Людина, яка чекає
Шкарпетки, як завжди, витикалися з прогризеної мишвою дірки в кутку кімнати, а Аркадій, забувши, що на ніч він ними цю дірку затуляє, щоб брати його менші не покусали ненароком за вуха, шастав по хаті, нишпорив по всіх шафах та комодах і ніяк не міг второпати, куди шкарпетки запроторилися. Це вже стало майже ритуалом, бо повторювалося кожен божий четвер, коли Аркадій виряджався на залізничну станцію край села зустрічати одну вельмишановну особу. Потяг прибував зазвичай вчасно, але це «вчасно» наставало зажди в різний час. Усе залежало від багатьох чинників: чи поцілує жінка машиніста перед виходом із дому; який складе йому обід у канапник; як і коли машиніст той обід стріскає; чи не забуде він придбати цигарки; чи справно будуть працювати туалети в потязі; чи буде постійна бабця ходити вагонами, продаючи свіжий домашній сир; та багато іншого, про що Аркадій думає, коли час прибуття знову і знову змінюється.
Але це ніколи не грало на нервах Аркадія та не сиділо йому в печінках, тому що очікування завжди могло бути виправдане одним лишень поглядом прекрасної особи. І щоб особу не розчарувати, Аркадій вважав, що повинен виглядати так, буцімто володіє і потягом, і станцією, і, найважливіше, своїм розумом. А без шкарпеток все б розсипалося порохом, і перед особою стояв би не Аркадій впевнений, а тільки половина Аркадія нещасного, а то й зовсім — третина.
Тому хотіли шкарпетки того чи ні, але їх довелося знайти.
Аркадій дістав із шафи два улюблені та єдині костюми, поклав на ліжко й, почісуючи то потилицю, то підборіддя, то бормочучи «так-так-так», дивився на них і ніяк не міг визначитися. Перший костюм діставсь йому від прадіда та був придбаний спеціально для того, щоб обмити з друзями купівлю кобили, а другий — подарувала Аркадію мати для майбутнього весілля сина; на жаль, кобилу прадід так і не купив, бо всі гроші пішли на костюм, а мати померла, так і не дочекавшись весілля.
Аркадій перед дзеркалом декілька разів одягав то перший, то другий і з недогодою у власному житті, у цьому дзеркалі, у собі та в костюмах, розглядав відображення напівпрозорого силуету та зрештою забув, де який костюм, бо вони були однакові. Тож вибравши вбрання на «еники-беники їли вареники», Аркадій згадав, що давно поставив чайник, і дременув на кухню.
Кришка вже клекотала та витанцьовувала, а пара мало помалу заповнювала кухню. Аркадій вимкнув газ і відчинив віконце. Почувся крик півня, звичайно ж сусіднього, бо сам Аркадій ніякої живності не тримав, йому вистачало доглядати й за собою, що, відверто кажучи, виходило трохи кепсько. Приміром, він не переймався, що потрібно мити посуд, адже на полицях і в тумбочках цього добра вистачало з головою — залишилося від його колись великої родини. Раніше в хаті жили не тільки він та мати, а ще й батько, батьки матері та батьки батька, а до того ж одноногий брат тітки Жозефіни зі сходу Німеччини. Раніше життя Аркадія було сповнене мук. Інколи він мріяв про смерть усіх родичів і про те, як прекрасно буде жити одному, а іноді картався через такі думки й називав себе бездушним шматком ганчір’я, і в’являв, як йому буде потім самотньо. Кінець кінцем вийшло і не самотньо, і не прекрасно, словом, все залишилось, як і було, тільки без родичів.
Аркадій відкрив холодильник із надією знайти щось їстівне. Добре що завалялися там якийсь кусень ковбаси та шматочок старого масла — згодилося для бутерброда. Але він не так любив їсти, як пити чай. А чаю в Аркадія було стільки, що можна й не одну війну пережити. І він ніколи його не купував, а вирощував самотужки. Справжній чорний чай на сільському городі. Також збирав різнотрав'я на луках. У нього був чай з малинових гілок, липовий чай, з листя ожини, ромашковий, з глоду, бузини, сушеної суниці та якогось коріння, словом, чаю було багато, і чай цей можна було перемішувати під будь-який настрій. У дні, коли Аркадій ішов зустрічати особу, він заварював собі малиново-ромашковий, бо саме запах цього чаю, вважав Аркадій, найбільше схожий на кохання.
