заходу й Америки, я цілком можу пояснити, що ісламофілія, арабофілія, палестинофілія (під приводом антиамериканізму й антисіонізму) та симпатія до Третього світу — все це великі політичні помилки.
Міркувати згідно з уявленням про те, що потрібно аплодувати ісламським месникам, тому що американці п'ятдесят років бомбили світ (що, безумовно, правда), — це ознака хлоп'яцтва.
Певна частина крайніх правих зачарована ісламом та ісламізмом, що, до речі, фактично одне й те ж. Це пов'язано з тим, що лідери й масові гасла останнього, як і самі терористи, оголошують себе противниками ідеології Просвітництва, західної сучасності, демократії, США та євреїв (тобто своїх ворогів — братів і сестер). Коротко кажучи, людина керується наступною дурною логікою: «Ми на боці тих, хто виступає проти того, що ми ненавидимо». Навіть якщо вони теж нас ненавидять, вірно?
Дозвольте мені повторити те, що я вже говорив цим засліпленим нервовим дурням у двох моїх останніх книгах:
1) Мусульманські фундаменталісти ні в якому разі не будуть вдячні вам за прийняття такої позиції, особливо якщо ви виявитеся самопроголошеними «язичниками», кожного з яких Коран засуджує до простої та легкої смерті! Мусульмани приймуть вас за «корисних ідіотів», перш ніж відрізати ваші язики й гонади.
2) Ви всі забуваєте про конкретний і головний факт, а саме про вторгнення ісламізованих мас в Європу та ведення джихаду, і обидва з яких є набагато більш серйозними та більш невідкладними, ніж американізація. Дійсно, від останньої можна позбутися з набагато більшою легкістю.
Однак дуже важко переконати ідеалістів і тих, хто був «просвітлений» нав'язливою ідеєю, сила якої обернено пропорційна їхнім критичним здібностям. Будучи отупленими своїм нав'язливим антиюдаїзмом і антиамериканізмом, який тим більше емоціональний, тому що він з'явився недавно і пов'язаний з ентузіазмом неофітського поривання, вони приймають палестинську й джихадистську справу як свою власну, ніколи не розуміючи, що «хрестоносцям», які захищають ісламістів, не подякують за їх занепокоєння, а будуть зневажати.
Подібності та відмінності між американцями та ісламістами — хто небезпечніший?
Фігура бен Ладена тепер стоїть в одному ряду з фігурою диявола в маніхейському пантеоні Америки, бо Сполучені Штати завжди мають потребу в ньому. До речі, є разюча подібність між ідеологією бен Ладена та проповіданою Бушем, тобто між ісламізмом і пуританством: це завжди питання протистояння Добра проти Зла, оскільки ці двоє вдаються до звинувачень один одного в сатанізмі.
Однак головна відмінність полягає в тому, що іслам озброєний набагато краще, ніж англосаксонський пуританізм. Дійсно, його фанатизм простий і прямолінійний, і у нього було більше тисячі років, щоби глибоко укорінитися. Крім того, він позбавлений будь-яких нюансів і сумнівів, а також почуття провини, яке завжди калічило християнство, як шип, що встромився в його ногу. Й ось доказ: взагалі кажучи, англосакси ніколи не наважувалися називати іслам своїм ворогом, вважаючи за краще використовувати замість нього слово «тероризм». Зі свого боку, бен Ладен, популярність якого серед членів глобальної умми незаперечна, продовжив без розбору називати християн, євреїв, Захід, індусів, атеїстів й т.д власними ворогами ісламу. Коротко кажучи, будь-яка людина на планеті, яка не є мусульманином, вважається ворогом. Подробиці не потрібні.
І коли наші паризькі інтелектуали повторюють, що «все набагато складніше, ніж заведено думати» і що ніякого глобального зіткнення з ісламом зараз не назріває, вони приймають усіх за дурнів. 90% всіх нинішніх конфліктів пов'язані з ісламом. Перелічимо основні з них: на індійському субконтиненті — зіткнення між мусульманами та індусами; на Філіппінах та в Нігерії — мусульмансько-християнські конфронтації (в яких мусульмани завжди виступають в ролі агресорів); на Близькому Сході — мусульмансько-юдейські зіткнення; на Кавказі й Балканах — зіткнення між мусульманами та православним слов'янським населенням; і так далі, й так далі. Наступна на черзі — сама Франція, де ісламістські бойові групи скоро перейдуть в наступ...
Ісламсько-американська змова проти Європи, котра була чудово проаналізована й викрита геополітиком Олександром дель Валом (автором, що викликав страшні ревнощі в деяких інтелектуальних колах), була похитнута терактами 11 вересня. Сполучені Штати потрапили в пастку, втілену в їх наївному союзі з розпалюючим війну ісламом. Як і самі мусульмани, і як вже пояснювалося в інших місцях, США рухомі життєво важливою економічною потребою постійно вести війну й підтримувати свою присутність на якомога більшій кількості театрів військових дій.
