Чому переговори України з Росією безглузді, а росіянам доведеться нести відповідальність за цю війну

Юрій Мазниченко 9 березня 2022

За 13 днів війни встигли відбутися вже три раунди переговорів між Україною та Росією. Якщо ви все ще тішите себе ілюзіями і, немов новорічний подарунок під ялинкою, очікуєте на якісь доленосні рішення від цих зустрічей, то хочу засмутити. Ці перемовини – лише витрачені паливо та час наших державних діячів, які могли б у цей проміжок зробити щось корисніше для захисту України у межах своїх зон відповідальності.

Я не ставлю під сумнів бажання української делегації досягти домовленостей з Росією щодо виведення мирних жителів із зруйнованих міст, у яких панує хаос та гуманітарна катастрофа. Але про що домовлятися з агресором, який без оголошення війни вже 13 днів руйнує цивільну інфаструктуру наших міст, бомбардує житлові будинки та вбиває безневинних людей, прикриваючи свої військові злочини термінами “денацифікації” та “демілітаризації”?

Жертва ніколи не домовиться з кілером, який прийшов її вбивати. Все, що вона може - дати відсіч, знайти і вдарити в болючі точки атакуючого, перехопити ініціативу і нарешті вийти переможцем із бою. Так що будь-які переговори України і Росією на поточному етапі не мають сенсу, адже режим Володимира Путіна лише дає порожні обіцянки про “зелені” коридори для Волновахи, Маріуполя, Бучі, Ірпеня та інших міст, які зазнали бомбардувань, відразу відкриваючи вогонь по жінках та дітях, що залишають темні підвали у надії втікти від цього кошмару.

Росія ні на йоту не відступає від своїх вимог для України визнати ДНР та ЛНР у межах Донецької та Луганської областей, а також обеззброїти нашу країну, щоб українці більше не наважилися будь-коли в майбутньому дати відсіч вже вісім років як не братському народу. Про вихід російських військ з АР Крим, ДНР та ЛНР взагалі мова не йде. Якщо Росія і підпише таку угоду, то в ній вже точно не стоятиме прізвища Путіна.

Тож з чим Україна має справу протягом двох тижнів військового вторгнення Росії? З низкою спроб сторін дійти миру чи безкомпромісним ультиматумом з боку озвірілого агресора?

Понад 400 мирних жителів та 40 дітей загинули від озброєнь російських окупантів з початку війни. Кількість поранених серед цивільного населення доходить до 1 тисячі. Зруйновано понад 200 українських шкіл, 34 лікарні та понад 1500 житлових будинків по всій території країни – і це лише офіційно підтверджені дані. І з кожною хвилиною ці цифри, на жаль, зростають.

12 тисяч убитих російських солдат ніколи не перекриють наші втрати, адже знищені на українській землі вороги прийшли на неї зі зброєю. Українці, які не пережили ці страшні події, виявилися випадковими жертвами геополітичного та пропагандистського психозу, що панує у сусідній країні. Вони не повинні були вмирати, але тепер відповісти за їх смерті доведеться навіть найаполітичнішим росіянам, які клянуться, що ніколи не надавали підтримки тирану.

Вже надто пізно відхрещуватися від наслідків і говорити, що “ми за мир” і “нас тут не було”. Колись росіяни не сказали "НІ", коли ще можна було ставити під сумнів дії злочинної влади. Роками мільйони людей ковтали біль та приниження, своїм мовчанням вирощуючи жахливий режим, який у ці дні остаточно перейняв амбіції та методи німецьких націонал-соціалістів у 30-40-ті роки ХХ століття.

Війна нікого не щадить і розкидає близьких людей по великій географії. Переписуюсь із друзями та розумію, що в Києві залишилися лише одиниці: хтось поїхав на Західну Україну, хтось подався на південь углиб країни, де не чути гуркоту снарядів, а хтось у пошуках мирного неба перетнув кордон та стежить за подіями дистанційно. Ті, хто не поїхали, залишилися свідомо, або взявши до рук зброю, або запропонувавши альтернативну підтримку тилу.

