Як українці перемогли у 1991 році. На шляху до утвердження Української держави і нації - Володимир В'ятрович, Антоніна Макаревич

Ми переживаємо часи, про які наші нащадки читатимуть в історичних книгах. Ми справді опинилися у вирі історії. Тут важко, часто страшно і дуже складно зорієнтуватися у швидкозмінних обставинах. І багато подій неможливо зрозуміти, не занурившись у минуле. Нині ми переживаємо чергову з 1991 року точку біфуркації – подію, що змінює звичні і відносно врівноважені суспільні відносини на відносини кризові[1]. Точки біфуркації, які пережили і переживають українці зараз, є важливими для утвердження української держави і нації. Щоразу ми опиняємося перед вибором: обʼєднатися заради збереження суверенітету, незалежності й будівництва демократії чи дозволити проросійськи налаштованій владній верхівці та або московитам знищити Україну.

Вибір українців обʼєднатися у кризові періоди свідчить про бажання утвердити незалежність держави України та себе як нації. Ще 1900 року видатний український адвокат, політичний і громадський діяч Микола Міхновський у праці «Самостійна Україна» написав про тяжіння українців до єднання: «Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна…»[2].

Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу – незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще в 1900 році, була досягнута. Гасло українських націоналістів: «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї», – реалізовано. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.

Але як українцям вдалося перемогти у 1991-му? Це складне питання, а проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда – ніби то американці розвалили СРСР – є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» та зберегти цілісність СССР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. При чому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу.

Українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши росію на федерацію – союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, навіть попри те, що завдали йому військової поразки.

Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався невисокою ціною за можливість втримати свою владу у завойованій Україні. Справді, ознаки держави, які мала совєтська Україна, були символічними. Так, були кордони, символіка, республіканські органи влади, і навіть участь у міжнародних організаціях на кшталт ООН. Але Україна не мала головного – суверенітету. Через 70 років наявність цих формальних рамок, виборених Армією Української народної республіки, відіграла велике значення для здобуття незалежності. Україні не довелось створювати нові рамки, а лише змінювати та наповнювати реальним змістом наявні. Але, щоб скористатися цим спадком, у попередні десятиліття слід було захистити саме своє існування. І для цього українці бралися за зброю.

Збройний повстанський рух – у Центральній та Південній Україні в 1920-1930-ті, у Західній в 1940-1950-ті – більшовикам вдалося придушити, але знищити всіх українців - ні. У 1960-1980-ті роки вже ненасильницькими методами ми змогли уберегти від знищення свою мову та культуру, своє національне «я». Теж ціною великих жертв, зокрема таких, як загибель геніального Василя Стуса.

Відмінності між двома етапами українського визвольного руху не лише в тому, що спершу його учасники застосовували зброю, а на другому слово. Різним була й залученість. Збройний етап був масовим, тисячі людей з різних верств. Ненасильницький – нечисельний (кілька сотень на всю країну), елітарний, його учасники – переважно інтелектуали та діячі культури.

Наприкінці 80-х років вибухнув третій етап – масовий Національний рух. Він добився перемоги, поєднавши найсильніші риси обох етапів – був ненасильницьким, але став масовим. Саме ненасильницькі методи боротьби виявилися найуспішнішими проти ослабленої комуністичної імперії. Часи, коли комуністи винищували мільйони незгодних, не рахуючись ні з чим, минули. Командна економіка довела СРСР до межі краху. Гостра потреба ресурсної допомоги від Заходу змусила режим оголосити про демократизацію. Спроби силою зупинити опозиційний рух дискредитували Кремль і коштували йому дуже дорого. З іншого боку, ненасильницька боротьба давала можливість долучитися до неї мільйонам людей, не вимагаючи від них спеціальної професійної підготовки чи навіть особливої психологічної готовності, як цього потребував збройний опір. Саме ненасильницький характер оксамитових революцій в Східній Європі 1989-1990 років забезпечив їм масову участь людей і масову підтримку в решті вільного світу.

24 серпня 1991 року, голосування за Акт проголошення незалежності України

Український національний рух теж розвинувся у масштабний ненасильницький протест, Україна вписалася у широкий європейський контекст боротьби за свободу. Ми стали на рівні з поляками, чехами, словаками, угорцями, румунами, народами Балтики. Заклали важливу підвалину нашої перемоги у 1991-му.

