Робер Стьокерс: Внесок Ґійома Фая в «нову правицю» та коротка історія його витіснення
Замість вступу
Вперше цей текст було опубліковано в далекому 1995 році у якості передмови до другого італійського видання першої, хоча й не менш значущої та зрілої, аніж подальші його праці, книги Ґійома Фая «ґресистського періоду» – Система вбивства народів. Читається він як промова на похоронах: «Побудувати те, що Фай не мав можливості створити. Залишатися вірними, непохитно вірними його пам’яті, ідеям, його давнім зобов’язанням…» Хіба міг на ту мить сам Стьокерс, розлючений і не позбавлений ресентименту на брєжнєвістсько-салонні метаморфози нових правих та їхнього гуру Алена де Бенуа (якому автор присвячує диспропорційно забагато ненависної жовчі), підозрювати, що уже за кілька років Фай увірветься назад у простір політики і метаполітики, остаточно полишивши таку важливу віху власного становлення, як телефонні пранки та гонзо-журналістика, з концепцією археофутуризму… та нищівною критикою ісламу? Попереду ще один – прощальний – вальс із GRECE, спроби збудувати політичну організацію на базі ініціатив П’єра Віаля, карикатурна конференція про майбутнє білого світу в Росії, війна з антисемітами, здобуття світової відомості завдяки англійським перекладам… Як би там не було, світові відомий саме цей Ґійом Фай. Гострий публіцист по той бік будь-яких політичних і не тільки умовностей, археофутурист, непримиримий ворог пасеїзму та ксенофілії, і, щоб там не казав Стьокерс, – крєпкий любитель пропустити чарку, не менше окутаний тютюновою завісою, аніж описуваний нижче Бенуа… Цей текст важливий тим, що розкриває перед нами іншого Фая. Молодого, спритного і надзвичайно оригінального мислителя першої половини 80-х; ясну, ба навіть аполонічну фігуру, що не змогла вжитися з оточуючим середовищем та переламати ту естетську тенденційність (втілювану, наприклад, Мішелем Марменом, про якого тут ні слова, так само як і у Мармена немає жодного слова про Фая чи Стьокерса), що заважала новій правиці дійсно перетворитися на політичний та історичний феномен. Маленька агіографія, пересичена різкими випадами і (до певної міри) обожненням – але ж вона дозволяє нам припідняти куліси, дізнатися бодай трішечки про те, як усе це працювало насправді, заглянути краєм ока на внутрішню кухню – навіть якщо ми побачимо там дику антисанітарію і повара, що плює вам у тарілки. Тому обов’язково читаємо (а якщо зависнете на складних філософських конструкціях, пропускайте їх і йдіть далі…) Зрештою, Фай помер два роки тому, тож тепер це можна дійсно сприймати за довжелезну епітафію.
Внесок Ґійома Фая в «нову правицю» та коротка історія його витіснення
Ґійом Фай був дійсною рушійною силою GRECE, головної організації «нової правиці» у Франції на початку 1980-х років. Рухомий неймовірною динамічністю, неперевершено палким завзяттям, переповнений життєвою силою й мовою, сповненою дивовижних та спокусливих блискавок, Ґійом Фай – як він сам любив говорити – перебував під сильним враженням від читання ситуаціоністських текстів школи Ґі Дебора. Надмірно спрощуючи або ж узагальнюючи сутнісне / екзистенціальне ядро його підходу, можна сказати, що він засуджував ідеологічний застій періоду після 1968 року, сімдесятих і ери Жискара у Франції, сприймаючи усе це як дурне, нудне, безхарактерне «видовище». Фай – це людина, яка по суті наодинці виходить на сцену між відходом шістдесятвосьмих та появою рейґанських яппі.
У 2 номері журналу Éléments, що був і залишається вісником найстарішого гуртка нових правих у Франції, згрупованого навколо незмінного Алена де Бенуа, ми бачимо фотографію молодого Фая у віці 23 років, у часи його роботи в університеті у рамках «гуртка Вільфредо Парето». У своїй науковій праці Sur la Nouvelle Droite П’єр-Андре Таґієфф замальовує коротку історію цього «гуртка Вільфредо Парето», очолюваного Жан-Івом Ле Ґаллу, нині[1] депутатом Європарламенту від Національного фронту Жана-Марі Ле Пена. У 1970 році GRECE створила «Регіональне об’єднання Париж-Іль-де-Франс» (URPIF), а «гурток Вільфредо Парето» був його філією в паризькому «Інституті політичних досліджень» (IEP). Фай, додає Таґієфф, був лідером гуртка Парето з 1971 по 1973 рік. Це його перша залученість: Фай від самого початку – людина нова, не пов’язана з жодною з гілок традиційних французьких правих. У нього немає зв’язків ані з вішистськими, колабораціоністськими колами, ані з ОАS, ані з «католико-традиціоналістським» рухом. Він не націоналіст у строгому сенсі цього слова; він – учень Жюльєна Фройнда, Карла Шмітта (про якого говорив з простотою, лаконічністю й точністю на сторінках Cahiers du Cercle Vilfredo Pareto), Франсуа Перру тощо. Можна було би навіть сказати, якби ці слова відігравали якусь визначну роль, що в рамках самої GRECE Фай був представником позафракційної «правиці»: «суверенним правим», що дивиться на всі події з незалежним та відстороненим поглядом, що не позбавлений палкої та «пластичної» волі та вміє відділяє зерно від полови, політику від неполітичного. Ті, хто його знав чи працював із ним, як я, знають, що він завжди сміявся над недоліками паризьких правих, над скутими поглядами, над сварками щодо престижу між тими, хто з серйозними мордами та великою пихою утверджував якісь спрощені ідеї – нерідко редукуючи до банальності якийсь набір із нацистських кліше, перетворюючи їх на щось по типу американських коміксів – явно відірвані від будь-якого історичного контексту й не здатні бути переформованими заново на основі реальності. Він також глузував, не без злості, над тими, хто в нашому світі натовпу психопатів створював собі «піднесений» (а часом й могутній, «надлюдський») образ, що зовсім не відповідав їхній посередності, нерідко кричущій, у реальному житті. Стикаючись з усілякими формами ностальгії, Фай любив говорити, що є «реалістом, здатним приймати недоліки», і що лише таке ставлення може бути плідним у довгостроковій перспективі. Дійсно, як тільки розвиток нових правих як метаполітичної робочої мережі чи конкретна політична участь в RPR, FN або націонал-революційних групах почали вимагати строгості й витривалості, як міфомани «надлюдини» або зникали як сніг на сонці, або перетворювалися на крихітні групки, де на порядку денному незмінно стояли лиш маскаради та психодрами.