Ось такий Аркадій, наповнений коханням, одягнутий як на річку Йордань, вийшов на вулицю і, як на зло, ударився лобом об навіс, порахував, що це на щастя, і рушив у довгу дорогу до залізничної станції.
До прибуття залишалося близько п’яти годин, дорога забирала зазвичай одну годину, але Аркадій завжди виходив завгодя, щоб не дай Боже не пропустити довгоочікуваний потяг, адже він може раптово змінити час прибуття.
Щоб не прийти покусаним, Аркадій постійно набивав кишені камінням. Часто доводилося відбиватись від тамтешніх божевільних собак, котрі кидалися чомусь лише на Аркадія. І він це неодноразово помічав. Будь-яка інша людина могла пройти повз собаку, що спить під парканом, і та навіть оком не моргне, але тільки-но в полі зору з’являвсь Аркадій, собака вмить підіймала обидва вуха, потім голову, впивалась очима у свою жертву й при кінці ставала в бойову позицію, очікуючи найзапеклішого ворога. І ледве ноги Аркадія замаячать у собаки перед носом, вона кидалася на них, і Аркадію доводилося давати драпака та хаотично жбурляти каміння. Іноді він заплигував на чийсь паркан, іноді вилазив на якесь дерево й просто чекав, коли собака стомиться та повернеться на свій пост, а іноді його рятувала поштарка, коли проїздила повз.
Попереду, в стороні залізничної станції, сонце поливало променями верхівки дерев, а за спиною насувалася величезна чорна, як майбутнє Аркадія, хмара, з якої падали туманно-білі смуги. Усю дорогу Аркадій обертався глянути, де та хмара, і чи встигне він прийти на станцію до дощу. Здіймався вітер, тінь насувалася чимраз швидше. І, коли до станції залишалося звичайним кроком хвилин п'ятнадцять, Аркадій помітив тінь на собі та відчув запах дощу, який доносився вітром. Аркадій вважав, що в цьому запаху, як і в запаху малиново-ромашкового чаю, також є щось від кохання; щось свіже та рушійне, таке, що нагадує про майбутнє. Але також нагадує і про те, щось ось-ось, за хвилину-другу, фешенебельний чи то діда, чи то куплений мамою костюм, промокне до нитки, і зустріч особи накриється навіть не мідним тазом, а бетонними плитами зруйнованих надій. Тому Аркадій чимдуж побіг, не зважаючи на буревій та удари грому.
І Аркадій встиг. Він ходив пероном туди-сюди, доки не заспокоїться змучене серце, щоб не трапивсь інсульт, і спостерігав, як біла дощова стіна наближається вздовж залізниці до станції.
Замрячило. До стіни було вже рукою сягнути. І Аркадій шмигнув у вокзал; крихітний, старенький вокзал, в залі очікування якого стояв лиш один рядок із п’яти стільців, була дерев’яна підлога, і тьмяно світила на люстрі осиротіла лампочка. Стіни та стільці були пофарбовані в колір байдужого постукування по плечу після похорону. Велике вікно було майже повністю заклеєне якимись картонками, ганчір’ям і фольгою, щоб ворожі літаки, як говорили в новинах, не скинули бомбу ввечері на вокзал. Як заховати вокзал від ворожих літаків удень — поки ніхто не вигадав. З такою ж метою була знята назва станції. Станція тепер була безіменна.
Почалася злива. Шуміла вода. Гримів грім.
