Останній день зими
Хрущик
Ми з Владом вийшли на вулицю. Надворі відчувається весна, хоч це — останній день зими. Я думаю, що не такий цей лютий місяць і лютий. Навпаки, ніжний і теплий. Сонце заходить, небо за лаврою на тому березі Дніпра світиться багрянцем, хмари знизу підсвічуються рожевим. Останніми днями я боюсь таких відтінків.
— Зовсім тепло, — каже Влад, примружившись.
— Зараз ми би повертались зі школи, — додаю я.
— І Ромку попросили б провести тренування.
Недавно, тиждень тому приходив до мене вночі мій учень девʼятикласник Рома, щоб подивитись конкурс «данків». Щороку НБА проводить такі конкурси й показові матчі, щоб популяризувати баскетбол у всьому світі. Ми тоді, заспані, відчували, що насправді не спостерігати за грою хочеться, а самим грати.
— Та він би вже з третього уроку втік на майданчик, — додав Влад, трохи подумавши.
Вчора Рома писав мені, що ночував у паркінгу. Я йому надіслав відео-огляд матчу «Чікаго Буллз» проти «Мемфіс Грізліз» і ми обидва пораділи тому, як зіграли Морант і ДеРозан.
Ми проходимо повз баскетбольне поле. На ньому — нікого.
І взагалі, на вулиці мало людей. Проходять жінки з візочками, хтось вигулює собак. Великих компаній не видно.
На дитячому майданчику біля супермаркету граються діти. Вони кричать не так, як завжди, а немовби стримуючи себе. Певно, батьки наказали їм поводитись тихо.
Та хіба можуть діти зовсім мовчати, та ще й на майданчику? Кілька дітлахів грали у квача. Коли квач доганяв когось, чувся зойк, писк — такі вигуки різали вуха. Тоді матері, які спілкувались між собою, сидячи на лаві, підвищували голос, нагадували, що зараз — не час кричати. Діти винувато опускали голови, та за хвилину знову бігали, забувши про заборони й настанови.
Посеред бульвару стояла бабуся з «кравчучкою». Вона згорбилась над нею, щось загортаючи в пакет. Помітивши нас, вона ще сильніше скрутилась над своїм багажем, наче старалась сховати його. Вона теж опустила голову, тільки не так, як діти на майданчику. Діти, слухаючи дорослих, дивились у землю покірно й винувато. Бабуся з-під капюшона косо спостерігала за нами. Ми поспішили піти далі, не озираючись.
Аптека, де ще вчора стояла стометрова черга, зачинена. Тільки витоптаний, знищений газон свідчить, що недавно тут побувало чимало люду. І біля банкомату немає черг — мабуть, гроші скінчились. І в супермаркет можна зайти вільно — певно, всі встигли закупитись раніше. І питну воду теж, як видно, всі встигли набрати.
А небо чисте-чисте. Глибоке синє небо. Як давно я такого неба не бачив! Свіже, нове, молоде. Приємно дивитись на нього через гілля тополь: так воно здається ще чистішим. Хочеться вдихнути його, небо, все...
— Оголошена повітряна тривога, — читає з телефону Влад.
Ми пришвидшуємось. Але куди йти? Повертатись додому не хочеться, ховатись в укритті найближчого будинку — теж. Там, як і всюди, затхле, важке повітря. Там дух втомлених, наляканих, виснажених людей. Якісь прийшли туди сьогодні, інші — три дні тому. Вони думали, що пересилять годину, ніч, добу, а залишились надовго.
І ми за ці дні побували в кількох укриттях. Найкраще у нашому районі — в підвалі інституту імені Б. Грінченка. Там і фортепіано є, на якому в перший день грали дорослі музиканти й діти. В перший день там було весело, люди ще не хотіли вірити, що це не гра, що це надовго. Не знаю, чи сьогодні й вчора хтось піднімав кришку піаніно. Напевно, ні, — кожен необов’язковий звук сприймається вороже. А звук фортепіано в підвальному укритті — зовсім не обов’язковий. Та й невідомо ще, чи той інструмент настроєний. І багато залежить від того, хто грає, — не дай бог сфальшивити...
Ми з Владом ідемо швидко, самі не знаючи, нащо поспішаємо і куди. Ми не говоримо про це, не запитуємо одне одного, просто йдемо.
— Відбій, — сповіщає Влад, ховаючи телефон.
Кажуть, що до всього людина звикає. Я ще не можу сказати, що звик, але реагую на сирени й попередження не так, як два дні чи тиждень тому. Навіть учора я більше боявся. Здається, зовсім скоро звикну й не зважатиму на такі речі.
А це вже страшно — не хочу звикати.