Фай творив у середовищі, що не було для нього рідним, у середовищі яке неповністю – ба навіть зовсім – не вписувалося у те, про що він писав. Складалося враження, що він намагався постійно розбурхати цей мурашник, намагаючись шокувати, сподіваючись на те, що за допомогою відшліфованої маєвтики вилупиться воістину нова «правиця», котра піде кудись далі аніж поспішно замаскований вішизм, колоніальний націоналізм, паризько-салонний нацизм, чисті матеріальні амбіції чи карикатурний мілітаризм з кількома науковими посиланнями. Зрештою, Фай самотужки уособлював «нову павицю», тому що він ніколи ні до чого іншого не належав. Майже всі, хто оточував його під час перебування в GRECE й наживався на його харизмі, енергії, швидкій та завжди актуальній праці, блискавичній кмітливості, вважали його врешті-решт чужинцем, «новачком», якого не ставили до відома про дійсний стан речей, відганяли від реальних командних центрів руху, де лише кілька «старожилів» приймали безапеляційні рішення. Фай одразу ж вирвався з канону «правих», його товариші – особливо ті, хто платив йому зарплатню (дуже скупо) – ні. Наївний, прагнучи зробити якомога більше роботи, Фай ніколи не звертав особливої уваги на ці огидні залаштункові інтриги; для нього важливо було, аби публікувалися тексти, щоби книги й брошури поширювалися серед публіки. Зрештою, він занадто пізно зрозуміє, наскільки неприємною є ця непрозорість, що уможливлювала маніпуляції та плутанину – непрозорість, що послаблювала й заважала рухові, якому він віддавав ліпші роки свого життя – і в кінцевому підсумку стане жертвою змовників за лаштунками, не маючи можливості терпляче збудувати альтернативний устрій. Фай дійсно став жертвою власної довірливості, наївності та непричетності до цілком конкретної мережі «старих правих», які в глибині душі зовсім не хотіли оновлюватися й брати світ та життя у свої руки. Ілюзії, фантазії, наслідування й паризькі інтриги невпинно превалювали над ідеологічною актуальністю дискурсу, над роботою по розширенню та поглибленню руху.
У той момент, як нові праві потрапляють у центр уваги після медіа-кампанії літа 1979 року, Фай зголосився прийняти участь у невпинному «Тур де Франс» по регіональним підрозділам GRECE, що стихійно виникали по всій країні. Завдяки його особистій відданості, живій присутності, вольовим словам GRECE перетворюється на справжню спільноту, де поруч зі «старійшинами» (вихідцями з усіх верств «правих», за винятком католиків-фундаменталістів та поміркованих) стояли й «новачки», часто студенти, які інстинктивно розуміли та приймали новизну його мови й основні речі, які він виражав. Фай, дуже уважний до соціологічних аналізів, що досліджували модні тенденції, стежили за мораллю і вловлювали найменший зародок нового протесту, як тільки той розквітне, природно стає ідолом для молодих нонконформістів французької «правиці» – до якої приєднуються чимало шістдесятвосьмих диференціалістів (натхнених Робером Жоленом, Анрі Лефевром, Мішелем Маффесолі, захисниками Третього світу проти західної капіталістичної «гомологізаціі») та колишніми ситуаціоністами, що відкидали класичні соціальні умовності (наприклад, релігію), не приймаючи при цьому претензійність ідеології baba-cools 68-го – матриці конформізму, в якому ми сьогодні живемо.
Якщо читачі Маркузе поставили на такий собі м’який епіметеїзм, орфічний еротизм як основу ледь не райської антицивілізації, на спокійний та смиренний протест, на перманентне заперечення всіх інститутів, що залучають будь-яке «ти мусиш», то Фай, об’єднуючи заперечення й твердження, відкидаючи як марні та неполітичні усі заперечення «а-ля Маркузе», зробив ставку на жорсткий прометеїзм, на гольярдистський еротизм, що пунктуально, зі здоровою радістю звільняє своїх суворих послідовників від гіркої напруги постійної дії, на постійне та безпристрасне утвердження обов’язків і нових інститутів, які ніколи не вважаються остаточними. Й Маркузе, і Фай кидають виклик замороженому суспільству та застарілим ієрархіям 50-х й 60-х років, але Маркузе намагається остаточно вийти з історії (що породила ці заморожені ієрархії), тоді як Фай хоче повернутися до бурхливої історії, вірить у суперечливість і трагічність життя (як його вчителі Фройнд, Моннеро та Маффесолі). Маркузе – демобілізується (вважаючи себе антитоталітарним), Фай – гіпермобілізуєтся (аби уникнути м’якого тоталітаризму, що душить душі й народи необмеженим поширенням свого засуджуючого моралізму, так само як згасаючий ієрархічний лад конвенцій, що існували до 1968-го, душить творчу спонтанність).