Іншим чинником стало те, що український національний рух поєднав вимоги незалежності (націоналізм) із прагненням побудови демократичної держави. Поєднання націоналізму з демократією виявилося найбільш ефективним і переможним. Спроби аналогічних поєднань із соціалізмом (доби Української революції 1917-1921 років), комунізмом (згадайте Хвильового і націонал-комунізм в УРСР 1920-1930-тих), чи авторитарними ідеями (в 1930-ті в Західній Україні) виявилися невдалими. Вони не забезпечили втілення головної мети націоналізму – незалежності. Український національний рух, ставши національно-демократичним, досяг цієї цілі у 1991-му.

Перевагою стала й багатопрофільність. Довкола високої мети – незалежності – об’єдналися люди, які ставили перед собою дуже різні цілі нижчого порядку. Це були: активісти екологічних організацій, які стали особливо помітними після Чорнобильської аварії, борці за відновлення української – греко-католицької та незалежної православної церков, захисники української мови та культури, молоді неформали, фанати рок-музики і неофіційних мистецьких течій, люди, які прагнули економічної свободи, і навіть шахтарі, котрі вимагали нормальних умов праці та достойної оплати.

Багатопрофільність зумовила рису, яка робила національний рух менш вразливим для репресій – багатолідерність. Не було однієї особи, усунувши яку, кагебісти могли зупинити подальший розвиток руху. Вʼячеслав Чорновіл, Левко Лук‘яненко, брати Горині, Ірина Калинець, Іван Гель та сотні інших непересічних особистостей спрямовували різносторонній рух у єдиному напрямку – до незалежності.

Ще один чинник, який ліг у фундамент перемоги, залежав не лише від нас, але ми вповні ним скористалися. Мова йде про загальну слабкість совєтської імперії на той час. І скористалися з моменту гризні за владу у Москві і проголосили незалежність.

Результати Референдуму 1 грудня 1991 року

Та представники національно-демократичної опозиції не спинилися на тому, що змусили комуністів поставити на порядок денний і підтримати Акт проголошення незалежності 24 серпня. Вони розгорнули інформаційну роботу по всій Україні. Це забезпечило цілковиту підтримку незалежності на референдумі по всіх областях України. Саме результати цього референдуму стали поштовхом до міжнародного визнання незалежної України. Тоді 90,32% з тих, хто брав участь у голосуванні, на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли «Так, підтверджую»[3]. Кількість громадян, які відповіли «Ні, не підтверджую» становить 7,58% з тих, хто брав участь у голосуванні[4]. 83,90% мешканців Донецької області, 83,86% мешканців Луганської області, 89,45% мешканців Миколаївської області, 86,33% мешканців Харківської області, 90,13% мешканців Херсонської області проголосували «Так, підтримую»[5]. Ці цифри засвідчують, що понад 30 років тому державна незалежність України була цінністю також і для мешканців тих областей, на соціальну підтримку яких розраховувало політичне керівництво росії у 2014 році і перед початком повномасштабного вторгнення у 2022 році. Результати референдуму також окреслили кількісні загальнодержавні та регіональні параметри української нації на той час[6]. Нині ці результати є підґрунтям для апеляції до міжнародного права у вимогах до росії залишити терени, загарбані після 2014 року.

Зараз, у час найтяжчого випробування, яке випало на долю українців з 1991 року, актуалізується запитання кожного громадянина України до себе самого. Суть питання полягає в тому, чи відчуваємо ми свою належність до української нації. А якщо коротко: «Хто ми є?». Важливо уточнити, що поняття «етнос» і «нація» (точніше «політична нація») не тотожні. Етнос – стала група людей, що історично склалася, усвідомлює свою єдність поза економічним, соціальним, політичним та конфесійним поділом та має спільні етнічно маркуючі ознаки[7]. За значенням є близьким до поняття «народ» у його буденному розумінні[8]. Політична (громадянська) нація – суверенна спільнота громадян певної держави, незалежно від етнічного походження[9]. Доктор політичних наук, професор Віктор Котигоренко вважає, що терміни «українська нація» і «український народ» у вітчизняних науковому і практичному політико-правовому дискурсах варто трактувати як синоніми (в разі їх застосовування до сучасних суспільних реалій) і означувати ними громадян країни всіх національностей (етнічних ідентичностей), які продовжують багатовікову історію українського державотворення і прагнуть розвивати й зміцнювати суверенну, демократичну, соціальну, правову Українську державу»[10].

Cаме бажання українців «розвивати й зміцнювати суверенну, демократичну, соціальну, правову Українську державу» – один із факторів, який вщент розбиває плани московії знищити Україну. Здатність боронити свою землю від ворога позитивно впливає також і на утвердження українців як політичної нації. Якщо свою етнічну належність ми не обираємо, то належність до політичної нації можемо визначити самостійно. Етнічний кримський татарин, німець, єврей, грек, білорус, кримчак тощо може вважати себе українцем, тобто, відчувати належність до української нації.

