Чорний хліб
Хрущик
Ми зустріли Тетяну Миколаївну там, де завжди: біля під’їзду. За п’ять місяців, відколи жили тут, ми ніколи не бачили її далеко від дому. Вона сиділа на лаві, тримаючи білий пакет.
— О, добрий день, добрий день!
Бабуся говорила жваво. Ми привітались.
— Так, — відповіла Настя. — Пора поповнити запаси.
— А дарма ви все-таки Тімоху з Києва вивезли.
Тетяна Миколаївна тиждень тому казала інакше. Тоді вона похвалила нас. Казала, що в селі малому буде спокійніше, поки тут війна.
— В Києві — дуже надійно. Вони, якщо що, знаєте, що будуть захищати? Київ! Всі сили кинуть сюди. Тут нічого боятись. Не треба було Тімоху вивозити. Саша, нащо ти його вивіз?
Ми стояли, сконфужені, і не знали, як із цієї розмови виплутатись. Хороша вона бабуня, але ж, як і всі бабуні, говірка. Та ще й так говірка, що ніяк не вгадаєш, про що заведе мову.
Настя вчинила дуже грамотно: пішла в наступ.
— Може вам щось купити? — запитала.
— Та!.. Що мені треба? А мені нічого не треба. Все маю. Привіз мені вчора Антон, друг, він в п’ятдесят другій квартирі жив, ви його не знаєте, привіз цілий ящик: крупи, сіль, макарони. Банани. Банани мені привіз. А мені нащо ті банани? Якби був Тімоха, я б вам віддала. Привіз мені Антон цілий ящик! І ще приїде. У мене й ковбаса, і масло — все є.
Тетяна Миколаївна дістала з пакета пляшечку води.
— А я сама набрала? Вийшла — і набрала. Є в мене вода.
Я подивився на ту пляшечку і подумав, що бабуся хотіла б мати більший запас води вдома. Запропонував їй:
— Давайте я вам принесу багато води. Я собі набиратиму, і вам заодно візьму. Скільки: п’ять, десять літрів?
Вона відмовилась. Сказала, що завтра чи коли їй там треба буде, ще вийде. Навіть, здалось мені, образилась на мене — за те, що я відбираю в неї таку справу.
Ми з Настею вже рушили з місця, не збираючись озиратись — а то так простояти цілий день можна, коли Тетяна Миколаївна озвалась:
— А якщо чорний хліб знайдете, то візьміть.
— Нащо мені білий? Чорний, буханочку — для сина. Він — діабетик, йому батон не можна.
— Ясно. А якщо не буде чорного, сухарі, хлібці якісь підійдуть?
— Та їх немає, я шукала. Чорний хліб. Якщо буде — беріть, я гроші віддам. В сорок четверту квартиру несіть. Гроші віддам.
— Я віддам. Гроші є в мене. Антон привіз ящик продуктів і гроші дав.
Того дня чорного хліба не знайшли. Наступного дня надвір не виходили.
А коли знову пішли в магазин, побачили на прилавках багато всякого хліба. Взяли собі, і про Тетяну Миколаївну не забули. Настя піднялась на четвертий поверх, щоб віднести покупку, а я зайшов у нашу квартиру. Двері не зачиняв, бо знав, що Настя ось-ось повернеться. Та Настя не одразу прийшла додому. А коли зайшла, стала в дверях.
— Ну як, передала? — запитав я.
Настя не плакала. Чого їй плакати, якщо вона того чоловіка не бачила ніколи. Та й про його існування дізналась тільки позавчора. Та й не такий молодий він був, щоб через його смерть плакати. І давно, видно, був прикутий до ліжка. І я не плакав, навіть не дуже засмутився, а просто стало шкода: чогось чи когось — я не міг розібрати.
— Але взяла хліб, — продовжила Настя. — Подякувала. Всміхалась. Сказала, що відчуває полегшення. Попросила про допомогу. Я сказала, що зробимо все, що попросить.
— Це ж якось його спустити треба.
— Ну от. Вона покличе. Зараз поліцію чекає.
Зранку ми побачили її з вікна. Бабуся намотувала кола, чи то чекаючи на щось, чи то від чогось втікаючи.
— А мені Антон поміг, — пояснила вона, коли ми знову зустрілись. — І Ванька з шістдесятої. Він жив тут до вас, а зараз на Русанівських садах — у нього дім, собаки. Відвезли в морг уже.
Ми запитали, чим можемо допомогти, але вона наче й не почула нас. Пожалілась на служби.
— Я їм добре нерви попсувала. Кажу: син — помер! Вони: всі служби зайняті. А я: ну а коли хтось важний здохне, ви його не заберете? Хай лежить? А мені вони знаєте що? Сказали завернути в килим і на балкон винести. А я що, сама маю з цим гратись? Я не підніму його! Кажу: хто це має робити? Посварилась добре!.. І нічого,через дві години подзвонила дівчина до мене, сама до мене подзвонила. І поліцію прислала, наряд. І в морг взяли. Хай лежить.
