Есей “Сон Іона”
Під час прогулянки ви заходите в кав’ярню, берете булочку, каву і, підносячи булочку до рота, раптом згадуєте дитинство, бабусю, ту саму кухню, на якій пахло тими самими булочками. Що це? Ностальгія? Це те, що Платон називав анамнезисом, тобто пригадуванням. Воно може виникати не через абсолютну схожість, але прагнути до неї. Цей приклад пояснює складнішу концепцію світу ідей. Ми бачимо рівну річ, але вона не є рівною сама по собі, а лише тому, що має ідею рівності. І ось цю ідею рівності ми пригадуємо. Це знання, яке, за Платоном, було з нами від народження.
Шлях від буденної події до філософії Платона дуже короткий.
Цей самий прийом часто використовує Марсель Пруст. Спогади, що виникли з булочки, я навів не просто так, адже в першій частині «У пошуках втраченого часу» Пруст описує таку ж сцену: головний герой, пряник, чай, ностальгія. І ці спогади розтікаються на добрі дві сторінки.
Філософія й мистецтво є в кожній нашій дії, у кожному висловлюванні.
Усі ми митці та філософи. Навіть якщо людина вважає себе далекою від цього, усе одно в ній це є. Наша свідомість, світосприйняття, логіка, аргументація, символізм, забобони, віра — усе це було побудовано митцями й філософами. І кожен із нас цим користується.
Але як це виникає? Як пишеться геніальний роман чи картина? Чи існує натхнення, і якщо так, то що це таке й як воно працює?
Коротка розмова Сократа та Іона в діалозі Платона зачіпає ці питання та дає важливе підґрунтя для роздумів на багато поколінь уперед.
Перше, що він виділяє, — це те, що поети належать до чуттєвого світу. А як ми знаємо, Платон вважає цей світ неідеальним, і все чуттєве для нього — це перешкода на шляху до істини.
Іон — це рапсод, який виконує тексти Гомера й вважає себе найкращим виконавцем, а Гомера — найвидатнішим поетом. А головне, він говорить, що розуміється на поезії. Але Сократ, володіючи маєвтикою майже на ідеальному рівні, доводить, що це не так, і Іон зовсім нічого в цьому не тямить і не може пояснити, як це працює. Бо він майстерний рапсод не завдяки вмілості, а завдяки божественній волі.
Поети й загалом митці, за Платоном, — це слуги богів, через яких передається істина від божества до людей. Але ні самі митці, ні їхня аудиторія не розуміють і не бачать цієї істини через емоційну складову. Жоден поет чи письменник не навчить писати геніальні романи чи вірші. Це не наука, і тут немає формул чи чітких критеріїв. Так, можна навчитися будувати пишні речення, знаходити вигадливі алітерації, редагувати, але цього недостатньо для створення геніального. Потрібно щось більше, щось поза цим і поза письменником. Щось, чого й сам письменник не розуміє. А саме — натхнення.
Він порівнює поетів із вакханками (прихильниками культу Вакха-Діоніса), які впадали в екстаз під час містерій. Вони були за почуття й духовне сп’яніння та проти розважливості. Їхня мета — досягти катарсису. Це було перше проявлення в грецькій культурі чогось схожого на релігію чи філософію, що потім перейшло в орфізм, а за ним у піфагореїзм і так далі. Тут простежується плавне перетікання від почуттів до платонівського розуму (нус) й відмови від усього чуттєвого.
Сократ будує схему, на початку якої є магніт, що притягує металеві кільця. Так от, цей магніт — це Бог, який притягує поетів, за ними — рапсодів, а за ними вже глядачів, читачів тощо. І тягнуться ці кільця, з’єднуючись одне з одним протягом тисячі років, від Гомера й до нас.
І ці кільця пов’язує одне — емоції. Емоції, що ніколи не дадуть зрозуміти тим людям, яких притягує Бог, істину, що транслюється через них.
Можна сказати, що мистецтво — це емоції, які викликають емоції. Або емоції про емоції.
То як же поет пише геніальну поему?
Сократ відповідає Іону, що поет може творити тільки тоді, коли він «одержимий», тобто його тримає Муза. Він творить у той момент, коли позбувається розсудку. І творити він може лише в одній сфері. А у випадку з Іоном — співати тільки вірші Гомера. Він «одержимий» лише Гомером і ніяк не може це пояснити.