Сплески підтримки незалежності й проєвропейської орієнтації українського суспільства відбуваються внаслідок чергового намагання росії загарбати українські землі. За даними КМІС «після анексії Криму та початку збройного протистояння на сході, значна частина людей змінили свої погляди: частка противників вступу до ЄС зменшилася із 37% в лютому 2014 до 26% у лютому 2015, а частка готових проголосувати за вступ до ЄС зросла із 42% у лютому 2014 до 51% у лютому 2015»[11]. Після 2014 року різко погіршилося ставлення українців до росії, досягнувши рекордно низьких показників у травні 2015 року. Після цього до лютого 2019 року простежувалося покращення ставлення до росії, а з лютого 2020 року знову спостерігається погіршення ставлення[12]. Безпосередньо перед початком повномасштабного вторгнення росії абсолютна більшість – 92% – респондентів висловилась, що Україна і росія мають бути незалежними державами[13]. Цей показник зріс у лютому 2022 року у порівнянні з листопадом 2021 року з 88% на 4%. Лише 5% респондентів висловились, що Україна і росія мають об’єднатися в одну державу.

З 19 по 24 травня 2022 року КМІС провів всеукраїнське опитування громадської думки «Омнібус». Дослідники поставили бінарне запитання про можливу поступку території заради миру, у якому 82% погодилися з твердженням, що: «За жодних обставин Україна не повинна відмовлятися від жодної зі своїх територій, навіть якщо це продовжить війну та загрожує її незалежності»[14].

Активна протидія українців вторгненню росії, а також результати опитувань доводять, що держава і нація – це важливі цінності українців, значення яких ми вкотре переосмислюємо й цінуємо ще вище. Пригадаймо слова видатного політичного діяча, уродженця Мелітополя Дмитра Донцова: «Бо актуальним є не гасло самостійности – мріяли ж колись наші Українці про самостійну Україну в злуці з росією! – Актуальним, більше реальним, більше конкретним – і скорше здійсненним! – є гасло відірвання від росії, зірвання всякої злуки з нею, – політичний сепаратизм»[15]. Зважаймо на слова і заклики видатних українців. У цій війні ми остаточно маємо відірватися від росії. Лише з нашою перемогою буде на нашій землі мир, незалежна Україна і сильна українська нація.

Отже, перемога 1991-го – це вміння українців з дуже різними цілями об‘єднатися заради спільної високої мети – незалежності, і здатність вписати цю мету у широкий міжнародний контекст. Нині ми теж дивуємо світ здатністю об‘єднуватися.

Неформальні горизонтальні зв‘язки – основа масштабного волонтерського руху, який став не менш важливим ресурсом нашої стійкості, аніж армія та допомога західних країн. А сама ця допомога є свідченням того, що Захід розуміє значення нинішньої війни не лише для України, але всього вільного світу.

Ми знову змогли вписати свою боротьбу у загальний «Вітер змін». Тож недарма легендарні “The Scorpions” переспівали свій хіт “Wind of Change”, в якому тепер чуємо: «Now listen to my heart, it says Ukrainia…» («А тепер послухай моє серце, воно каже Україна»).

Тож якщо ми так само, як наші попередники, не будемо спинятися на досягнутому – то обов’язково переможемо.

Слава Україні!

[1] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 155.

[2] Міхновський М. Самостійна Україна. Зі вступом проф. В. Шаяна. Лондон: Друкарня Української Видавничої Спілки, 1967 р. – С. 27.

[3] Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 144. – Арк. 6. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tsdavo.gov.ua/gmedia/5-1-28-144-6-jpg/

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 159.

[7] Павленко Ю.В. ЕТНОС [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Etnos.

[8] Там само.

[9] Галушко К.Ю. НАЦІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Natsiia.

[10] Котигоренко В. Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні. – Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Випуск 3-4 (83-84). – С. 159.

[11] Геополітичні орієнтації громадян України: стале і мінливе останніх років (лютий 2012 - лютий 2015) [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=507&page=1.

[12] Ставлення населення україни до Росії та якими мають бути відносини України і Росії, лютий 2022 року [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1102&page=1

[13] Там само.

[14] Україна: більшість людей відмовляються до компромісів щодо території, але готовність до миру залежить від їхнього досвіду війни – нове опитування [Електронний ресурс]// Київський міжнародний інститут соціології. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=news&id=1120&page=1

[15] Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання. – Львів: Видавництво Українського Студентського Союза «Молода Україна», 1913. – С. 17.