Аркадій сидів і дивився в ту невеличку віконну смугу між картонками та фольгою, і бачив, як люди різної форми, марно прикриваючись чим попало від зливи, біжать до будівлі, біжать з усмішками на обличчях. З кабінету начальника станції лунали якісь хрипи та уривки слів. Аркадій зрозумів, що начебто потяг затримується, тому що на якійсь станції людина, котра зазвичай виходять на перон із червоним знаком, знак цей загубила, пішла шукати й поки що не повернулася. Тим часом тісний зал очікування наповнювався мокрими людьми: залізничниками в помаранчевих жилетах, що пахли машинним мастилом та свіжоскошеними бур’янами, веселими студентами з клумаками, пенсіонерами в забруднених лахах після роботи в городі та молодими парами з дітьми, що плакали у батьків на руках, бо ще ніколи не бачили такої бурі. Все це бентежило та дратувало собаку, яка лежала біля дверей. Вона стомлено підіймала голову, коли забігала нова людина, тяжко зітхала і засовувала ніс назад між лапи.
Всі щось теревенили й тинялися туди-сюди по скрипучій підлозі, залишаючи мокрі сліди. Хтось курив біля відкритих дверей, і в зал доносився запах сигаретного диму змішаний зі свіжим повітрям та шумом дощу. Аркадій навіть думав попросити цигарку в чоловіка і теж покурити, якраз погода підхожа. За такої погоди тільки курити.
Дерева надворі, дививсь Аркадій в ту невеличку щілину, гнулися майже до землі. Злива щосили лупила по вікні. У залі очікування стояв сильний запах мокрого людського одягу.
— Що там у вас? Бо у нас ту-у-у-ут! Ти навіть не уявляєш! — говорив круглий чоловік телефоном.
Аркадію здавалося, що в чоловіка немає ні рук, ні ніг, а один лишень живіт, і чоловік перекочується на ньому з кутка в куток, намагаючись спіймати зв'язок.
— Щось погано чути… Алло! У вас як там? Бо у нас тут…
— Ось коло стільців постав, — сказав один помаранчевий жилет іншому, і той обпер мотокосу об стільці, яка відразу ж поїхала набік і стукнула Аркадія по плечу, але жилетам було вже байдуже. Вони наливали горілку в стаканчики на підвіконні, закривши Аркадію єдиний зв'язок із зовнішнім світом.
Із зачинених до цієї пори дверей вибігла дебела жінка в лосинах та заглянула до кабінету начальника станції:
— Галю, де відра?! Ну, як це немає відер? Я ж води хочу набрати, доки он тече з труби!
— Гав, — навіщось гавкнула собака.
— А щоб наші там, москалів цих…
— Ну, Галю, дай хоч з одне відро, насеру твоїй матері!
— Так у вас іде дощ чи ні? У нас тут таке-е-е! Потрібно бачити! Чуєш, як злива шумить? О, грім! Чула? Алло! Алло!
Жилети видихнули вбік, випили в унісон і занюхали забрудненими машинним масло рукавами.
— Давно вже пора ответочку на Моску послать.
— Недаром… Москва, спалённая пожаром... ех, не пам’ятаю вже.
— Вірш такий є, про Наполеона. Ти що в школі не вчився?
— Галю, я знайшла вже сама! — пробігла повз Аркадія жінка в лосинах, розмахуючи відром.
— Ти чуєш мене? Кажу, у нас тут як із відра…
З’явилася начальниця станції з чашкою кави:
— Шановні пасажири, потяг спізнюється на двадцять хвилин! Усі почули? Потяг спізнюється на… А ну вас, — начальниця махнула рукою, сьорбнула каву та пропала.
— Ой, ой, — якийсь дід у плащику перетягував велосипед через поріг усередину, — ой, оце так-так, оце називається просили дощу, що тепер і не раді будемо. Затопить, ой, затопить город, — дід закотив велосипед і притулив його поверх мотокоси біля Аркадія.
— Господи, діду, дайте ж пройти! Галю, я уже одне відро набрала! Зараз ще буде!
— А ті падлюки сидять по закордонах…
— У нас тут така злива, ти б бачила! Алло! Чуєш? Та що ж це за зв'язок…
У зал запливла налигана вагітна жіночка з маленькою донькою.
— Так, доня, дай-но мамині сигаретки, — сказала вона, заплітаючись та складаючи парасольку.
Дівчинка дістала з кишені пачку «Winston», запальничку, і протягнула мамі, що ледве стояла на ногах.
— Так, іди он на стільчик сідай біля дяді. Зараз ми цей лісапед посунемо трішечки.
