Гола осина виднілася за вікном і зазирала в напівморок кімнати, де сидів Курилов, опускав і піднімав пакетик чаю в чашці, дивлячись на краплі, які перекликалися з краплями сироватки, коли бабуся в селі віджимала свіжий сир. Цукорниця виглядала засмученою, бо Курилов пив чай без цукру, чай чорний, як нафта, чай чорний, як його думки. Він збирався до лікарні, де лікують душі; до загадкового закладу, з якого мало хто повертається. Але це його не лякало, бо байдуже йому було на життя.
Шкарпетки, як завжди, витикалися з прогризеної мишвою дірки в кутку кімнати, а Аркадій, забувши, що на ніч він ними цю дірку затуляє, щоб брати його менші не покусали ненароком за вуха, шастав по хаті, нишпорив по всіх шафах та комодах і ніяк не міг второпати, куди шкарпетки запроторилися. Це вже стало майже ритуалом, бо повторювалося кожен божий четвер, коли Аркадій виряджався на залізничну станцію край села зустрічати одну вельмишановну особу. Потяг прибував зазвичай вчасно, але це «вчасно» наставало зажди в різний час. Усе залежало від багатьох чинників: чи поцілує жінка машиніста перед виходом із дому; який складе йому обід у канапник; як і коли машиніст той обід стріскає; чи не забуде він придбати цигарки; чи справно будуть...
Leonid is sitting on the road, with his legs spread like the sort of some old man’s garden scissors, and drawing something, moving his finger on the ground, when a pigeon flies above him and defecates on his curled hair. It happens none the first time. This pigeon lives next to Leonid’s house. The nest it has is the same as Leonid’s hair in the morning, and its lovely family the way Leonid’s family, a wife and three children. Everyone knows the defecating of a pigeon means richness. And Leonid knows it, too.
Каждое утро, на протяжении многих монотонно шумящих лет, наподобие того, как ветер шумит в ёлках, Авдотья Прокопьевна, согнутая жизнью чуть ли не в бублик, выходила из хаты, неся в руке блюдце с порезанным на ровные кубики варёным яйцом. И не имело для Авдотьи Прокопьевны значения шёл ли утром дождь, шёл ли снег, светило ли солнце или тучи, седые, как её волосы, закрывали небо, гремел ли гром, сыпался ли град, даже если он был размером с варёное яйцо. Ветер, грязь, мороз, жара, да и состояние Авдотьи Прокопьевны — всё это не имело значения, потому что в ветхом, уютном курятнике Авдотью Прокопьевну ждало то единственное существо, с которым только и общалась она на протяжении многих монотонно шумящих лет.