Відтак, це спірне й ствердливе бачення буде передаватися з міста в місто протягом декількох років, з 1979 по 1984 – періоду, коли GRECE досягла свого піку, звісно ж під керівництвом Алена де Бенуа, але перш за все завдяки харизмі Ґійома Фая. Він докладає свою руку до журналу Éléments, визначаючи теми й підходячи до них із запалом та потрібною своєчасністю, що так і не повернулися туди після його відходу. Фай пішов, а потім, слідом за ним, пішли Віаль та Мабір (котрі, однак, дуже відрізнялися від нього), й Éléments буквально починає тріщати; журнал втрачає своє “ядро” й стає ареною, де тренуються в писанині зовсім юні поліграфісти, посередні парафразисти й невиправні компілятори, лжегерманісти та лжефілософи, лжеліві й лженеофашисти, писаки ефемеридів і фальшиві естети. І, перш за все, кілька унікальних шизоїдів з 16-го округу. Фай дійсно запускав багато нових тем, котрі, як правило, ігнорувалися в рядах «найтупіших правих у світі». На первісній спадщині Інституту політичних досліджень та гуртка Парето, Фай, який на відміну від Алена де Бенуа запросто контактував з академіками, привносячи звідти масу новизни у спільний дискурс, пропонує свою власну інтерпретацію «комунікативного акту» Габермаса, тез американських неоконсерваторів і антинарцисичної соціології Крістофера Леша. Потім, рішуче пориваючи із «західництвом» правих, Фай розпочинає в Éléments n ̊32 критику західної цивілізації, зв’язуючи це оновлене антизахідництво націоналістичних або консервативних німців веймарського періоду (Шпенґлера, Нікіша, Зомбарта тощо) з тезами етнології, що таврували «етноцид» на периферії техно-месіанської цивілізації Заходу (Робер Жолен), та тезами Анрі Лефевра (колишнього комуністичного теоретика та колишнього учня сюрреаліста Андре Бретона). Західництво, спадкоємець фіксованої, фіксистської, іммобільної, гуманітаристичної, повторюваної і пситацистської концепції Просвітництва, є відлунням, від якого треба звільнитися; це гальмо «комунікативної дії» (про яку мріяв молодий Габермас, але Фай та його справжні друзі бажатимуть оновити цю ідею у своїй комунітарній, заснованій на самобутності та укоріненні логіці); це патологія, яка породжує хибні й неробочі ієрархії, що будуть скинені геть з приходом нової еліти; зрештою, відповідно до блискучої формули Фая, це «система вбивства народів».
Але якщо критика, висловлена прихильниками Франкфуртської школи та Фаєм, і відкидає систему, встановлену ідеологією Просвітництва – тому що ця система знищує Життя, тобто наш Lebenswelt (термін, що Габермас вживає слід за Зіммелем) – то ці дві школи – «нових лівих», найліпшою платформою яких є нью-йоркський журнал Telos; і справжніх нових правих, що не зациклювалися на ностальгії, втілюваних Фаєм одноосібно – відрізняються у своєму сприйнятті «інструментального розуму». Для Франкфуртської школи інструментальний розум є джерелом всіх зол: від манчестерського капіталізму до авторитаризму Obrigkeitsstaat, від фашизму до виведення з експлуатації знайомого Lebenswelt, від електрофашизму (Роберта Юнґа) до руйнування довкілля. Але інструментальний розум дає могутність, думав Фай, і влада потрібна політиці, аби зробити все можливе, у тому числі й відновлення нашого Lebenswelt, наших коренів та стихійності наших народів. Різниця між новою правицею (тобто Фаєм) і новою лівицею (передовсім командою Telos) полягає виключно у цьому питанні могутності, чиїм знаряддям може виступати інструментальний розум. Ця сварня дублювала суперечку в рамках німецьких соціальних наук (див. De Vienne à Franfort, la querelle allemande des sciences sociales, Ed. Complexe, Brussels, 1979): чи є інструментальний розум першопричиною, що укладає цінності в дужки, не виносить ціннісні судження й не практикує Wertfreiheit Макса Вебера чи навіть етику відповідальності, або ж це нормативна причина, котра наполягає на цінностях – але тільки на «просвітницьких» цінностях сучасного Заходу – й таким чином розвиває етику переконання, яка повинна взяти гору? Фай не зовсім чітко відповів на це питання у контексті дебатів, які хвилювали інтелектуальний світ в кінці 1970-х і на початку 1980-х років, але у його статтях та в Системі вбивства народів було ясно, що він інтуїтивно сприймав це як затишшя чи навіть безвихідне становище: цей інструментальний розум управляється політичною владою, що не поділяє ні наші цінності (грецьке ζῷον πολιτικόν чи римський гіперполітизм), ні передусім наші метафізичні й правові традиції і стандарти міркувань, нав’язуючи нам абстрактні або чужинницькі норми, що стираються та відчужуються. Ні інструментальний, ані нормативний розум (вірніше було би сказати «аксіологічний розум» у тому сенсі, що «норма» за визначенням Карла Шмітта – це завжди абстракція, яка накладається на життя, а цінність за Вебером і Фройндом – незмінна позитивність, яка може міняти свою форму, але ніколи не міняє зміст; вона може увірватися в реальність чи відступити й перейти в фазу латентності і завжди є прерогативою конкретних культур чи народів) не стирають і не відчужують, якщо народ живе своїми цінностями і на нього не поширюються абстрактні норми, що навмисно викорінюють все стихійне, виправляють те, що здається їм ірраціональним, й викреслюють спадщину історії. Фай не встигає включитися в дискусію навколо робіт Роулза (про соціальну справедливість), не встигає стежити за дебатами американських «комунітаристів», які заново відкрили цементуючі цінності в суспільствознавстві й мали намір реанімувати їх. Та, перш за все, він лишився осторонь великої таємної пригоди 1980-х років – перевідкриття творчості Карла Шмітта в Німеччині, Італії й США; Франція ж лишалася, грубо кажучи, за межами цієї приливної хвилі, що накрила всю планету. Дилема між інструментальним та нормативним розумом може бути подолана лише в тому випадку, якщо ми повернемося до історії, що пропонує конкретні цінності для конкретних народів; цінності, що можуть бути переважно суб’єктивними, але водночас і об’єктивними, адже є єдино здатними структурувати послідовну й стійку поведінку в гнучкості, створити всередині народу те, що Арнольд Ґелен назвав «інституціями». Народ, який дотримується і втілює на практиці свої власні цінності, підпорядковується законам, які є об’єктивними лише для цього народу, і при цьому виступають у якості єдиної практичної об’єктивності у сфері політики; якщо він підпорядковується нормам, нав’язаним йому зовнішніми й / або панівними державами, то нормативний розум здаватиметься йому, свідомо чи ні, відчуженням, а інструментальний розум – нестерпністю. У таких рамках, якщо народ забув свої власні цінності, він вмирає, адже більше не може діяти за своїми внутрішніми законами. Система вбила його.