Тут напрошується цитата Алвіса Германіса, латвійського драматурга: «Абсолютно про все можна говорити й жартувати в зоні мистецтва. У зоні мистецтва ті ж правила, що й уві сні. Зона мистецтва — це зона сновидіння. І як ви будете контролювати свої сни?»
Він порівнює мистецтво зі сном, а це те саме, що хотів сказати Платон. Одержимість, натхнення, сон — це все зона мистецтва.
Але чи кожен, хто одержимий, є митцем? Якби було так, то психіатричні лікарні прямо-таки стали б інститутами для геніальних людей. Ці стани тісно переплітаються з психіатрією, психологією. Одержимість, гіперфіксація, піднесеність — це все симптоми маніакального або гіпоманіакального стану. Чи можна порівняти цей стан із натхненням? Напевно, так, якщо ми хочемо упакувати поняття «натхнення» в щось зрозуміле, позбавлене містики. Але це буде вкрай неправильно, бо якраз містика — головна складова цього стану. Саме вона й відрізняє генія від просто хворого.
Усе вищесказане розмиває рамки в мистецтві, робить їх існування неможливим. Бо не може те, що саме є розмитим і максимально абстрактним, творити щось конкретне й наочне. Але люди часто цього не розуміють. І це велика проблема суспільства, яке часто сприймає мистецтво як пряму позицію автора, його особисте висловлювання чи навіть дію. Але ж сон не може бути таким.
Якщо автор у своєму художньому тексті передає емоційний стан і переживання Гітлера, описуючи його саме як людину з почуттями, а не як вбивцю й диктатора, то це не означає, що він на боці Гітлера або що той йому імпонує. Це може бути спроба проникнути в психологію такої людини, зрозуміти його страшні вчинки тощо.
Якщо письменник пише свої тексти навмисно, якщо це результат логіки, якщо він свідомо будує їх так, щоб нікого не образити й не зачепити болючі теми, то таке мистецтво перетворюється просто на «милу творчість», яка нікому не потрібна.
Це також проблема демократії. Здавалося б, мала бути свобода слова, але люди встановлюють самоцензуру. І важко сказати, що гірше: демократична цензура суспільства чи цензура влади. Чому так виходить? Питання складне. Можу лише припустити, що це наслідок «нової свободи слова» або навіть «постсвободи». Коли свободи стає настільки багато, що люди починають її боятися і самі встановлюють рамки. А також люди з різними ідеологіями, орієнтаціями, національні меншини тощо — усі вони отримали право голосу в суспільстві (і це добре), але разом із цим з’явилося й право ображатися, що й породило культуру скасування. Я однозначно за свободу слова для кожного. Але вона має бути автентичною, а не «правильною».
Через це митці бояться бути скасованими чи засудженими якоюсь верствою населення. Вони не напишуть сюжет, у якому білий вбив темношкірого, бо це може образити темношкірих. Не створять героя, який засуджує фемінізм, бо це може образити феміністок. Не зроблять персонажа педофілом, не додадуть фашистів, сталіністів, не напишуть щось антипатріотичне. Вони бояться цього. Але ж письменник тим і є письменником, що пише про життя. А хіба все це не є частиною життя?
Проте це не означає, що письменник, який не торкається таких тем, — поганий письменник. Справжній митець — людина, вільна від усього. І якщо йому натхнення підкаже додати такого персонажа, він не шукатиме способу його замінити, а просто додасть — і все. Це і є платонівська воля Бога. А поряд із нею — геніальність.
Якби мене попросили коротко, але змістовно сказати, що таке «геніальне», я би сформулював так: «Геніальне — це компіляція безрозсудного та маніакального, замкнена в коло натхнення».
Не покладайтеся на книжку як на навчальний посібник. Книжка не навчає, не каже, як правильно треба робити. Вона просто існує. Спілкуйтеся з нею. Сам Платон писав, що в мистецтві істину побачити неможливо. Істина — лише в чистому розумі, у душі, яка звільнилася від тіла.
Тож не шукайте істину там, де її не може бути. І ніколи не звинувачуйте книгу чи автора в тому, що вони мали на когось вплив, а той хтось потім чинив погані речі. Не книга обирає, як впливати на читача, а читач обирає, як вона на нього вплине.