Ісламський фундаменталізм веде фанатичну / містичну священну війну, прагнучи завоювати Землю (та встановити свій «вселенський халіфат»); що стосується США, то вони беруть участь в усе більшій кількості нібито гуманітарних хрестових походів з метою досягнення економічного й культурного панування над усім світом. Ці дві релігії схожі один на одного своїм маніхейством, нав'язливим універсалізмом (котрий виражений набагато сильніше, ніж у випадку з комунізмом) і моралізаторською войовничістю, але в той самий час вони відрізняються один від одного на фундаментальному рівні. У довгостроковій перспективі саме іслам виявиться сильніше «американської цивілізації», й тому перший представляє для нас набагато більшу загрозу, ніж друга.
Що краще: носити чадру або пару джинсів?
Сліпота і снобізм багатьох інтелектуалів, які йдуть рука об руку один з одним, не мають меж і говорити нема про що. Один з лейтмотивів комунітаристської ідеології спрямований на пропаганду носіння чадри в шкільних приміщеннях, вдаючись до наступного аргументу, дурість якого воістину монументальна: «Краще чадра, ніж джинси для молодих дівчат». Все це, звичайно, в ім'я «етноплюралізму» й «захисту самобутностей».
Перше зауваження: ця безглузда позиція покликана сподобатися лівим антирасистам, і ні в якому разі не є абсолютно чесною. Мета тут — забути свої найбільші гріхи молодості, що, звичайно, ніколи не вдається, оскільки все, що людина пожинає, — це глузування або байдужість інтелектуального медіакласу, котрий з презирством ставиться до тих, хто кається.
Друге зауваження: африканізація та ісламізація нескінченно серйозніші, ніж американізація. Останню завжди можна відкинути назад; будь-які збитки, завдані нашим етнокультурним основам, навпаки, набагато важче виправити. В тисячу разів легше закрити МакДональдз, ніж прибрати мечеть.
Третє зауваження: чи може хто-небудь пояснити мені, яким саме чином носіння джинсів завдає шкоди європейській самобутності? Невже пуловери, футболки, піджаки, шорти й шорти-бермуди теж є в їхніх очах символами декадансу? Невже наші молоді європейські жінки повинні носити криноліни та плісировані спідниці? Або, ще краще, афганські бурки? Виступати за носіння чадри — значить визнати підпорядкування жінок, що повністю суперечить європейським традиціям. Всякий раз, коли спостерігаєш поширення цієї традиційної головної хустки в маленьких селах Провансу, все, чого хочеться, — це побачити європейських дівчат у джинсах та мініспідницях!
Четверте зауваження: ті, хто підтримує носіння чадри, повинні знати, що наші молоді європейські жінки більше не наважуються носити джинси на околицях «муніципальних районів» через страх піддатися сексуальним домаганням з боку «молоді», що населяє такі райони. І в результаті вони змушені ховати своє тіло під жахливими спортивними костюмами або анораками.
Коротко кажучи, те, що насправді видає це символічне ставлення до пропаганди носіння чадри замість джинсів, — це об'єктивна й активна співучасть людей, котрі, не дивлячись на інтелектуальний обов'язок захищати нашу власну культурну самобутність, вирішили зробити свій внесок в ісламістське починання. Дійсно, деталі завжди дуже показові. Виходячи з цього, ми маємо справу з простою та очевидною зрадою під приводом фальшивого виду «антиамериканізму».
І не обманюйте себе: навіть їх культурний антиамериканізм — не більше ніж привід. Адже ці ж люди сповідують теорії нових американських лівих, котрі є комунітаристами й виступають за багаторасове суспільство. В глибині душі вони не мають нічого проти американської «моделі» й виступають як її спільники. В ім'я антиамериканізму ці о-о-дуже паризькі мислителі терплять — або, краще сказати, схвалюють — масове прибуття мусульман і встановлення всіх ісламських символів, й усе це в ім'я традиціоналізму, котрий вони неправильно зрозуміли. Чи усвідомлюють вони хоча б той факт, що ісламізм й американізм йдуть рука об руку в бажанні знищити Європу? Більшість паризьких інтелектуалів занадто вузьколобі, аби зрозуміти це. Однак є й цинічна меншість, якій абсолютно наплювати на це і яка зациклена тільки на одному: на тому, щоби отримати прощення за свої минулі гріхи й розіграти антирасистську карту.
Нова американська оборонна політика
Абсолютно ігноруючи міжнародні договори SALT, і не дивлячись на офіційну незгоду Китаю, Росії та Франції, Буш прагне наділити свою країну протиракетним щитом-перехоплювачем (NMD), здатним зупинити на повному ходу будь-які потенційні ядерні боєголовки, запущені проти американської території. Тим самим він покладе край «балансу терору», котрий дозволив світу уникнути будь-якої атомної війни завдяки принципу MAD (гарантованого взаємного знищення[Mutual Assured Destruction]). Останній заснований на негласній угоді між ядерними державами, згідно з якою кожен потенційний агресор відговорюється від запуску А чи Н бомб проти інших під страхом відповідного атомного удару. Однак якщо якась країна, а саме США в такій ситуації, має свій протиракетний щит, вона може дозволити собі вести будь-яку війну проти іншої ядерної держави, не побоюючись будь-якої грізної відплати.
