Хочеш миру – готуйся до війни! Жінки на військових вишколах для цивільного населення: історія та сучасність - Марія Гук

Потрібна цивільним жінкам військова підготовка чи ні? Думки, як завжди розділяються. Ми можемо довго дискувати, але я пропоную зануритися в історію і пошукати там відповіді, а по - друге – запитати самих учасниць дискусії.

Вперше українки замислились, що їм необхідні певні навики орієнтування на місцевості, витривалості, володіння зброєю в 1911 році. В повітрі проносилися військові настрої і молодь хотіла бути підготовленою всебічно. У Львові Іваном Чмолою з допомогою Олени Степанів (відома, як військова Українських січових стрільців) і Савіни Сидорович був сформований перший пластовий гурток [1]. Організатори задумували його, як організацію військового вишколу. Іван Чмола скликав біля півсотні хлопців і дівчат з різних львівських навчальних закладів: філія Академічної гімназії, Державний університет, жіноча школа Українського педагогічного товариства та семінарія сестер Василіянок. У 1912 році Петро Франко (так-так, син Івана Франка) зорганізував гурток дівчат-пластунок у вчительській школі Українського педагогічного товариства. Основна увага там приділялася фізичній активності, особливо пішим мандрівкам. Здебільшого дівчата та хлопці входили до однієї організації, але ділилися на курені. В гімназії Василіянок у Львові сформувався жіночий окремий курінь, який назвали на честь Марти Борецької. Ще один курінь - ім. Анастасії Слуцької було засновано в Перемишлі [2]. Також було створено жіночі гуртки при Львівському, Теробовлянському і Стрийському куренях.

Чому приділяли увагу в Пласті і які навички могли отримати пластуни і пластунки? Заняття описує майбутня стрільчиня УСС Гандзя Дмитерко у своїх спогадах: «Вчилися стріляти з кріса та револьвера, лазити по шнурковій драбині». “На практиці ми вели більше військову, як пластову службу, – згадувала Г. Дмитерко, – бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися стріляти з браунінга, пізнавати систему кріса – Манліхера, таборувати й підходити”. [3]

Навчання було серйозним, з іспитами. В кінці кожного етапу (а їх було три) пластуни мали складати іспити на знання місцевості, таборництва, історії та географії України, азбуку Морзе, картографію, рятівництво, перев’язка, догляд за хворим та інші навики. Щоб отримати найвище звання «Гетьманський пластун-скоб» потрібно було скласти 3 пластових іспити і 5 почесних (фахових) на вибір пластуна.

Дівчині – пластунці, щоб скласти почесний іспит з куховарства, необхідно було «показати вмілість без допомоги, розпалити вогонь, зладити кухню, зварити зовсім правильний обід із звичайних страв. Спекти хліб чи булку. Накрити старанно до столу і чисто подати. Варити чай, каву і какао [4].

Важливою практикою була організація виїзних вишколів у таборах. Перший був організований на Говерлі у 1912 році. У ньому взяли участь 2 дівчини (Олена Степанів і Гандзя Дмитерко).

Вихованки «Пласту» випробували свої навички у Першій світовій війні у складі УСС. Олена Стенів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко працювали як військові, багато дівчат працювали як сестри-санітарки (Ст. Сіякова та Ст. Новаківська), хтось залишався в тилу у лікарнях або виконував організаційну роботу, налагоджуючи допомогу та харчування УСС.

На початку 1920-х рр. жінки почали дуже активно залучатися в діяльність Пласту. Наприкінці 1920-х рр. серед членів організації було близько 30% дівчат [5].

Чимало дівчат хотіли отримувати військову підготовку і випробувати свої сили з Наддніпрянської України. В 1917 році в Петрограді було засновано «Спілку допомоги Вітчизні», яка діяла також в Україні. Влітку 1917 р. жіночі військові підрозділи почали створюватися і в українських містах: Києві, Полтаві, Одесі (Одеський жіночий військовий батальйон), Харкові (маршева рота – бойовий загін). У Києві рух із запису до військового батальйону набув значного розмаху, до його складу приєдналося 400 жінок. Більшість жінок, що входили до жіночих батальйонів, не мали спеціальної військової підготовки, проте значна частина з них мала середню освіту. Жінки з вищою освітою, які записувалися до військових формувань, направлялися до військових училищ для підготовки до офіцерського звання.[6]

У Першу світову війну жінки повністю не мали чітких уявлень, яке місце мають зайняти, які завдання виконувати, згадувала у своїх спогадах Олена Степанів [7]: «Ми над тим не застановлялися, тобто не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну, чим має бути жінка в часі війни. Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотником, гармашем, телефоністом, розвідником, сапером, піонером, санітарем чи сестрою-жалібицею? Чи, може, має зайняти місце в запіллі в магазинах, інтендатурах, лікарнях? А може, вона має зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А може, має бути всюди, відповідно до здібностей, доброї волі й охоти? Так! Ми […] не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в час великоі світовоі війни, ані в листопадових днях 1918 року».

З 2014 року чимало жінок вже чітко знають свої можливості, завдання і прагнення. Для бажаючих опанувати основи першої медичної допомоги було засновано медичний добровольчий батальйон «Госпітальєри», парамедики якого рятують життя вже декілька років на Сході та фронтах під час повномасштабної війни. Опанувати навички володіння зброєю пропонує організація «Українська жіноча варта». Жінкам пропонується «Стрілецькій вишкіл», де учасниці здобувають навички поводження із бойовою стрілецькою зброєю ПМ та АК, курси самооборони, самозахисту та виживання у випадку воєнних дій, медична допомога. Чимало громадських організацій навчають військових навичок чоловіків та жінок разом. Якщо поцікавитись, то google підкаже чимало варіантів таких курсів у різних містах та містечках. Тож, якщо 100 років назад дівчата на вишколах викликали здивування, то зараз у вирі війни, бажання бути готовими до будь-яких ситуацій, стати до захисту себе та рідних – норма і схвалене суспільством рішення. Недарма кажуть, що знання за собою не носити, а от прийти на допомогу вони можуть у будь-який момент.

Що мотивує дівчат, йти на навчання, як проходять сучасні тренування і які навички можна отримати – читайте в наступному інтерв’ю з Ольгою Рябчій – жінкою в тилу, історикинею з м. Черкаси про її досвід цивільної оборони у вирі війни.

[1] https://www.plast.ca/bm~doc/Plast-Unikalna-Istoriia-Ukrainskoho-Skautskoho-Rukhu-Orest-Subtelny-20201208.pdf

[2] https://www.plast.ca/bm~doc/Plast-Unikalna-Istoriia-Ukrainskoho-Skautskoho-Rukhu-Orest-Subtelny-20201208.pdf С. 44.

[3] Мар’яна БАЙДАК. ЖІНОЧИЙ ДОСВІД ВІЙНИ (на прикладі участі жінок у збройних формуваннях ЗУНР). С. 282

[4] Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації у національно - визвольному русі Галичини (друга половина ХІХ ст. - перша половина ХХ ст.) / Б. Трофим’як. - Тернопіль: Економічна думка, 2001.С. 288

[5] https://www.plast.ca/bm~doc/Plast-Unikalna-Istoriia-Ukrainskoho-Skautskoho-Rukhu-Orest-Subtelny-20201208.pdf С. 44

[6] О.В.Оніщенко. Жіночі батальйони у 1917 році: міф революції чи реалії воєнної доби? С. 13-14

[7] Степанів О. Напередодні великих подій: Власні переживання і думки. 1912–1914 / Олена Степанів. – Львів, 1930. – С. 36–37.