— Чи вистачає грошей? Це ж дорого. Ми можемо допомогти. Скільки треба?
— Та перестаньте ви! Є гроші... Я оце зранку заплакала. Коли син, Валера його звати, було звати, коли він вмер, то я не плакала. Навіть легше стало. Він довго лежав. А вчора Ігор приїхав із Людкою, друга жінка в нього, вони в сусідньому парадному жили, а тепер на Березняках у трикімнатній, як у вас, то вони привезли гроші — я й тоді не плакала. І коли чоловік помер — ні сльози. Чесно, сліз не було. Завкафедри був, п’ятдесят років разом прожили. Я все відчуваю, важко мені і тоді, і зараз, але сліз — не було. Один раз тільки заплакала, зранку. Перебирала речі, знайшла намисто — Юрка лишив, за рік до смерті подарував, Юрка з тридцять четвертої — ваш сусід був би. Він афганець сам, хороший був чоловік. І я взяла оті буси — і сльози самі. Самі якось, знаєте? Настя знає. Знаєш, Настя?
— Ви не дивіться, що я в такій курточці, — Тетяна Миколаївна сховала руки в кишенях і вела далі. — Ну, що вона замазана. Отака я — засранка я. Так і знайте. Тепло мені — і добре. А то є баби, кажуть: «Ой, у тебе тут курточка тут...» А їм що до меї курточки? Тепло мені, така я. Треба мені ця курточка, щоб не мерзнути. Звідки вони, такі чистоплотні взялись? Та, то баби...
— То коли похорони? — нагадала Настя.
— Не знаю. Не буде церемонії. Для чоловіка робила — тридцять тисяч викинула. Нічого не буде зараз. Хто сюди прийде? Друзів у нього не було, давно не виходив. Кремація буде.
— То скільки треба? — Настя вперто хотіла допомогти хоча б грошима.
— Іди, Настя! — чи то ображено, чи то вдячно насварилась бабуся. — Саша, в тебе хороша Настя! Тімоха — він чий, по чиїй лінії?
— По Сашиній, — відповіла Настя.
— Бережи її, Санька, бережи. Яка Настя! Скучаєте? Де Тімоха? Нащо ти його вивіз, а?.. Ну, йдіть!
Ми з вікна бачили, що вона до самого вечора крутилась під під’їздом, підкликаючи до себе прохожих, яких ми не знали, яких вважали випадковими, але яких — ми були впевнені — добре знала вона.
— Давай їй все-таки дамо грошей, — запропонувала Настя.
Я погодився. Я ще курточку хотів би їй дати свою, але не впевнений був, що це гарна ідея. Ні, курточку — це якось принизливо було б, це якесь милосердя виходить. А на похорони, якими б вони не були, — не допомога навіть, а обов’язок, щось само собою зрозуміле: ми ж сусіди.
Пізно ввечері понесли їй гроші.
Тетяна Миколаївна без шапки виглядала молодшою. І одягнена вона була в «домашнє», яке зовсім не виглядало поношеним.
Ми вручили їй гроші, буквально примусили взяти їх.
— Ой, чого ж ви мене вбиваєте?!
На мить здалось, що вона заплаче. Коліна її зігнулись, рукою вона трималась за двері. Але не заплакала.
— Тут всі свої. Тут всі наші. Отут сім’я молода живе, двоє дітей у них — поїхали, — вона вказала на квартиру навпроти. А тут, в сорок другій, — один Юра лишився. А тут, — бабуся вказала головою на найближчі двері й понизила голос, — стара діва живе. Кричить, що ми стукаємо. Свариться. А хто тут стукати може?
Ми нагадали, що вона завжди може звертатись до нас, якщо треба якась допомога, і розпрощались.
Через два дні запрацював наш дзвінок. Я аж стрепенувся — ми нікого не чекали. Настя працювала, я підійшов до дверей.
— Це я, це я, Сашенька, на секундочку.
Тетяна Миколаївна однією ногою стала на поріг і дістала з білого пакета коробку цукерок.
Я знав, що відмовлятись не можна. Взяв коробку. Але не знав, чи запросити її випити чай, чи так і стояти. Бабуся вирішила за мене.
— Я піду, — сказала, — мене там ждуть. Антон повезе мене в морг. Треба щось підписати. Такий там бардак!
— У всіх цих службах! Коли чоловіка хоронила, все легше було. Зараз ніхто нічого не знає. Ніхто!.. А чоловік мій як вмирав! Така тиха смерть, от би й собі таку. Лежав перед телевізором, дивився — любив так на пенсії валятись. Руки схрестив на грудях. А ранок був, я йому: вставай! А він лежить. Ну, скільки так лежати? Я — до нього, як замахнулась! Кажу: вставай, а то як дам! А він лежить. Пробую — холодний... Ой, піду! Чуєш, Антон зве.
Я зачинив за нею двері й пішов у кімнату, де працювала за комп’ютером Настя.