Нам кажуть, що американці хочуть захистити себе від майбутніх ракет так званих «держав-злодіїв», тобто Північної Кореї, Лівії, Ірану, Іраку й т.д.. Й усі коментатори поводяться так, як ніби вони дійсно в це вірять. Хоча це дійсно можливо, це залишається другорядним. Насправді все вказує на те, що Пентагон очікує на серйозну конфронтацію з Китаєм в найближчі двадцять років або близько того та має намір забезпечити себе засобами для того аби завдавати удару (не обов'язково за допомогою атомної зброї), аби запобігти будь-яку руйнівну ядерну розправу на своїй власній землі.
Головне питання, звичайно, полягає в тому, щоб визначити, на чию сторону встануть Європа, Росія та Індія.
Які були реальні причини війни в Косово?
Перша відповідь на це питання була дана Олександром Дель Валом у своїй останній роботі під назвою «Війни проти Європи». Це пов'язано, по-перше, з тим, що США прагнули послабити свого російсько-європейського (чи євросибірського) противника шляхом створення мусульманських держав на Балканах, держав, які виступають як плацдарми їхніх ісламістських союзників; й, по-друге, тому що вони прагнули спровокувати суперечку між західними європейцями та слов'янськими православними християнами, залучаючи перших в антисербські повітряні удари (на виконання принципу «розділяй і володарюй») і залишаючи останніх, та особливо росіян, приниженим й ослабленими, позаяк вони найбільш ворожі імперіалізму Пентагону.
Однак за балканською кризою стоїть ще одна причина, структурного характеру — фундаментальна причина, без якої війна ніколи б не відбулася. Я маю на увазі демографічний бум, пережитий албанцями-мусульманами та косовськими албанцями за останні тридцять років коштом сербів і македонців, у яких не так багато дітей. Раймон Арон одного разу написав, що «європейці здійснюють самогубство через народжуваність нижче рівня відтворювання». Це явище поєднується з нелегальною імміграцією албанців, котрі вдаються до тієї самої «колонізації знизу», яку використовують деякі групи у Франції. Ґрунтуючись на цьому принципі територіальної окупації, албанці вже вимагають віддати їм 50% території Македонії, стверджуючи, що вони складають 46% місцевого населення, в той час, як македонці починають втікати в Болгарію! І албанська колонізація тепер поширюється на північний захід Греції та південь Сербії, обидві з яких обтяжені серйозним демографічним старінням. Рівень відтворення албанських жінок (рівень освіти яких нижче, ніж в Північній Африці) становить шість дітей на сім'ю, що в три рази більше, ніж у сербських, македонських чи грецьких жінок.
У 1960 році Косово було майже повністю сербським, так само як Македонія була фактично македонською. Як ми бачимо, в країні дійсно може відбутися заміна населення протягом двох поколінь, завдяки наявності демографічної різниці й прихованій хвилі колонізуючої імміграції. Таким чином, меншість стає більшістю не більше ніж за чверть сторіччя. Тут необхідно враховувати два історичних принципи:
1) Територія належить тим, хто займає її фізично, а не тим, хто володіє нею з незапам'ятних часів й уже не має достатньої кількості дітей. Заміщення народів — один з основних принципів історії.
2) Демографічний фактор є набагато більш вирішальним, ніж військова або економічна міць.
В результаті ми не повинні живити ілюзій: якщо в найближчі двадцять років нічого не зміниться, Прованс, Іль-де-Франс, північ Франції, Великий Лондон та деякі інші райони стануть новими Косово.
Тлумачення подій 11 вересня в США
11 вересня 2001 ознаменувало собою серйозну зміну в історії сучасної стратегії. У цей день тероризм став повноцінною зброєю війни, а роль партизана перевершила роль солдата, підтвердивши прогнози, зроблені Карлом Шміттом й Жюльєном Фройндом ще в 1950-х роках. Тероризм, найжорстокіші акти якого рідко приводили до більш ніж двохсот жертв, щойно отримав ударну силу великої військової операції.
Немає сенсу переказувати події, оскільки вони добре відомі, неодноразово висвітлювалися й сприймалися світовими глядачами як частина фільму-катастрофи, котрий, проте, на цей раз був дуже реальним. Коротко кажучи, Всесвітній торговий центр загорівся й звалився, Пентагон став мішенню для атаки, а люди загинули в страхітливій кількості — й усе це завдяки захопленим літакам, які були використані як летючі бомби. Протягом декількох хвилин Америка була поставлена на коліна найкривавішим терористичним актом усіх часів. Відразу пригадується сюжетна лінія «Зобов'язаності честі».
1) Атаки вдарили в саме серце Сполучених Штатів, набагато сильніше, ніж у випадку з Перл-Харбором. 110-поверхові вежі-близнюки, Пентагон, не кажучи вже про Білий дім, який став метою невдалої спроби зіткнення, — всі ці основоположні символи економічної та військової могутності гордої наддержави були зруйновані, пошкоджені й висміяні за двадцять коротких хвилин трагічного ранку 11 вересня. Вперше за всю свою історію Америка піддалася нападу на своїй власній території: будучи з 1942 року країною, яка спеціалізується на бомбардуваннях інших країн, вона тільки що стала жертвою бомбардування не іноземних BBC, а невидимого ворога. В геополітичному плані США більше не були притулком, укритим від світових гроз. В результаті шок буде таким же сильним, як і від поразки у В'єтнамі.
