Чому важливо пам’ятати про потужну підтримку України Сполученими Штатами Америки і країнами Європи? - Антоніна Макаревич

Гасла на кшталт «Нас зрадив світ», які викрикують у соцмережах, не наближають нас до перемоги. Допомога, яку отримує Україна нині, безпрецедентна. Вперше за всю нашу історію ми не опинилися наодинці зі своїм бажанням утвердитись як самостійна держава. Саме сьогодні ми маємо тверду віру у нашу перемогу. І великою мірою завдяки тому, що і світ вірить у нашу перемогу не менше.

У серпні 1914 року розпочалась Перша світова війна. Українські землі на той момент перебували у складі російської та Австро-Угорської імперій. Трагедія полягала в тому, що ми не мали власної держави, тому воювали за чужі інтереси. До того ж українці опинилися в арміях країн, які воювали одна проти одної. На бажання українців здобути незалежність ніхто тоді не зважав.

Німеччина хотіла собі відхопити Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов’ям, Австро-Угорщина планувала розширити кордони своєї держави за рахунок Волині і Поділля, російська імперія висувала претензії на Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину, а Румунія прагнула загарбати Південну Бессарабію та Північну Буковину. Пропри геополітику, яка тоді працювала проти нас, українці продовжували боротися.

1 серпня 1914 року у Львові зібралися представники найвпливовіших партій Галичини – Кость Левицький від Української націонал-демократичної партії, Михайло Павлик від Русько-Української радикальної партії, Микола Ганкевич від Української соціал-демократичної партії. Разом вони утворили Головну Українську Раду[1]. Ця організація мала на меті згуртувати українські сили Галичини у боротьбі Австро-Угорщини проти російської імперії. 3 серпня 1914 року Головна Українська Рада звернулася до українського народу з Маніфестом[2].

У тексті Маніфесту на самому початку зазначається, що війна найперше стосується держав, у кордонах яких проживають українці. «Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше» – таку тезу засновники Головної Української Ради взяли за обґрунтування й заклик до українців гуртуватися, «мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів»[3]. Кость Левицький, Михайло Павлик, Микола Ганкевич у зверненні до українців зазначають, що не є прихильниками війни. На їхню думку, у 1914 році війна була неминуча. Коли війни уникнути неможливо, потрібно докладати всіх зусиль, щоби «кров батьків принесла добро дітям»[4].

Причину війни вбачали у наступному: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України, і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відібрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський указ відобрав українському народови його найсвятіше право, – право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений — український нарід»[5].

Імперське бачення московії плекали століттями. Переконання, що московія є надважливішою для існування світу, сидить у голові кожного московита, незважаючи на рівень освіти, вік, умови життя тощо. Слова Маніфесту Головної Української Ради, написані 1914 року, є підтвердженням, що імперське бачення росії спонукає московитів до розв’язання війни: «І коли Росія хоче війни, то говорить з неї ненаситність, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, розрослася в кольос, який від ряду літ загрожує загально-європейському мирови і загально-людському поступови, культурі і життю народів»[6].

Знову про імперську філософію московитів у Маніфесті ГУР: «Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український нарід стогне поневолений під його панованнєм, що існує часть української землі, де український нарід не є винятий з-під права, де він може жити своїм національним життєм»[7]. Ненависть, глибоко вкорінена у свідомості московитів, відсутність цивілізаційного поступу і гуманізації, повне ігнорування поваги до Людини штовхають їх до звірств, убивств, мародерства. Філософія їхнього «міра» базується на гнобленні, силовому загарбанні територій. Суть протягом століть залишається та ж, змінюються лише назви державного утворення московитів.

То що і хто може зупинити цю навалу? У 1914 році засновники Головної Української Ради докоряли Австро-Угорщині: «Дотеперішна пасивність Австо-Угорської політики супроти затій російського царизму була все визискувана на шкоду інтересів Австро-Угорської монархії і її народів, а передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер нашим святим обов'язком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність рідної країни. Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою»[8]. У ці слова українці вклали свої сподівання на здатність Австро-Угорщини дати гідну відсіч російській імперії. Однак, у Першій світовій війні росія була не сама, а у складі блоку європейських держав разом із Францією і Великою Британією. Згадані країни спільно протистояли Австро-Угорщині, Німеччині, Османській імперії і Болгарії. У ситуації, коли кожна з країн, яка розв’язала Першу світову війну, намагалася вирішити свої проблеми, українське питання залишалося поза їхньою увагою.

Українська революція, що розгорілася під час війни у 1917 і тривала до 1921 року, зазнала поразки. Намагання українців знайти надійних союзників виявилися марними. Україну використовували з метою вирішити власні питання, а не допомогти українцям вибороти і утримати незалежність. У січні 1918 року Четвертим Універсалом Української Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки»[9]. У лютому 1918 року між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією було укладено Брестський мирний договір. З одного боку, сам факт підписання договору та його умови закріплювали статус УНР як незалежної держави і як суб’єкта міжнародного права, а з іншого – внаслідок введення німецьких військ на територію України австро-німецька сторона отримала контроль над територіями України[10]. Окрім того, Україна зобов’язувалась постачати Німеччині й Австро-Угорщині продовольство і сировину у величезних обсягах, що важким тягарем лягало на плечі українців. Брестський мирний договір було анульовано після капітуляції Німеччини[11]. Україна продовжувала боротьбу і знову шукала союзників.

У міжвоєнний період українські землі поділи між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Україні не вдалося утримати статус незалежної країни, суб’єкта міжнародних відносин. Підтвердити свою суб’єктність Україні вдалося у 1991 році з відновленням незалежності. Нині, в час повномасштабної війни росії проти України, ми маємо беззаперечну підтримку провідних світових держав. Пам’ятаймо, що цей досвід українці переживають вперше, тому нам потрібно вчитися його адекватно сприймати. Провідні країни світу визнають росію державою-агресором, надають нам дієву допомогу (і почали її надавати ще до початку повномасштабного вторгнення, зважаючи на неминучість війни росії проти України). Не менш важливим є те, що Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Польща, Литва, Латвія, Естонія та інші держави відкрито говорять про віру у перемогу України. Не втрачаймо цієї віри і ми: ані в перемогу, ані в Збройні Сили України, ані у підтримку світу.

[1] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848–1914, ч. 1. Львів, 1926. – С. 720.

[2] Там само.

[3] Там само.

[4] Там само.

[5] Там само. – С. 720–721.

[6] Там само.

[7] Там само. – С. 721.

[8] Там само. – С. 722.

[9] Універсал Української Центральної Ради (IV) [Електронний ресурс]. – 1918. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001300-18#Text.

[10] Лупандін О.І. Брестський мирний договір з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 р. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Brestskyj_myrnyj_9_1918 (останній перегляд: 01.06.2022)

[11] Там само.