Хрущик
April 13, 2022

Картинки з тилу

Хрущик

***

Ми з другом йшли по вулиці, гуляли.
Нас двоє, ми обидва вчителі. Був вечір.
Назустріч чоловік нам їхав, він повільно, мляво
Крутив педалі. З тактичним рюкзаком на плечах,
В балаклаві, в окулярах. Та ми його впізнали.

То їхав батько наших учнів. Стали.
«А ви чого тут ходите? Ви що, здуріли?
Я всіх своїх на захід вивіз вже давно.
Ви ділом зайняті? Чи просто так лишились?
Вам треба їхати. Ви не поїхали чого?»

«Ми тут при ділі», — мовив Влад. Він говорив за двох. —
«А виїхати встигнемо, якщо нам доведеться виїжджати».
«Не встигнете. Ніхто не виїде, не зможе.
Якщо в кільце візьмуть столицю,
Ніхто нікуди не поїде. Здохнуть як собаки.

Лишилися тут люди типів трьох:
Філософи — їх не колише це, їм все одно.
Бабуськи й дідусі, каліки, хворі — ці не можуть.
І чернь лишилась — роботяги, які не вміють думати самі,
А ждуть, поки їм скажуть, що робити.

Ви — хто із них? Ви не бабусі, не каліки.
Я — філософ, за себе я боятися не стану.
А ви — ще молоді й дурні, як бачу.
Ви заважаєте військовим, обороні,
Ви заважаєте нам воювати».

Махнув рукою і поїхав геть.
Ми з Владом постояли, подивились
Услід філософу, крутнулися на місці і —
Своїм шляхом пішли.
Додому ідучи, ми мало говорили.

Зачепили! Філософа слова образили мене:
Сказав, що заважають люди — просто живучи!
Ми заважаємо тоді, коли ми є!
І зайві ми тоді, коли живемо.
Без нас, виходить, легше воювати.

Я не військовий, зовсім не експерт,
Я тактики не розумію і не знаю.
Це, може, справді так: цілком можливо,
Заважаю. Бо з міста я не виїхав.
Сиджу, терплю і все чогось чекаю.

Мені сказали друзі нещодавно,
Щоб втік на захід якнайшвидше,
Бо там усіх приймають,
Там місця, простору, продуктів
Там всього вистачить на всіх.

Мені сказали, що гостинні люди там,
Бо відчувають, що не мають права,
Поза війною живучи, в безпеці,
Відмовити хоча б комусь одному,
Хто звідси змушений втекти.

А я собі міркую ось про що:
А чи я маю право на свої права?
Чи можу нагло дім кидати
І, вірячи у те, що «приймуть там»,
Якоїсь людяності вимагати?

І кажу сам собі, що ні, не маю.
Але і тут, мені сказали, зайвий я.
Там жити заважатиму, тут — воювати.
Де треба я? Що можу й мушу я?
На що я здатен, що повинен?

***

Ми проїжджали вчора блокпости.
На кожному нас зупиняли:
«Хто такі? Де ваші документи?
Куди ви їдете? А звідки? Нащо?
Чому не виїхали досі?»

Під самим домом зупинив нас чоловік
Із тонким дулом автомата. Запитав,
Чи я не ворог, чи не маю зброї,
Чи маю друзів у Ростові,
І чи патрони не несу своїм.

«Яким — своїм? Які патрони? Ви про що?
Я тут живу». Я розгубився геть.
«Не київська прописка в тебе.
Чого ти шастаєш тут, нащо тут живеш?»
«Не десь же треба мені жити!»

Що міг сказати ще? Що міг зробити?
Я логіки цієї вже не розумію.
Чого чекати? Сподіватися на що?
І вірити кому, і що робити?
Між суперечностями я гублюсь.

Спочатку нам казали: «Закупіть
Продукти основні, медикаменти,
Готуйтесь до війни, бо може бути
Всяке. І сподівайтесь, що війни не буде,
Але заздалегідь ви потурбуйтеся про себе».

Потурбувались. Ще нам говорили:
«Щоб армію чужу не довелося годувати,
Ви армію свою підтримайте грошима.
І вірте, що ми зробимо усе,
Щоб захистити вас і всю країну».

Підтримали. Дійшла війна до нас,
Ми чуємо: «Війна — народна.
Свої міста і села бороніть.
Пліч-о-пліч із солдатами боріться.
Свою країну захистіть — себе врятуйте!»

Народ посипав в лави оборони,
У волонтерські штаби. Хто як міг
У боротьбу із ворогом включився.
Про себе, про своє забули люди,
Працюють на війну, на перемогу.

Столиці мер сказав чоловікам:
«Вертайтесь. Тут ви треба.
Захистимо від ворога наш Київ.
Без вас — ніяк. Потрібна ваша допомога.
Разом дамо ми відсіч окупанту».

В новинах кажуть: «Повертайтесь
До життя. Вертайтесь до роботи.
Країна має бути сильною! І гроші ваші треба —
Економічний фронт ніхто не скасував.
А навпаки — на цьому все тримається».

І люди на роботу йдуть. І я труджусь.
І люди гроші на війну дають.
Я не даю — не маю. Та все одно, як всі,
Працюю — на війну. Як всі — втрачаю.
Та поки є де працювати, я працюю.