Ми з Владом вчителі. Ми довго вчились звикати до дитячого крику на перервах, до лементу, до плачу, який, як правило, береться нізвідки й так само нікуди зникає, коли проблему владнати. Ми довго звикали не боятись дитячих сліз, ми вчились вірити усім, навіть тим, хто очевидно каже не всю правду, а то й бреше. І ми досягли деяких успіхів у своїй роботі. А тепер, виходить, що: доведеться отримувати нову кваліфікацію і звикати до звуків війни? Чи, може, вчитись створювати їх?..
Втім, який сенс про це думати? Війна не питає, на кого ти вчився і ким хочеш бути.
Згадую Платона, чиї діалоги ми розбираємо на філософському гуртку. Він воював. І Сократ воював, і прославився подвигом — врятував людину. А кого із великих можна згадати, які не воювали чи не ставали учасниками війни? Воювати людство вміє і, певно, любить — так сильно, що лиш кілька сотень років за всю свою історію прожило, не вбиваючи.
Згадую, що я знаю про війну з фільмів і книжок. Більша частина всіх моїх знань нічого не варта. Однотипні сюжети про геройство і подвиги — це теж пропаганда. Бо війна — це не тільки геройство. Чомусь подумки затримуюсь на «Прощай, зброє!» Хемінгуея і «Пастці 22» Хеллера. В цих творах показано, як людина втікає від бойні. До речі, про бойню. Воннегут тільки так на війну і дивився. Пригадую початок його повісті, де дружина запитала в нього, дізнавшись, що він збирається писати про це: «Ти ж не збираєшся показувати солдат героями?»
Ми пришвидшуємось, але ненадовго. Не дійшли і до найближчого стовпа, як хода наша заспокоїлась. Певно, ми втомились. Або звикли.
Підходимо до будинку Влада. Стоїмо, не хочемо прощатись. Дивимось то в небо, то в телефони.
— О, переговори скінчились, — читаю новини. — От, якби домовились!
Влад киває. І я чомусь починаю кивати йому в такт, наче погоджуючись із тим, що сам сказав.
А ми обидва не знаємо, про що вони там домовляються. Транслювати переговори заборонили, оператора із зали вигнали. Про що вони там говорили? Скоро опублікують звернення відповідальних осіб, де ті щось пояснять, щось розкажуть, заспокоять. Або не заспокоять.
— Це був перший раунд переговорів, — Влад озвучує новину, яку я сам читаю.
Отож... Скільки ще раундів знадобиться?
Прощаємось. Запрошую його разом із Богданом, нашим другом і теж вчителем, який переселився до Влада, прийти на вечерю.
— Тільки приходьте скоро, бо комендантська година з восьмої.
Я живу у сусідньому домі, в цьому ж дворі. Навпростець, вузькою доріжкою, іду додому. Там мене чекає Настя. І Саша, ще один вчитель, теж чекає. Він приїхав до нас сьогодні, бо разом спокійніше. І двох щурів своїх привіз. Тепер нам з Настею є кого боятись і вдома.
А все-таки набагато спокійніше стало нам з Настею, коли ми відправили малого у село. Я встиг зробити це в п’ятницю, а зараз — понеділок. Там йому спокійніше, там, у селі, він хоч може бігати по двору. Та й рідним моїм простіше — менше часу в них лишається на новини. Нехай займаються малим.
Серед двору бачу двох жінок. В лівій руці обидві тримають великий чорний пакет, а права рука кожної вдягнена у рукавицю. Дивляться на мене. І я на них дивлюсь.
Вони вітаються у відповідь і нахиляються, продовжуючи свою роботу.
— Давайте я вам допоможу, — пропоную.
Сказавши, починаю шукати сміття.
— Та не треба, — відповідає одна, старша.
— Ми закінчуємо, — додає друга.
А я з радістю помічаю пакет, який зачепився за грудку чорної, недавно перекопаної землі. Тут мала бути клумба. Намагаюсь ступати широко, щоб не зіпсувати землю. Підіймаю пакет і, щасливий, несу його жінкам.
Я шукаю, що б іще підняти. Захотілось попрацювати. Роззираюсь, а ніякого сміття, наче, й немає.
— Ми тут вже прибрали, — каже старша. — Це наш двір...
— І мій, — перебиваю я, окрилений тим, що живу тут, поряд з такими людьми.
— Он у цьому домі, — продовжує жінка, але я не даю їй закінчити:
— А я, — тицяю пальцем, — в тому.
— Побачили з вікна, що багато сміття розлетілось по двору. Неправильно. Війна війною, а двір має бути чистим.
Вони йдуть до смітника, щоб викинути все, що назбирали. Я шукаю те, що не помітили вони, хочу знайти хоч щось, що вони пропустили. Але жінки працювали на совість.