2) Ця неймовірна подія має змусити нас замислитися про трагічну крихкість наших західних суспільств, крихкість, котра посилюється завдяки глобальним відлунням ЗМІ. Тероризм став основною зброєю масового ураження, як і передбачали Жюльєн Фройнд і Жак Атталі. Перший попереджав Захід в 1982 році про точний сценарій, котрий стався в США 11 вересня! Він навіть додав, що одного разу нам доведеться мати справу з мініатюрними атомними бомбами, що вибухатимуть в самому центрі наших міст. Що стосується Атталі (в 1995 році), то він згадував про використання «бомб MOX», які через ядерну радіацію можуть залишити таке місто, як Париж, непридатним для життя на п'ятдесят років! Не кажучи вже про акти бактеріологічного тероризму. Ми не повинні обманювати себе: ми ще доживемо до набагато гіршого дня, ніж цей, коли одне з наших великих західних міст стане мішенню великомасштабних актів ядерного та бактеріологічного тероризму. Найгірше ще попереду. Давайте не будемо забувати, що в грудні 1994 року загарбники заручників аеробуса Air France в Алжирі вже хотіли направити проти Парижа...
3) Теракти 11 вересня стали кульмінаційним досягненням в серії антиамериканських нападів, які були ініційовані в 1993 році вибухом самого Всесвітнього торгового центру (який був спланований і організований єгиптянином Омаром Абдулом Рахманом і пакистанцем Рамзі Юсефом, обидва з яких, звичайно, були ісламістами), за яким сталися напад 25 червня 1996 року на військову базу США Хобар (Саудівська Аравія), 27 серпня 1998 року руйнування американських посольств в Найробі та Дар-ес-Саламі, а також напад 13 жовтня 2000 року на есмінець USS Cole в Адені. Хто б не стояв за разючими ударами, нанесеними 11 вересня, Сполучені Штати пожинають те, що посіяли після розпаду комуністичного СРСР: така страшна ціна гегемоністської та агресивної політики однієї наддержави. Не можна регулярно безкарно бомбити Ірак, не викликаючи дії у відповідь...
4) Всупереч теоріям Фукуями про «кінець історії», ця колосальна атака нагадала нам, що світ XXI сторіччя буде киплячим котлом, з незліченними зонами тертя, що тягнуться від Марокко до Центральної Азії, й завжди за участю ісламу.
5) Чи ставлять ці напади під сумнів теорії Олександра дель Вальє про змову США та ісламістів проти Європи? Зовсім ні. США можуть легко розіграти мусульманську карту, аби послабити Європу (як це бачили на Балканах), водночас продовжуючи боротися з безкомпромісними ісламістами, такими як бен Ладен, через свою підтримку Ізраїля, його протекторатів в Саудівській Аравії та Єгипті й санкцій проти Іраку та Ірану. У будь-якому випадку, це вплине на глобальну політику Америки. І ця провокація не залишиться без наслідків.
6) Тривогу й паніку серед усіх служб авіаційної безпеки викликає те, що невелика група рішучих людей, які мають достатній досвід рукопашного бою й озброєних примітивною (та непомітною) холодною зброєю, такою як бамбукові ножі та фальшиві пластикові гранати, може в будь-який момент взяти під контроль літак в будь-якій точці світу та використовувати його як летючу бомбу. Неможливо провести повний особистий огляд кожного пасажира незліченних рейсів, що вилітають кожного дня, і перевірити ще раз надійність персоналу аеропортів, особливо в країнах Третього світу — ось чому ми, ймовірно, будемо свідками інших авіакатастроф за участю смертників в майбутньому...
7) Ми не повинні забувати, що в самій Франції зростає загроза тероризму та різних військових дій, витікаючих з ісламського оточення. Згадаймо висловлювання Шарля Міллона, колишнього міністра національної оборони, якого ніхто й ніколи не вважав екстремістом:
«Мені стало відомо, що вже кілька місяців поспіль нам показують звіти про молодих людей, що відправляються в тренувальні табори в Пакистані або в країнах, де ховаються невеликі терористичні групи. Паралельно з цим я дивуюся майже щоденному виявленню схованок зі зброєю на нашій власній території. Не можна бути наївним з цього приводу. Базуки в першу чергу не призначені для використання молоддю муніципальних маєтків. Не всі знають, як користуватися такою зброєю, й аби проявити необхідні навички, потрібно було пройти спеціальну підготовку у людей, які були в цьому зацікавлені. За таких обставин я можу тільки турбуватися».
8) Головне питання, очевидно, полягає в тому, щоби визначити, хто стоїть за цією серією гігантських терактів і хто їх організував. Чи є це міжнародною військово-терористичною організацією, керованою базованими в США мережами Ахмеда Ресама й бен Ладена? У нас немає засобів, аби відповісти на це питання, і ми можемо лише зробити три зауваження, над якими варто задуматися нашим проникливим читачам.