А завтра чи за місяць я почую,
Що і життя віддати маю за війну.
Виходить так: ти віддавай, що маєш,
Коли ж не матимеш — не заважай, кудись подінься,
А потім ми тебе самі знайдемо?

***

Сьогодні що? Здається, світ наказує мені,
Щоб я страждав, щоб сумував, терпів, ховався.
Обставини підказують, що треба бути
Жертвою обставин. Війна? То, значить,
Мусиш бути жертвою війни.

Так легше, вигідніше, краще. Просто потерпи.
Непросто це — терпіти, але намагайся.
Життя таке. А живучи, старайся гідність зберегти.
Витримуй гордо все, що витримати треба.
Є варіанти — обирай. Але, як жертва, будь терплячим.

Що б не зробив ти — все це «тихий послух».
Втечеш — ти жертва очевидна.
Зостанешся удома — жертва теж,
Бо мусиш жити днем, в який живеш,
Боятися за себе.

І воювати йти, коли покличуть, — теж жертовність.
Захочеш воювати — будеш інструментом
В руках у тих, хто міг би припинить війну,
Але не припиняють. А ті? Самі ж — заручники війни:
Ведуть її і далі, поки вона йде.

Лиш ті війни не жертви, хто живуть не нею.
У мене дядько тракторист, розпочалась
У нього посівна. Він двадцять років зорює поля,
Працює майже без перерв пів року.
І він — не жертва в цій війні.

Вночі і вдень він паше землю.
Він жертва праці на землі,
Він — жертва трактора і поля.
І про війну йому не треба думать
Бо ніколи і нічим — «тре' робить».

Є в мене друзі — молоді батьки.
Їм ніколи війни боятись.
Їм жити треба, і виховувать дітей
І кожну мить про діток думать.
Вони, батьки, раби своїх дітей.

Раби-батьки займатись дітьми мусять.
А на додачу — заробляти якось гроші,
Щоб одягать їх, щоб їх годувать,
І щоб в теплі ростить і тепло спать,
І щоб самим без сил не впасти.

***

А днями чоловіка бачив без ноги.
Він задоволений сидів на лаві.
Під сонцем ніжився, ловив
Він вітру подих весняний
І колупався полицею в ґрунті.

Я поруч сів, бо треба було сісти,
І запитав, чому щасливий він тоді, коли
Сирени виють і вмирають діти,
Коли батьки не можуть спати.
Коли довкола всі нещасні. Бо — війна.

«І я боюсь, і я не можу спати, —
Мовив чоловік, — Так само як і ти
Війну я відчуваю. Та вона (ти бачиш,
що ноги не вистачає в мене) подарувала
І мені маленьке щастя.

Я операцію на ногу восени зробив.
У мене варикоз був, я не міг ходити.
Ще в молодості підірвав здоров’я,
І мучився, і звик до болі,
І я терпів, поки терпіти міг.

І от, я восени в кредит уліз.
Під сорок тисяч майже обійшлась
Та операція. Потрохи з жінкою
Хотіли віддавать. За років два
Усе віддали б. Так ми планували.

А сталося таке. На другий день війни,
Хоч в планах цього ми не мали,
Я без ноги лишивсь. Вночі на дім ракета впала».
Я вигукнув: «Я бачив це в новинах!»
«Було, напевно, — він провадив далі. —

Отож, осколком покалічило мене.
Поки приїхала «швидка», я кров’ю стік,
Вже думав, що кінець. І жінка плакала й кричала.
А лікарі спасли — мене.
А ногу — ні. Тепер обрубок маю.

І я лежав в лікарні всі ці дні.
І мав удосталь часу на новини.
По телевізору сказали: можна не платити
За кредит, якщо той банк — російський.
А в мене так і вийшло.

І так подумалось мені, що маю повне право
Не платить. Той банк, що операцію мені купив,
Не вибирав я сам. І він — російський.
А значить це, що я від боргу вільним став.
І можу гроші всі лишить собі.

А жінка не хотіла не платити.
Боялась, що до нас прийдуть і гроші виб’ють.
Що будуть кредитори родичам дзвонить,
Що будуть набридать сусідам.
Що це затягнеться на довгі роки.

А я їй так сказав: «Послухай!
Банк — чужий. Він фінансує те, що нас вбивають.
Він сам, як бачиш, заплатив за те,
Щоб в мене вже ніколи не було ноги.
Та ще й якої? Прооперованої восени.

Той банк дурний! Бо заплатив за те,
Щоб я ходив здоровий. А потім гроші вклав
У те, щоб я став одноногий. За що ж платить?
Не буду я платити». І жінка мусила мене
Підтримати, погодилась зі мною.

Ти не подумай, совість в мене є.
Я б не посмів лишитись боржником.
Я відчував би сором.
Але тепер я не турбуюся про все,
Що банк зробив зі мною.

Йому свій борг віддав. Я так вважаю.
Хай тільки хто посміє вимагать від мене,
Щоб я ще щось комусь платив!
У мене є проблема інша: вчусь
Ходити на живій нозі, спираючись на палку».

Він встав і намотав два кола біля лави.
Сміявся, як дитина. Потім знову сів.
Відхекався і подивився вгору —
На синє небо весняне,
На світле небо.