Від телефону несподівано відриває сирена, їх у Києві нині чутно значно рідше. Попередньої ночі наша авіація та ППО успішно впоралися з ворожими ракетами. Столиця в ці дні виглядає ще більш спорожнілою, наче у довгі вихідні минулих мирних днів, а вилазка до магазину лише посилює почуття, що місто вже адаптувалося до життя у воєнний час.

Вже немає довгих живих черг, які намагаються закупитись усім необхідним на всі випадки життя. Немає і метушні всередині - ні біля стелажів із товарами, ні біля кас. Налагодилися виробництво та логістика, за рахунок чого хліб, молочні вироби та свіже м'ясо, які були у дефіциті у перший тиждень війни, з'явилися у більш-менш вільному доступі.

Чого не купити, так це алкоголь та цигарки, які зазвичай набувають особливої ​​цінності в умовах війни. Полиці заставлені спиртним, але з 1 березня його продаж перебуває під забороною. А ось запаси цигарок випарувалися ще раніше, і шукати їх потрібно в окремо взятих торгових точках. У холодні дні та морозні ночі саме вони користуються найбільшим попитом серед захисників столиці, які чергують на блокпостах. Це підказка для тих, хто ще не визначився, чим допомогти ЗСУ та силам територіальної оборони – тютюновим виробам там завжди будуть раді.

Цього разу наша посилка для волонтерського центру складалася з теплих шкарпеток, дезинфікуючих вологих серветок та кількох десятків пачок синього “Bond”. Березень нині видався не по-весняному холодним, і вміст точно не стане зайвим для хлопців, які забезпечують безпеку у місті та на його підступах.

“Доброго вечора, ми з України!”, - написано на стволі танка, що з гуркотом проїхав повз нас. Військова техніка, обвішана українськими прапорами, ще наприкінці літа була об'єктом гордості для тисяч киян та мільйонів українців, які бачили її ходу під час параду до Дня Незалежності України. Тоді натовпи усміхнених людей відчували хвилюючу гордість за Армію, яка ще двадцять років тому була об'єктом жалю і глузувань, а тепер перетворилася на силу, якій довіряє практично 100% населення країни.

Коли ця війна нарешті закінчиться, український солдат точно стане взірцем для наслідування для наступних поколінь українців. Яким був колись радянський космонавт чи пострадянський бізнесмен. Інакше й не може бути. А історія українського військового Євгена Ісаєва з врятованою дівчинкою із зони бойових дій, яка не переставала повторювати: “Я люблю тебе, український солдат!”, має бути увічнена у меморіал на місці пам'ятника про уявну дружбу з російським народом, який вже назавжди втратив свою актуальність.

Український народ – унікальний, адже він не боїться боротися за обраний світогляд та право вільно будувати своє майбутнє. Він уже багато століть втрачає найкращих синів та дочок у боротьбі за незалежність. У нього точно накопичилося достатньо аргументів кришити окупантів, які наважилися знову полити кров'ю українські землі. Він не забув про Голодомор, влаштований радянською владою в 30-х роках XX століття, після якого в СРСР і був створений найпопулярніший досі на пострадянському просторі міф про “братні” народи.

Український народ пережив дуже багато бід на шляху до проголошення 1991 року незалежності нашої країни. Трагічна історія розділила мільйони наших громадян і породила мультинаціональну державу - де люди розмовляють різними мовами, дотримуються своїх унікальних традицій у побуті і шанують особливості різних культур.

А в наші дні ще й прокидається національна свідомість української нації, яка своїм єднанням із армією та одностайним опором російській агресії пише нову сторінку у своїй історії. Ці великі часи точно будуть опишуть у шкільних підручниках. Лишається лише боротися за те, у що ми віримо, та не відступати від своїх переконань.

“Борітеся - поборете” - заповідав нащадкам великий Кобзар українського народу Тарас Шевченко, з Дня народження якого сьогодні виповнюється 208 років. Так і робитимемо.