По-перше, чотири викрадення літаків, безумовно, вимагали значних ресурсів, добре підготовленого й навченого військового персоналу, великої кількості грошей, а також вирішальної присутності спільників (та людей, чиє мовчання можна було купити) на американській території. І при цьому за кілька місяців вперед. Чи є у різних дрібних ісламістсько-арабських угруповань потенціал для здійснення такої схеми?
Друге зауваження полягає в тому, що, не дивлячись на міць міжнародних терористичних організацій, такий акт війни, схоже, вимагає матеріально-технічних можливостей справжньої держави — але якої саме? Ірану? Іраку? Пакистану? Саудівської Аравії?
Третє зауваження полягає в тому, що ми повинні запитати себе (як немовби ми були римськими прокураторами), кому вигідний злочин. Той або ті, хто отримує найбільшу вигоду від таких дій, не обов'язково є тими, про кого думають в першу чергу.
Щодо американської відповіді на теракти 11 вересня
Теракти 11 вересня, котрі ознаменували собою історичний переломний момент та надали XXI століттю його реальний аспект після краху комунізму, викликали дві різні реакції в певних колах: 1) Повна "західна" солідарність з Америкою перед лицем ісламізму;
2) Радіти тому, що імперіалістичні Сполучені Штати були успішно обрані в якості мішені. Обидві позиції здаються нам однаково помилковими. Латіф Педрам, афганський письменник, який нині знаходиться в еміграції у Франції, і ворог Талібану, недавно заявив:
«Тероризм не буде викорінений шляхом простого знищення бен Ладена й Талібану. Мережі набагато ширші. Якщо все піде не так, я передбачаю, що ми зіштовхнемося з власною хвилею тероризму в Європі».
Британо-американська відповідь нічого не дасть, просто тому, що вона не придатна для такої загрози. Не можна грати в покер, зіткнувшись з шахістом. Ракети й авіаносці безсилі перед обличчям нових глобальних мереж ісламських моджахедів.
Піддавшись на провокацію та зробивши вибір на користь жорстокої, традиційної, серйозної та медійної відплати у вигляді безперервних бомбардувань, котрі, до того ж абсолютно неефективні, англосаксонські ковбої потрапили прямо в пастку, розставлену ісламістами, чиє вербування добровольців тепер різко зросте. Ось так слабші кидають виклик сильним.
Очевидно, що мова йде не про те, щоби стати на захист США і стати жертвою американофілії. З 1942 року США бомбили планету, включаючи саму Францію, в ім'я Добра й, безумовно, забрали життя понад мільйон мирних жителів. Тому цілком зрозуміло, чому дехто вважає недоречним проливати сльози над смертельними жертвами Всесвітнього торгового центру, коли людина залишалася байдужою до безпричинних масових вбивств — або, скоріше, військових злочинів, якщо називати речі своїми іменами, — Дрездена й Хіросіми. Було б, однак, політично нерозумно радіти усвідомленню цих самоочевидних фактів і святкувати ці напади на Америку в результаті того, що вас переповнюють власні пристрасті. Справді, агресори націлені на нас і не роблять ніяких інтелектуальних відмінностей.
В інтерв'ю агентству Франс-прес (24 вересня 2001 роки) Махмуд Шахруді, головний суддя Ірану, пояснив, що теракти 11 вересня були поставлені в провину «діям сіоністів та їхніх союзників», тобто, що саме Моссад і ЦРУ були насправді відповідальні за них. Відповідно до теорії, висунутої іранцями, мусульманськими фанатиками нібито маніпулювали ізраїльські агенти й американські євреї, що працюють в секретних службах. Але яка мета могла стояти за цією «жертовною» акцією? Мета полягала в наступному:
1) Дати США привід для участі у войовничому й економічно вигідному хрестовому поході, відновити своє панування і розвіяти антиамериканські настрої, зображуючи із себе жертву або мученика; на додаток до того, аби позначити іслам як нову імперію зла після кінця комунізму й дати собі право втрутитися в справи Центральної Азії (котра колись була радянським оплотом), тим самим розширивши американське геополітичне панування в регіоні.
2) Дати ізраїльським яструбам привід для пошуку «остаточного вирішення» палестинської проблеми, при цьому іслам буде розглядатися як нове втілення зла нацистського типу.
Ця блискуча «конспірологічна» теорія не дуже переконлива, тому що ані ізраїльтяни, ані ЦРУ ніколи б не ризикнули організувати таку «атаку». Чому? Тому що якби коли-небудь з'ясувалося, що саме вони були організаторами маніпуляцій, що стоять за всією цією схемою, як би малоймовірно це не здавалося (навіть 1% — занадто великий ризик), це відкриття викликало б непоправний політичний землетрус на всій планеті. І тому, не дивлячись на свою страшну здатність маніпулювати іншими, Моссад ніколи б не наважився зайти так далеко.
