Покозачення ХХІ століття - Антоніна Макаревич

Надворі червень. Повномасштабна російсько-українська війна триває більше трьох місяців. Блискавичного і швидкого захоплення України, яке планували у московії, не сталося. Українці відчайдушно кинулись у бій, захищаючи свої землі. Відважність українських воїнів здивувала і змусила повірити у нашу перемогу провідні країни Європи та світу. До лав Збройних Сил України вступили вчителі, викладачі вишів, підприємці, артисти, лікарі, юристи, інженери, програмісти… Перелік можна продовжувати довго. Тисячі українців, які не є професійними військовими, пішли зі зброєю в руках захищати Україну. Мотивація висока – виганяти ворога зі своєї землі заради збереження держави, заради дітей, заради майбутнього.

У XV столітті українці не мали власної державності, а наші землі входили до складу кількох держав. Найскладніше жилося українцям на прикордонні – Київщині та Брацлавщині. Їм постійно загрожували набіги зі Степу. Місцевому люду необхідно було не лише прогодувати себе, а й бути готовими дати відсіч степовикам. Умови життя перетворили мирних хліборобів і ремісників на хитрих, вправних і відважних воїнів-козаків. Тим часом у містах і селах, які не потерпали через постійну загрозу від кочовиків, також жилося непросто. Часто траплялося, що тамтешні мешканці у пошуках кращої долі йшли в козаки. Козацькі лави зростали не лише за рахунок простого люду. Навіть нащадки шляхетних родів доєднувались до козацького братства, шукаючи воєнної слави та пригод. Покозачення – процес самовільного набуття козацьких прав – у XVI–XVIII століттях стало однією з провідних тенденцій соціального розвитку[1].

Французький військовий інженер, картограф і письменник Гійом Левассер де Боплан, спираючись на власні виміри, у першій половині XVII століття створив карту України. Карту він доповнив детальним коментарем під назвою «Опис України». Коментар Боплана є цінним історичним джерелом, який містить різноманітні відомості про географію, історію, традиції і звичаї України, а також козаків. З останніми Боплан зіштовхувався неодноразово, навіть брав участь у битвах проти запорожців.

Гійом Левассер де Боплан згадував про причини покозачення так: «Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя [Zaporouys], яке є місцем притулку козаків на Борисфені [2]. Проживши там певний час і взявши участь у морському поході, вони ставали запорозькими козаками. Завдяки таким втечам їхні загони постійно і непомірно зростають»[3].

Самих козаків Боплан описував як надзвичайно волелюбних мужів: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них»[4].

Відзначав Боплан козацьку витривалість, вміння спокійно переносити будь-які погодні умови: «Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть [кількох] тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними»[5].

Згадки про козацьку звитягу та мужність зберігаються у піснях, творцями й виконавцями яких були самі козаки. Вони витворили власні художні форми, розвинули чоловічий багатоголосний спів, започаткували традицію виконання дум, яку перейняли їхні нащадки. Сьогодні носіями козацьких пісень є громади Дніпропетровської області, творчі колективи села Кочережки («Першоцвіт»), Богуслав («Богуславочка») Павлоградського району та місто Підгородне Дніпровського району («Криниця»). Завдяки цим колективам з покоління в покоління передається унікальна козацька спадщина. У піснях розповідаються історії про трагедію війни, козацькі походи, побут, особисті стосунки, про звитягу й мужність козаків. Творчі колективи співають для задоволення, завдяки чому зміцнюють зв’язок із минулим. Більшість співаків, як чоловіків, так і жінок, мають сьогодні від 70 до 80 років і займаються співом все своє життя. Виключно чоловіче виконання трапляється сьогодні рідко. Переважно козацькі пісні нині виконують жінки, відтворюючи чоловічу манеру.

У листопаді 2016 року об’єкт «Козацькі пісні Дніпропетровщини» включили до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони. ЮНЕСКО надала рекомендації щодо охорони нематеріальної культурної спадщини. Виявленням, фіксацією та дослідженням автентичних козацьких пісень на території Дніпропетровщини займаються лабораторія фольклору та етнографії Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Всеукраїнська асоціація молодих дослідників фольклору[6].

Однією з найвідоміших козацьких пісень, яка розповідає про військові походи, є «Ой гук, мати гук». Завершується пісня словами, які актуалізувала у ХХІ столітті російсько-українська війна:

Ой йдуть вони, йдуть, аж шляхи гудуть, аж шляхи гудуть,

Ой попереду да й вороженьків з України женуть[7].

Слова іншої козацької пісні «Ой з-за гори з-за лиману» розповідають про боротьбу проти москалів, а також ненаситність і грабунки наших одвічних ворогів:

Ой зза Гори зза Лиману Вітер повіває Кругом Січі Запорізької москаль облягає Облягає москаль Січу табором стали Вони свого генерала три дні ожидали Метнулися по куренях запасу шукати А московська вся старшина церкви оббирати Тай беруть срібло беруть злото ще й воскові свічі Зостаєцця Пан Кошовий з Писарьом в Січі[8].

Повномасштабне вторгнення росії на наші землі змусило українців ставати до бою. Відважні захисники, відклавши мирне життя на невизначений термін, залишивши рідних і близьких, поповнили лави Збройних Сил України. Зовнішній чинник знову став визначальним у нашому житті. «Покозачення» знову стало актуальним. Загроза існуванню нашої державності згуртувала людей з високим рівнем відповідальності. Війна не змінює людей, а лиш підсвічує те, що є всередині кожного з нас. Якщо розглядати вплив новітньої війни на українців загалом, то вона проявила нашу волелюбність, відважність, героїзм, відчайдушність захищати своє, єдність перед ворогом. Сучасна війна вже написала й напише нові пісні, які збережуть на віки пам’ять про наших захисників. Наші нащадки неодмінно співатимуть пісні козаків ХХІ століття, в яких буде закарбовано пам’ять про незламність України.

Віримо у Збройні Сили України!

Віримо у перемогу!

Віримо в український народ!

[1] Горобець В.М. ПОКОЗАЧЕННЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Pokozachennia

[2] Річка Дніпро (прим. авт.).

[3] Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Переклад Я.І. Кравця, З.П.Борисюк. Київ, 1990.

[Електронний ресурс] / Гійом Левассер де Боплан – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/boplan/opys.htm#opysu

[4] Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Переклад Я.І. Кравця, З.П.Борисюк. Київ, 1990.

[Електронний ресурс] / Гійом Левассер де Боплан – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/boplan/opys.htm#opysu

[5] Там само.

[6] Cossack’s songs of Dnipropetrovsk Region [Електронний ресурс] . – Режим доступу: https://ich.unesco.org/en/USL/cossacks-songs-of-dnipropetrovsk-region-01194

[7] Ой гук, мати, гук, десь козаки йдуть [Електронний ресурс] . – Режим доступу: https://www.polyphonyproject.com/uk/song/BMI_UK17050178

[8] Пісні великого Кобзаря. Упорядкування, коментарі та примітки О. Правдюка. Київ: Видавництво «Наукова думка, 1964. – С. 68.