Безсумнівним та визначальним є вплив Анрі Лефевра на еволюцію ідей Ґійома Фая; Анрі Лефевр був одним з провідних теоретиків PCF й автором багатьох фундаментальних текстів, що читалися активістами цієї вкрай структурованої та бойової партії. Особисто я мав задоволення двічі зустрітися з цим колишнім філософом-комуністом в компанії Ґійома Фая у залі знаменитого паризького ресторану La Closerie des Lilas, що його любив відвідувати Лефевр, адже то було важливе місце паризького сюрреалізму за часів Андре Бретона. Лефевр любив згадувати гомеричні бої між сюрреалістами та їхніми противниками, що оживляли це місце. Перш ніж звернутися до марксизму, Лефевр був сюрреалістом. Бесіди, які ми вели з цим видатним філософом, витонченим та вельми аристократичним у своїй ліриці й манерах, були плідними й сприяли збагаченню, поміж іншого, тематичного випуску Nouvelle école про Гайдеґера, який ми готували у той час. Три останні роботи Лефевра як постмарксиста найбільше привернули нашу увагу: Position: contre les technocrates. En finir avec l’humanité-fiction (Gonthier, Paris, 1967); Le manifeste différentialiste (Gallimard, Paris, 1970); De L’Etat. 1. L’Etat dans le monde moderne (UGE, Paris, 1976).
У Position Лефевр виступав проти космічних і місячних дослідних проектів, адже ті відвертали людину від «скромної поверхні земної кулі» та змушували її втрачати відчуття Землі, настільки любий Фрідріхові Ніцше. Для Лефевра вони також виступали у якості результату ідеології, що втратила будь-яку практичну потенційність, будь-яку здатність до створення конкретного проекту з розв’язання проблем, які впливають на реальне життя людей і міст. Ця ідеологія, ідеологія «буржуазного ліберального гуманізму», по суті є не більше ніж «сумішшю філантропії, культури й цитат»; а філософія ритуалізується, перетворюється на банальну церемонію, що санкціонує цю величезну гру дурнів. Для Лефевра це болото з чистої фразеології не мусить призводити до відмови від людини, як це роблять структуралісти з кола Фуко, котрі кидають деструктивну, «деконструктивістську» підозру на всі політичні проекти й волю (пізніше Лефевр стане менш суворим щодо Фуко). У такому контексті неможливі ніякі революційні чи інші імпульси: рух, діалектика, динаміка й становлення заперечуються. Антиісторичний структуралізм у стилі Фуко є апогеєм відмови від того грізного потоку, що його заповідав нам Геракліт, і розпочинає, каже Лефевр, новий «елеатизм»: старий елеатизм кидає виклик чутливому рухові, новий кидає виклик історичності. Для Лефевра парменідська філософія – це нерухомість. Для Фая неопарменідизм системи, ліберальний, буржуазний і плутократичний, – це філософія ліберально-гуманістичного дискурсу, що нескінченно повторюється, як суха й позбавлена дива катехиза. Для Лефевра гераклітівська філософія – це філософія руху. Для Фая, який знаходить у ній шпенґлерівські відгомони неоправого оновлення (через Локкі й де Бенуа) веймарської «консервативної революції», сучасний гераклітизм має бути радісним культом інноваційної мобільності. Для ексмарксиста й екссюрреаліста, як і для абсолютного неоправого, яким був Фай, сутності, стабільності, структури – це лише сліди Шляхів Становлення. Для них немає фіксованих і остаточних структур: реальний рух світу та політики – це нескінченний рух структурування й деструктуризації. Світ не може бути укладений в систему, у якої немає інших турбот, окрім як збереження самої себе. Цьому структуралізмові, що виправдовує системи, оскільки виключає «антропос» із плоті й волі, слід протиставити антисистему, а то й саме Життя. Для Лефевра (як і для Фая) це звернення до життя не є пасеїзмом чи архаїзмом: з системою неможливо боротися одним лиш розмахуванням прикрашеними образами гіпотетичного минулого, її можна побороти лиш масовим впровадженням техніки у повсякденне життя й різким завершенням усієї суто умоглядної філософії з її гуманітарною фікцією. Головне в людині – це праця, здатність працювати. Людина автентична лише в тому випадку, якщо вона «творить» і тим самим бере участь у становленні. «Бездіяльними» є ті, хто втікає від техніки (єдиний доступний важіль), хто відмовляється відзначати повсякденність печаткою техніки, хто прагне втекти в архаїчне і примітивне, в маргінальне (Маркузе!) або ж в неврози (психоаналіз!). Апологія техніки й відмова від архаїзуючих ностальгій – це дійсно дві відмінні риси істинної неоправиці, тобто фаївської неоправиці. Вони прямо походять з уважного прочитання творів Анрі Лефевра.