Р. Джеймс Вулсі, колишній директор ЦРУ, який пішов у відставку при Клінтоні та заявив, що зовнішня політика останнього була «невмілою і млявою», вважає, що саме Саддам Хусейн, втілення зла, що прагне знищити доброчесну Америку, насправді ховається за бен Ладеном. На його думку, Америка повинна вирвати Хусейна, як пробку від шампанського. Цілком можливо, що Саддам Хусейн дійсно є одним з тих, хто підтримує подібні напади в прагненні помститися за скандальне й смертоносне ембарго, що обтяжує його країну. Завдяки своїй залізній чистій совісті американці здивовані тим, що іракці наважуються реагувати на різні покарання, які вони завдають їхній країні та які призвели до набагато більшої кількості смертей, ніж теракти 11 вересня.
І давайте не будемо забувати про Саудівську Аравію, країну, яка також відігравала подвійну роль і, попри отримання суттєвої допомоги від США, схоже, в рівній мірі брала участь у підтримці нападів.
Однак я повинен найрішучішим чином підкреслити, що ці міркування не повинні змусити нас радіти при вигляді мусульманського тероризму в результаті нашої власної афектації або легковажності — і те й інше завжди є несумісним з політикою — або через якийсь нав'язливий антиамериканізм. Мусульмани та, взагалі кажучи, араби не проявлять вдячності до тих, хто буде поводитися подібним чином.
Не дивлячись на акти агресії проти православної Сербії та постійну проісламську політику, що проводиться після радянсько-афганської війни з метою ослаблення Європи й Росії (саме ЦРУ підготувало та озброїло афганських моджахедів), Сполучені Штати, проте, зазнали нападу того самого ісламу, з яким зі своєї пуританської наївності намагалися змовитися — факт, який був продемонстрований Олександром дель Вальє.
Який великий урок слід засвоїти тим, хто вірить, що насправді можна схилити іслам, спробувавши подружитися з ним. Всі ці проісламські вкрай праві й вкрай ліві абсолютно нічого не знають про іслам та ідеалізують його.
Хоча Буш і Ширак поспішили повторити, що вони ведуть не «війну з ісламом», проблема в тому, що у свідомості 80% мусульман світу війна між ісламом та Заходом йде повним ходом. Виявляючи типове спрощення, вони не роблять ніякої різниці між Європою, США та сіонізмом, всі вони одного поля ягоди.
У всіх мусульманських країнах, і навіть в самій Франції серед «смаглявих», випадки, коли населення цих країн часто схвалювало терористичні атаки проти «румістів» і вихваляло бен Ладена як героя (занадто) численні. Проявляючи лицемірство і лукавство, які завжди були притаманні ісламу, більшість мусульманських урядів, які отримують допомогу від США в рамках егоїстичних зусиль останніх по ослабленню Європи (серед інших цілей), що можна назвати лише грою з вогнем, поділяють цю думку й не незадоволені цією новою хвилею терористичного джихаду. Адже останній виступає як аналог етнічної колонізації Європи ісламом.
Сполучені Штати — це тимчасовий противник, суперник, тоді як ісламізм і народи, що йдуть під його прапором, — наші безжальні вороги. І ось наш аргумент: реальна боротьба з тероризмом на нашій землі корениться не в польотах в Афганістан і бомбардуваннях тамтешніх «баз», а в недопущенні масової й організованої присутності мусульман в Європі та Північній Америці — факт, котрий Буш, Ширак і Блер ніколи не визнають, оскільки вони відмовляються назвати ворога, який уже назвав їх. Радикальне розв'язання, говорите ви? Тоді скажіть мені: чи є «помірна» демократія прийнятним варіантом перед лицем фанатизму? Все це передбачає судову революцію, в якій будуть враховуватися цивілізаційні зони, а не особиста релігійна свобода.
Англосаксонські ЗМІ дуже критично ставляться до Бушової «війни з тероризмом»
Як не дивно, сама люта критика нинішньої американської політики відплати (проти Афганістану й «осі зла» Іран-Ірак-Північна Корея) виходить від британських і американських ЗМІ. Аргументи, до яких вдаються, такі:
1) Наявність Америки може привести тільки до загострення тероризму через відплату;
2) Необхідність Америки «вести війну заради війни» відповідає інтересам військово-промислового лобі, що пояснює нещодавнє надзвичайне збільшення бюджету Пентагону; 3) США рухає неусвідомлене бажання взяти під контроль вуглеводневі ресурси Центральної Азії, завдяки тиску техаського нафтового лобі, в якому родина Бушів займає центральне місце;
4) США дотримуються одностороннього підходу, котрий ігнорує міжнародне право, ООН та навіть своїх власних «партнерів» по НАТО, а також будь-який супутній збиток в результаті бомбардувань. Ось кілька прикладів:
«Хоча США виграють битву проти Талібану та Аль-Каїди, у них все ще є причини для песимізму. Американська ініціатива зі знищення терористів призведе до появи нових та ще більш ефективних терористичних мереж».
Автор вважає, що боротьба з тероризмом повинна вестися через непомітні дії секретних служб країни, а не через літаки-бомбардувальники.
В «Ґардіан» (17 січня 2002 року) Хьюґо Янґ пояснює, що британці «не будуть довго терпіти американську зарозумілість та однобічність», ставлення США, перед яким Блер схиляється, поки британські війська відіграють роль резервних найманців.