Жіночка почала відсовувати велосипед, але трохи не розрахувала, і той покотився та впав разом із косою. Повернувся дід. Повернулися жилети. Всі разом крикнули:
— Я зараз усе… я все підніму, не панікувати! Ш-ш-ш, — вона притулила вказівний палець до губ.
— Мадам, іди звідси по-доброму, — сказав один жилет і поставив все біля стіни напроти.
Дівчинка сіла біля Аркадія, і мати вручила їй телефон, щоб та дивилась якийсь мультик. Дивився мультик і Аркадій. Але його вистачило ненадовго. Мерехтливі рожеві поні та веселка на екрані під акомпанемент вокзального шуму викликали в нього незрозумілу паніку, тому він повернувся до виду більш утихомиреного: якраз трохи відійшли від підвіконня помаранчеві жилети, і щілина стала знову доступна.
Дощ продовжував лити. Продовжував шуміти. Дерева продовжували гнутися.
На вулиці не було нікого, але раптом Аркадій побачив ту захмелену вагітну жіночку. Вона вибігла під дощ і почала кружляти, сміятися та стрибати по калюжах. Раз за разом вона на мить зупинялася, виймала з рота цигарку та здивовано на неї дивилася, ніби не розуміючи, чому немає диму. Туш струмочками стікала по обличчі аж до обліплених промоклою майкою грудей. Кілька чоловіків скупчилися біля відкритих дверей і підбадьорювали жіночку, теж сміялися, махали їй, а вона махала у відповідь.
Аркадій відвернувся та побачив, що біля його ніг сиділа собака. Він так довго дивився в її очі, що побачив її перший спогад — море. Її мати була звичайною середньою дворняжкою, яку колись забрала з притулку сім'я, що займалася рибним промислом і мала невелику крамницю неподалік набережної. Однієї ночі, після сильного дощу, коли господар покинув лавку раніше, у них украли чотири в’ялені морських карасі, і тому він вирішив завести собаку. Це була чудова сім'я, вона гарно доглядала за собакою, і дворнягою собака стала своєю власною волею. Вся справа була в тім, що годували її тільки рибою, а рибу вона не дуже любила й тому втекла, зустріла чоловіка, такого ж дворнягу, і народила кілька дітей. Їхній будинок знаходився в ущелині на пляжі, і саме з цього ракурсу, з ущелини, можна було побачити море в очах завсідника вокзалу. Море шуміло та підіймало хвилі кілька днів чи тижнів, вона точно не пам'ятала. Мати носила їй те, що вдавалося поцупити в туристів, поки вони, розклавши свої багряні туші, засмагали, лежачи обличчям у пісок. І це тривало доти, доки одного морського дня, поки батьки пішли на промисли, в їхню ущелину не заглянув якийсь хлопчик і не схопив щеня своїми короткими пухкими руками й не приніс батькам на пляж. Суперечки та лайки між батьками хлопчика тривали довго, декілька днів, у різних місцях. Хлопчик носив цуценя за собою, годував і просив у батьків залишити його. Собачка хотіла назад в ущелину й хотіла слухати шум моря та писк своїх сестер і братів замість людської лайки, і начебто цей момент наближався, але таки батько хлопчика дав задній хід. Він закурив сигарету, лежачи в чорних окулярах на боці на пляжі під різнобарвною парасолькою, зробив кілька вдихів та видихів, два-три ковтки пінного пива, поклав руку на обгоріле плече дружини та щось прошепотів їй на вухо таке, після чого вона дозволила синові залишити собаку. Червоний чоловік, що курить на боці та обгоріле плече жінки — це друге, що можна було побачити в очах собаки. Далі довга дорога в галасливому та смердючому, задушливому потязі. Хлопчик подеколи носив собаку на перон випорожнитися під час зупинок. Тоді собака вже була на повідці, у тісному нашийнику. Вона спала на верхній полиці поряд з тим пухким хлопчиськом і думала про матір, про батька, про братів і сестер, про ущелину, про шум і запах моря. Вона хотіла б повернутися туди, але потяг відносив її все далі й далі від