У Le manifeste différentialiste ми знаходимо й інші паралелі між постмарксизмом Лефевра та неоправицею Фая, причому перший, безсумнівно, вплинув на другу – критикою процесів гомогенізації та закликами до «диференціальних сил» (що мусять покинути свої оборонні позиції, аби перейти в наступ). «Репресивно-гнітюча» гомогенізація є домінантною, переможною, але вона не остаточно долає партикуляристські опори: вони, не дивлячись ні на що, нав’язують свого роду поліцентризм, породжений «планетарною боротьбою за відстрочку», яку необхідно консолідувати. Якщо покласти край цій боротьбі, якщо репресивна й гнітюча влада переможе остаточно, це буде зупинка аналізу, провал дії, кінець відкриття й творення.
Зі свого читання L'Etat dans le monde moderne Фай, схоже, вивів деякі інші ключові ідеї, зокрема «тотальну містифікацію», що супроводжує планетарну гомогенізацію, де іноді держава підноситься (від Гоббса до сталінізму), іноді ігнорується (від Декарта до ілюзій «чистого знання»), де стать, індивід, еліта, структура (застиглі структуралісти) й надлишок інформації – усе це своєю чергою служить містифікації публічного; а також ідею про те, що держава повинна сприйматися не як «смертне досягнення», не як «кінець», а радше як «театр та поле боротьби». Державі настане кінець, але це не буде означати остаточного кінця (політики). Врешті, у цій праці Фай продовжує заклик Лефевра до «диференціальності», тобто «того, що вислизає від повторюваної самобутності», до «того, що виробляє, а не відтворює», до «того, що бореться проти ентропії й простору смерті – за завоювання диференціальної колективної самобутності».
Це читання й ці зустрічі між Фаєм та Анрі Лефевром цікаві у багатьох аспектах: озираючись назад можна сказати, що між цими двома людьми без сумніву спалахнула якась іскра, адже Лефевр був давнім сюрреалістом, здатним зрозуміти цю нестабільну, вируючу й бурхливу суміш, якою був Фай, де змішалися критичний анархізм, спрямований проти рутинної держави й звернення до (харизматичної) політичної влади, котра ламає силою своїх рішень рутину, нездатну впоратися з непередбаченими подіями – війною чи катастрофою. Якщо кваліфікувати підхід Фая як «естетику» (що, безсумнівно, є не більше ніж ярликом), то його естетика може бути лиш тією «естетикою терору», що була описана Карлом Гайнцем Борером, і де злиття інтуїціонізму (берґсонівського у випадку з Фаєм) і децізіонізму (шміттівського) розкривається у раптовості, непередбаченій та несподіваній події – тому, що Фай називав, слідуючи шміттівській школі, Ernstfall – як прояві одночасно й життєвого, і катастрофічного, життя та історії, що втілюється у безперервному потоці катастроф, що унеможливлюють будь-який спокій. Постійна боротьба, якої вимагав Лефевр, вічна вимога «диференціалізму», аби люди й речі не лишалися застиглими та «елеатичними», вимога автентичності, миттєвої раптовості Καιρός, непередбаченого або незвичайного, про що заявляють сюрреалісти та їхні епігони, шок від надзвичайного стану, що Шміттом і Фройндом вважається за необхідне – усі це поняття й провидіння зливаються у фаївському синтезі. Вони роблять його невіддільним від бурхливих доктринальних корпусів Парижу 60-х і 70-х років, не дозволяють зробити висновок про єдиносущність з фантасмагоричним «фашизмом» чи «крайньою правицею», що приписується його новій правиці з того моменту, як перелякана настільки широкою кількістю філософських зухвалостей «зліва», «справа» та «в взагалі звідусіль» система почала вимагати повернення, кроку назад до скорочення та мінімального моралізму – це сумнозвісне завдання взяли на себе Бернар-Анрі Леві, Ґі Конопницьки, Люк Феррі та Ален Рено, тим самим готуючи ґрунт для банальності нашої політичної коректності.
Лишається лиш спробувати пояснити ніцшеанство Фая й по можливості помістити його – наскільки це можливо – у контекст французького ніцшеанства 60–80 років. Що відрізняє його імпліцитне ніцшеанство (а іноді й явне) від ніцшеанства, сповідуваного іншими? У французькому університеті, поміж незалежних (ба навіть маргінальних) філософів або ж серед інших протагоністів нової правиці?