У Великобританії газета «The Independent» (27 грудня 2001 року) у своїй редакційній статті продемонструвала, що в США відсутнє будь-яке стратегічне бачення і що « "війна з тероризмом" ніколи не буде виграна ні на звичайному полі бою, ні за допомогою фінансових та економічних санкцій проти певних країн».
Виявляючи ще більшу зухвалість, газета «The Washington Post» (10 січня 2002 року) взяла на озброєння ідеї Патріка Б'юкенена й вдавалася в питання, чи не є «багатокультурне суспільство», що створюється в США, з його постійно дедалі більшим числом іммігрантів з країн третього світу і мусульман, насправді втіленням найгіршого виду етнічної небезпеки й розсадником тероризму. Чи не є боротьба з імміграцією нагальнішою, ніж бомбардування мусульманських країн крилатими ракетами та безпілотними дронами?
США посіяли вітер, а пожинають смерч
Ось переклад кількох уривків, взятих з інтерв'ю з Ноамом Чо́мскі, проведеного сербською радіостанцією B92 в Белграді, яке вийшло в ефір 29 вересня після терактів 11 вересня:
«...напади, ймовірно, походять від мережі Усами бен Ладена, широко поширеної та складної організації, безсумнівно, натхненної бен Ладеном, але не обов'язково чинної під його контролем. [...] Мільйонер із Саудівської Аравії, бен Ладен став войовничим ісламським лідером під час війни за витіснення росіян з Афганістану. Він був одним з багатьох релігійних фундаменталістів-екстремістів, яких було завербовано, озброєних та що фінансуються ЦРУ і їх союзниками в пакистанській розвідці, щоби завдати максимальної шкоди росіянам.... [...] Не дивно, що ЦРУ воліло найфанатичніших і жорстоких бійців, яких вони могли мобілізувати. Кінцевим результатом було "знищення помірного режиму [EN: який в той час підтримувався росіянами й створення фанатичного режиму з груп, безрозсудно фінансованих американцями". [...] Ці "афганці", як їх називають (багато з яких, як і бен Ладен, не з Афганістану), проводили терористичні операції через кордон в Росії [...]».
Далі Чомскі розвиває такі положення: підтримувані американцями, вищезгадані «афганці» продовжили воювати проти сербів у Боснії та росіян в Чечні. Антиамериканська реакція сходить до того моменту, коли армія США вирішила створити постійні військові бази на священній аравійській землі.
Не дивлячись на те, що бен Ладен був позбавлений саудівського громадянства й виступав проти корупції, що вразила монархію його країни, Саудівська Аравія «[є] самим надзвичайно ісламським фундаменталістським режимом у світі, не рахуючи Талібану, й близьким союзником США з моменту свого виникнення. Бен Ладен зневажає США за їх підтримку цих режимів».
Вказуючи, що американська підтримка ізраїльських репресій проти палестинців в порушення Женевських конвенцій також пояснює ці напади, як і бомбардування Іраку, блокада останнього і той факт, що США підтримують корумповані арабські диктатури, Чомскі робить висновок:
«Навіть якщо він [бен Ладен] буде убитий, це мало що змінить. Його голос буде звучати на касетах, котрі поширюються по всьому ісламському світу, та, швидше за все, його будуть вшановувати як мученика, що надихає інших».
У своєму communiqué від 18 вересня 2001 року «панросійський політичний і громадський рух» Євразія, який було засновано в Москві, дотримується аналогічних позицій і нагадує нам, що в 1998 році Збігнєв Бжезінський визнав (та схвалив) той факт, що США навмисно спровокували радянську інтервенцію в Афганістані, озброюючи й фінансуючи ісламських екстремістів, і сприяли розвитку афганських й талібських терористичних мереж.
Цинізм американської політики тепер обернувся проти неї бумерангом: США розіграли карту ісламських фундаменталістів проти Європи й Росії, і ось, карта виявилася підступною. Схоже, ковбоям не вистачає вміння грати в покер брехунів.
Які будуть наслідки нової американської ядерної доктрини?
Американці міркують так: «Роби, як я кажу, а не так, як я роблю», з усіма витікаючими звідси суперечностями. Прагнучи примусити країни решти світу (ROW) до вільної торгівлі через Всесвітню торговельну організацію, вони самі практикують протекціонізм, як це видно на прикладі їхнього оподаткування імпорту сталі, при цьому ніхто ніколи не наважується прийняти відповідні санкції.
Більш того, Пентагон хоче зробити революцію у світовій ядерній доктрині. Відкинувши теорію стримування, згідно з якою ядерна зброя може бути застосована лише у відповідь на аналогічний напад, США переходять до використання мініатюрних атомних бомб проти «терористичних держав осі зла», незалежно від того, чи володіють вони самі такою зброєю; причому в умовах першого удару. Це, на думку Робера Стьокерса «показує наростальний гнів військово-промислового комплексу й американських лідерів з приводу їх власної нинішньої нездатності викорінити терористів, котрі завдали удару по Америці». Це також зображає, на думку лондонської газети «Таймс» (12 березня 2002 року), безсилля американської армії у веденні наземних воєн, армії, котра піддається презирливому ставленню з боку своїх афганських «союзників», котрі під час нещодавньої військової операції під кодовою назвою «Анаконда» назвали американських військовослужбовців «нездатними воювати» й «стурбованими виключно тим, аби уникнути втрат».