дому в невідомому напрямку з невідомими та чужими червоними створіннями. Спалося погано через погойдування потяга і неприємні людські запахи. Перші рубінові промені торкнулися її носика, і свіжий вітерець залетів у купе (мабуть, вона задрімала і в цей час хтось прочинив віконце). Захотілося до туалету й вона почала штовхати носом пухке тіло, але тіло не реагувало, а лише злегка сопіло. Собака підвелася, підійшла до краю полиці, глянула вниз і зрозуміла, що зістрибнути не вийде. Вона роздумувала між «укусити тіло» і «напудити прямо тут, у цю постіль, що пахне хлором», але сечовому міхуру було байдуже на роздуми, і під собакою утворилася волога тепла пляма, яка ширилася і ширилася, заповзаючи під засмагле тіло. Коли тіло прокинулося воно спочатку, мабуть, подумало, що саме є причиною такого неподобства, але заглянуло в шорти та збагнуло що воно і як. Тіло, ридма ридаючи, схопило собаку за шкірку й шпурнуло на підлогу. Потім була розмова батьків, потім прийшли провідники, забрали постіль, принесли прозорі кружки з чаєм. Собаці вже не можна було на полиці, вона сиділа під столом, і час від часу її штовхала засмагла пухка нога. А на наступній зупинці, коли все було так само: хлопчик узяв її за повідець, сказав ті ж звуки, як і завжди, коли виводив її випорожнитися, вивів на перон, потім на галявину, і швидко побіг назад та заскочив у потяг. Двері зачинилися, потяг від’їхав. Собака залишилася жити на залізничній станції, до якої невдовзі почав ходити Аркадій, щоб зустрічати одну шановну особу. І тепер собака сиділа біля нього. Він дивився їй у вічі.
— Гав, — сказала йому собака, і повернулася назад до свого місця.
— Поїзд прибуває на другу колію! — репетував гучномовець. — Будьте уважні та обережні! Поїзд прибуває на другу колію!
— О, ось і потяг! І злива майже вщухла. Але ж таке робилося, таке… Алло, алло! А у вас ішов чи ні?
— Ще якраз буде декілька чарок у потязі.
— Так, любий, дай-но дідові пройти. Де це мій вело… сипед. Ой, залило город, ой затопило! Каша буде, каша.
— Давай мамці сигаретку. Клади в ротик. Ну, діставай з пачки, ось так. А тепер клади в ротик мамі. Молодець. Ха-ха-ха. Бери тепер оцю штучку. Бери, бери, а то в мамці руки, бачиш, мокрі, промокла мамка твоя до нитки, ха-ха. Але ж добре-то як! Так, бери й на кнопочку — чик. Опа, бачиш, вогник? А тепер піднось до сигаретки. Ой ти моя розумниця.
— Яка ж ти у нас молодець. Не працівник, а золото.
— А ви думали. Голова! Тепер буде чим підлогу мити. А то ходи в селище до колодязя тягай туди-сюди.
— А вам взагалі куди, молодий чоловіче? — запитала Аркадія начальниця станції. — А то я частенько вас тут помічати стала, але не можу втямити, чи то ви чекаєте на кого, чи то хочете поїхати кудись та не знаєте на який потяг сідати.
Аркадій трішки перелякано глянув на жінку, потім на собаку, яка уже спала край стіни, піднявся та мовчки пішов із вокзалу.
— Тьфу ти, — почулося позаду, — якийсь ненормальний чи що?
Хмара понесла зливу далі до інших містечок. Уже пробивалися перші сонячні промінці та підсвічували ржаві облуплені вагони, що стояли на цій станції вже тисячу років. Мокрий щебінь приємно шкряботів під ногами, коли Аркадій вийшов надвір. Люди зібралися на пероні: декілька помаранчевих жилетів, дід із велосипедом, п’яна вагітна матір з дочкою, круглий чоловік, який так і не дізнався чи йшов у його співрозмовника дощ, якісь люди в сорочках, люди з валізами, просто люди.
Під’їхав потяг. Відчинилися двері. Натовп розбігся по вагонах. На пероні залишився тільки один Аркадій, людина яка чекала на свою особу. Двері зачинилися. Потяг поїхав. І, як завжди, як це відбувалося кожен божий четвер, Аркадій глянув услід потягу, услід усім тим людям, які мчали кудись, і пішов.