— якщо університетський ніцшеїзм складний, занадто складний щоби маніпулювати ним в асоціаціях метаполітичного типу як-то GRECE;
— якщо арабески, меандри, різоми, колективні пристрої, трансверсалії, багатоликості й ритурнелі настільки оригінального й плідного ніцшеанського філософа, як Жиль Дельоз, розкрили лексику настільки ж оригінальну, як і дивовижну, але вона за часів розквіту нової правиці лишалася переважно незрозумілою за межами філософських факультетів (навіть в університеті не-філософи не могли до кінця зрозуміти цих концепцій; в Італії Франческо Інґравалле мав честь скласти відмінний синопсис ніцшеанських підходів, чітко визнавши внесок Дельоза; див. F. Ingravalle, Nietzsche illuminista o illuminato? Guida alla lettura di Nietzsche attraverso Nietzsche, Ed. di Ar, Padova, 1981);
— якщо більш маргінальні, менш академічні й самотні філософи працювали над непрямими та явно не настільки політизованими або метаполітичними ніцшеанськими тематиками;
— якщо фрагменти, іноді розсіяні, іноді концентровані, екстремально-правої спадщини, спонтанно й незграбно перенесені у метаполітику найскромніших рядових активістів епохи формування GRECE, задумувалися як могутній ієратичний, крижаний та застиглий ніцшеїзм, наївно прийнявши за чисту монету дискурс про «Надлюдину», а особливо її викривлення англосаксонською кінематографічною пропагандою часів війни, де змішувалися такі кліше, як «гунни», «білява бестія», карикатурне безумство професорів генетики з нервовим гигиканням і круглими окулярами та, нарешті, зарозумілість, приписувана офіцерам фрайкорів або штурмовиків;
— якщо «надгуманізм» Джорджо Локкі як ніцшеанство твердо підтримуване у дискурсі GRECE, що наполягало на подоланні філософських і наукових аватарів пасивного й нівелюючого егалітаризму, що постав з християнства і трансформувався в «науку» слідом за позитивізмом, а потім і марксизмом;
— якщо тези П’єра Шассара про антипровіденціалізм Ніцше, анексовані GRECE на шкоду оригінальній інтерпретації філософа Сільс-Марії на початку 70-х років наполягали на остаточній неможливості створення завершеного, замкнутого світу без жодних негараздів, трагедій, запалу чи конфліктності, персональне ніцшеанство Фая воліло би вписатися у цей простір з розмитими контурами, між сміхом і трагедією, підкресленими Алексісом Філоненко у його підході до творчості Ніцше (див. A. Philonenko, Nietzsche. Le Rire et le Tragique, LGF, 1995).
Для Фая, дійсно, природа світу є сутнісно трагічною, і лишиться такою не дивлячись на благочестиві побажання, сформульовані християнами, постхристиянами, натуралістами тощо; слідом за Жюлем Моннеро, який систематично міркував про «гетеротелію», тобто про те, що людина завжди досягає мети, відмінної од тієї, яку поставила перед собою у своїх мріях і проектах, Фай пише й невпинно стверджує, що політичні зусилля, інституційні структури, бар’єри, які незграбно споруджуються цензорами, що хочуть уникнути будь-якого перерозподілу карт, завжди будуть зметені, але до цього заслуженого падіння й необхідного очищення хвилювання, гнів, заперечення й настанови тих, хто хоче аби ті ж самі правила лишалися в силі на віки вічні, мають викликати сміх у всіх зухвалих реалістів, які приймають та стверджують трагічність, минущість всього сущого. У цьому сенсі для Фая «сміх – це оголена сила, воістину мінлива», як її визначає Філоненко, додаючи, що в Так казав Заратустра сміх також є «ключем, що відкриває всі замки» саме тому, що дозволяє оминати перешкоди, котрі насправді й не є перешкодами, якщо дивитися на ці здавалося би монолітні утворення крізь їхні ж тріщини у стінах. Ніцше розглядає сміх не як субстанцію, але як метакритичну функцію, що уможливлює життя (і звільняє його від тягот і анахронізмів), і разом з ним, додає Філоненко, всяке «справжнє існування» у тому сенсі, що «справжність» тут є синонімом повноти й новаторської блискавичності, тоді як всяка рутина чи навіть, у випадку з Фаєм, всяка традиція, коли вона завмирає й перестає бути «автентичною», є позбавленими інтересу. Звідси захоплення Фая постніцшеанськими роздумами Гайдеґера про сумне «царювання заурядності», доки французькі письменники, кожен по-своєму, оспівували ці «царські шляхи», заледве вплинувши на роздуми єдиного дійсно оригінального мислителя нової правиці.
Ніцше, як і Фай, несвідомо слідуючи за першим, уявляли собі сміх як «руйнівника колон цивілізації» (тієї жорсткої, зневіреної цивілізації, що її заповідає і нав’язує нам Aufklärung – все частіше й частіше методами поліцейського примусу) і є шляхом досягнення надлюдини, тобто подолання «людського, занадто людського» стану, укладеного в клітини законності без всякої легітимності, у золоті клітки цивілізації матеріального достатку й духовних вад. Саме в цій критиці цивілізації, переданій уже не ідилічним неопасторальним Еросом «маркузе-руссоїзму», але сміхом і глузуванням, слід вбачати паралелі з німецькою консервативною революцією, яка кидає виклик цій «цивілізації» в ім’я травматичного й бентежного досвіду солдатів Першої світової війни або ж в ім’я східної, азійської чи російської ортодоксії, модернізованої, очевидно, під мішурою більшовизму. Відтак, ніцшеансько-фаївський надгуманізм – це не безстрашний надгуманізм скуластих, мускулистих жандармів з ієратичною жорсткістю (за помітними винятками на листах його коміксу під назвою Avant-Guerre, що підіймає чимало спірних питань), не просторово-тимчасове зобов’язання, анахронічний дублікат «солдатського націоналізму» братів Юнґерів чи Шаувекера, не традиціоналістський фідеїзм з відтінком орієнталізму, але надгуманізм доведений до досконалості бандою веселих, творчих пустощів, нахабних і нестандартних.