Результатом цієї нової доктрини стало відновлення розповсюдження ядерної зброї, від якого Сполучені Штати хотіли позбутися за всяку ціну. Дійсно, тепер багато держав, відчувши загрозу від можливості ядерних ударів США, будуть відчувати спокусу мати власну бомбу. У газеті «Ґардіан» (11 березня 2002 року) Мадлен Бантінґ висловила думку, що «ми побоюємося не тільки ісламського тероризму, а й потенційних спалахів американської люті», які все ще можуть дестабілізувати світ. Ті самі американці, які після розпаду СРСР думали, що зможуть стати архітекторами глобального Pax Americana й наблизити «кінець історії», оголошений Френсісом Фукуямою, навпаки, стануть зачинателями широкомасштабного Bellum Americanum та викличуть прискорення історичних подій.
Америка в кінцевому підсумку зазнає краху — важливий тільки наш захист Європи
Америка в кінцевому підсумку дійсно зазнає поразки. Переваги, якими вона користується як наддержава, вже підірвані. Протягом наступних 30 років вона виявиться нездатною стримати величезне зростання Китаю, країни, котра, з точки зору держави, стане провідною світовою державою. США також не зрівняються з силою ісламу, чиї архаїчні й фанатичні корені нескінченно сильніше, ніж технологічне й фінансове стримування Америки та її матеріалістичний ідеал, одягнений у біблійну надчутливість. Крім того, в демографічному плані Сполучені Штати стають все менш англосаксонськими, що буде мати фатально важкі наслідки для їх знаменитого «динамізму» та сили їхнього патріотизму.
Саме захисту Європи ми повинні присвятити себе, оскільки наш континент опиниться в самому центрі планетарного виру й стане предметом загальної жадібності, особливо коли мова йде про вторгнення країн третього світу на нашу територію під прапором фундаменталістського ісламу.
Адже один з аспектів вже цілком реальної глобальної війни полягає в наступному: конфлікт, взагалі кажучи, буде охоплювати зіткнення між білою расою та всіма іншими. Я, звичайно, спрощую рівняння, але спрощення завжди краще тонкої аналітичної гімнастики інтелектуалів, і прийдешнє зіткнення буде відповідною реакцією проти величезного експансіоністського підприємства білої раси, яке триває з шістнадцятого сторіччя й почалося в Європі.
В цей час мішенню є США, а також інші білі країни Співдружності. Однак саме в Європі, а точніше в Євро-Сибірі, оскільки Росія також повинна бути включена, буде вестися боротьба й вирішуватися центральне питання. Завоювання Європи та білого світу європейської цивілізації — така неявна, але іноді що визнається мета, яку ставлять перед собою Схід і Південь, причому радикальний іслам виступає як один з їхніх головних передових загонів.
Расовий аспект, що характеризує цей конфлікт, що розпочинається, очевидно, заперечується панівною ідеологією Заходу, котрий через свій страх намагається вигнати цю трагічну реальність, але він залишається видимим завдяки присутності безлічі взаємопов'язаних, але, здавалося б, не пов'язаних між собою елементів: нав'язлива боротьба проти (буцімто наявного) расизму білих і нікого іншого; чимраз більший етнічний антагонізм проти корінних європейців у всій Африці; все те, на що натякають і що можна зрозуміти з войовничих висловів ісламських лідерів, в очах яких «Захід» є просто синонімом «царства білих»; все більш вороже ставлення мас третього світу, присутніх на європейській землі, й так далі.
Немає сенсу ходити околяса. Обриси проблеми зрозумілі, справді дуже ясні. Навіть якщо розділові лінії можуть здатися складними, а союзи — заплутаними, реальність така: під прапором ісламу Третій світ йде війною проти Північного, що, взагалі кажучи, означає проти білої раси, європейської цивілізації та всіх її розширень. Правду важко прийняти, і її доводиться карикатурно зобразити, аби люди нарешті змогли її усвідомити.
Певна річ, весь інтелектуальний і політичний клас з жахом заперечує цей страшний аналіз, котрий руйнує все його переконання та всю його мораль. Часто відкидають ці самоочевидні факти в ім'я буцімто «складності питання» (який прекрасний привід — який боягузливий обман!), а в той час, як насправді намагаються вигнати кричущу істину, прагнучи не тільки здатися модними, але й встати в один ряд з потенційними майбутніми переможцями. У цій війні немає правих і винуватих. Образа загальна. Якщо узагальнити й спростити, не спотворюючи фактів, то перед нами війна між Північчю й Півднем. Для народів Півдня, особливо мусульман та афро-арабів, цей конфлікт, який розпочинається є одночасно відновленням джихаду (а саме його третього історичного наступу) і помстою за панування й імперіалізм білих і так званих західних народів.
Немає сенсу шукати образи чи моральні виправдання з тієї чи іншої сторони. Не існує й ніколи не буде існувати «справедливої» війни. Війни — ніколи не є питанням етичної правоти, а питанням фізичної. Й потрібно остерігатися як погоджуватися з іншою стороною, так і ненавидіти її.