Носії «цивілізації», які забули про сміх або задушили його в собі, споруджують паперові ідоли, моральні кодекси, умовності, котрі знищують та пригнічують цей Lebenswelt, те безпосереднє свідчення того, що лише сміх здатен схопити, вловити, «відкрити всі замки». Це прагнення до порятунку Lebenswelt є лейтмотивом, що дозволяє зрозуміти одночасне захоплення Фая Гайдеґером, Габермасом, Моннеро, Фройндом, Шміттом, Юнґером (що стосується його Трудівника), Зіммелем та його особистий синтез усіх цих філософів, політологів й соціологів, які, здавалося б, дуже сильно відрізняються один від одного. Пізніше в академічному середовищі саме Мішель Маффесолі підійме увесь корпус тез, близький до фаївської візії – стрімкої, діонісійної й шипучої – на рівні філософії й соціології, цілком визнаних університетським середовищем як на французькому, так і на міжнародному рівні. Ось що треба було сказати, як мені здається, про діонісійське ніцшеанство Фая, що лишило настільки відчутний відбиток на нову правицю. Фай дійсно є мислителем, який міг би, якби працював і реалізовував свої інтуїції відповідно до критеріїв академічного підходу, стати філософом на рівні Фройнда та Маффесолі, тобто філософом що враховує неминучі імперативи політики, але не абсолютизує їх, завжди залишаючи двері широко відкритими для проявів Lebenswelt. Доки Фройнд, вірний Карлові Шмітту, байдуже ставиться до заворушень, вивержень, захоплень, які можуть дати тисячу й один привід для «оказіоналізму», доки Маффесолі часто заходить занадто далеко, як нам здається, переоцінюючи явища з передмість, як-то племена, і проголошуючи при цьому свого роду кінець політичного в діонісійському екстазі. Фай, вийшовши зі сфери серйозної політики, міг би зреалізувати цю спайку між Фройндом і Маффесолі (останній, власне, був учнем цього ельзаського політолога), позаяк для нього політика мусила відігравати роль лише в разі Ernstfall і зникати щойно небезпека мине. У цьому сенсі «політика кружляє між імперією й анархією», як підкреслював Крістіан Піґасе, теж учень Жюльєна Фройнда під час першого літнього університету FACE в липні 1993 року.
Це ніцшеанство – між сміхом і трагізмом, цю ставку на «голу силу» й «метакритичну функцію» також було вкрай складно зрозуміти немолодим активістам GRECE, подекуди зачарованих цим запалом, але для «святая святих» цього руху, у його найвищій вершині, де не світило сонце, де панувало не тепло, але сварливий настрій, що постійно випльовував свої міазми – настільки ж нездорові, як і невиразні – в атмосфері, зарядженій нудотними нікотиновими спіралями, де вічно пригнічена пика відригала безґрунтовні образи – пика, що дійсно світлій людині здалася би якоюсь пародією, над якою Ніцше неабияк посміявся би. Дрібне марнославство цього гуру аж ніяк не могло стерпіти розвитку «метакритики», орієнтованої на «звільнюючий сміх», що завжди розпочинається зі здорової здатності сміятися з себе. Що ж стосується Фая, то він ніколи не соромився розважитися своїми власними образами, фантазіями, смаками, власними пропозиціями, які нерідко доводив до абсурду, аби бути впевненим, що вони ніколи не заженуть його в інтелектуальний тупик тощо. Дійсно, для того щоби піддавати сумніву, необхідно вміти обмірковувати до абсурду кожну ідею, яку ми розробляємо, усвідомлювати щомиті глузливість своєї марнославності або фантазій, смішний характер маленьких камуфляжів, що практикуються в божевільній надії одного разу порадувати галерею здобуттям «бездоганного іміджу» в ЗМІ «системи вбивств народів», що, врешті-решт, говорить про те, що попри голослівні й епатажні заяви на публіку ніхто насправді не дбає про ці самі народи. Ця вправа в самоглузуванні завжди була неможливою у вищому органі GRECE, котрий, очевидно, претендував бути не стільки GRECE, як простою й випадковою дискусійною платформою, відірваною від розпливчастої «особистої стратегії» ентризму та участі в дебатах (?) з паризькою богемою. З цієї причини машина, запущена одним компілятором, що любив вибудовувати цитати й посилання в єдиній надії – зробити собі ім’я, «кудись» таки й заїхала, але уся ця праця виявилася марною.
Зрештою, саме цей «ніцшеанський сміх» лишається в основі постґресистського періоду Фая: від випуску газети J’ai tout compris (1987-88), де змішалися дражлива іронія, їдка сатира, політичне послання й модний стиль, до шоу Skyrock з бурхливими розіграшами чи веселими розслідуваннями на сторінках l’Echo des Savannes чи навіть Paris-Match, де ми бачимо Фая у ролі «Професора Кервуса», друга Білла Клінтона, щойно обраного в Білий дім – Кервуса, що виглядає як типовий представник покоління шістдесятвосьмих і в оточенні чарівної британської секретарки «Мері Патч» (!!!) навідується в будинки цілої низки французьких політиків, аби запитати їх від імені «пана президента Білла Клінтона», чи готові ті претендувати на посаду «держсекретаря з європейських справ» у новій американській «адміністрації»... Але ця практика «метакритико-метаполітичної теорії» фаївської нової правиці – геть інша історія, яка не зовсім відповідає даному вступові.
Але яким чином Ґійом Фай, чия харизма була незаперечною, міг бути витіснений з групи, кістяк якої він формував? Символічно, що його витіснення доводить той факт, що внутрішня логіка руху GRECE була й лишається логікою витіснення. Протягом усієї своєї історії цей рух витіснив набагато більше кадрів, аніж завербував! Деякі параноїдальні уми роблять висновок, що ця стратегія послідовного витіснення була застосована «по команді», аби перешкодити розвинути у Франції ідеологію, радикально критичну щодо республіканських, просвітницьких, юридичних та адміністративних анахронізмів, які ведуть цю країну до інтелектуального висихання й інституційної скам’янілості, де жодна достатньо обґрунтована суспільна думка не закликає до глибоких реформ і не формулює умов для другої французької революції, що знесла би геть інституціоналізовану революційну буржуазію, її клуби, натхненні просвітниками, та всемогутніх чиновників, як-то префекти що керують 95 департаментами навіть не будучи обраними на виборах, у кричущій суперечності з демократичними принципами Європейського Союзу! Теза про «роботу на замовлення» була викладена мексиканським професором Сантьяго Баллестеросом Волшем, і я її не підтримую... Дійсно, ніщо не може прямо підтвердити тезу Баллестероса Волша, та це не заважає нам відзначити, що за майже тридцять років свого існування паризька нова правиця не запропонувала жодної послідовної реформи французьких інституцій, вона не поглибила «регіоналізм» чи «субсидіарність», що могли би послужити важелем для глобального виклику якобінській системі, безпосередньо натхненній Просвітництвом, і не запропонувала ніякої економічної реформи, заснованої на галльському партиціпаціонізмові, тезах Франсуа Перру чи гетеродоксах економічної думки. Ці упущення, ця завзята відмова розглядати подібні питання щонайменше є дивними чи навіть вкрай підозрілими. Фай послідовно закликав до включення вищеперерахованих підходів до корпусу нової правиці. Чи є це істинною причиною його усунення? А також усунення всіх інших?
У дискусіях між колишніми членами GRECE часто згадуються дві інші дивні стратегії: стратегія таврування й стратегія очорнення. Стратегія таврування полягає в тому, аби заманити інтелектуалів у середовище нової правиці, щоби їх назавжди затаврували й позбавили можливості продовжувати академічні дослідження. Так, наприклад, якомусь незалежному видавцеві кажуть, що «Стьокерс (чи Фай, або Баттара тощо) – небезпечний божевільний, нацистсько-троцькістський і націонал-революційний терорист, гідний спадкоємець народної волі у стилі Руссо (втім, бачте, його журнал зветься Vouloir...)», тож видавець аж ніяк не прийме рукопис від цього напів-нечаєва на ім’я Стьокерс, але іншому видавцю, двадцять хвилин по тому, ця ж сама людина скаже, що Стьокерс – це «милий кретин, що заплутався у найхимерніших сільських сектах völkisch», щоби той теж не прийняв рукопис...
Мені здається корисним, на прохання декого із відомих ізгоїв та декого з колишніх лідерів GRECE, що занурилися в гіркоту після провалу їхнього конструктивного реформізму в рамках руху, де вони проявляли немало активності, змалювати загальну картину безперервної низки вигнань, приділяючи особливу увагу вигнанню Фая.
Живучи й працюючи надто близько до «центру», хоча він і не знав у лице справжніх спонсорів компанії, як не знав їх ніхто з членів та навіть дехто з керівників, Фай був недостатньо уважним до крихкості власного становища; він був занадто наївним та довірливим. Він перебував поза цим середовищем, він прийшов ззовні. Він ніколи не інтегрувався до тих, хто називав себе «посвяченими», його завжди вважали «лимоном, якого треба вижати». Найпомітнішим виразником цієї неучасті в «базовому ядрі» є посередня зарплата, яку отримував Фай. Я досі не розумію, як у нього вистачило духу погодитися на такі умови. І зробити дві помилки:
1. будучи занадто впевненим у власній харизмі, він часто працював занадто швидко, блискавично, індивідуально, не завжди підкріплюючи свої тексти адекватними посиланнями, аби надати їм достатньої ваги. В ідеалі, Фай мусив би користуватися підтримкою команди, що досліджувала би для нього світ бібліотек, постачала б його бібліографіями й анотаціями до книг, відвідувала для нього наукові та політичні конференції тощо. Фай не оточив себе людьми, здатними виконати за нього таку роботу. У середньостроковій перспективі це буде його втратою;
2. у Фая не було особистого й автономного інструменту, наприклад кола чи журналу, що дав би йому вихід, аби відновити свої дії самотужки, перенаправивши в це русло свою публіку, набрану в рамках GRECE. Фай не організовував свою мережу зв’язків та не підтримував структурних стосунків з особистостями, з якими йому доводилося зустрічатися під час численних поїздок. Після вигнання Фай опинився один, без досьє, без форуму, без ресурсів. Його інтелектуальні пошуки довелося припинити через рух, якому він надав настільки потужного імпульсу. Абетка лідерства вчить, що за будь-яких обставин ви повинні лишати відкритими двері для виходу, вставати на ноги, якщо вас зняли з посади, й відновлювати динаміку в умовах повної автономії, якщо це необхідно, проти своїх колишніх партнерів.
Ці кілька роздумів про Фая зобов’язують нас простежити хронологію його «ґресистського» маршруту. Як пише Таґієфф, цей маршрут починається в рамках гуртка Вільфредо Парето, очолюваного Іваном Бло (під псевдонімом Мішель Норі), який зараз є європейським депутатом від FN[2]. Фай, який тоді працював в автомобільній промисловості, вивчав техніку ораторства під керівництвом колишнього французького радикального правого активіста, що відмовився від будь-якої форми активізму. Безперечно, Фай – відмінний учень. Я побачив це, коли вперше зустрів його в Брюсселі в 1976 році, у залі готелю Ramada, що на Шосе Шарлеруа, де він виголошував полум’яну промову на тему «Європа – колонія Сполучених Штатів». Від самого початку, слідуючи за Джорджо Локкі, який в одному з номерів Nouvelle école таврував американське панування над Європою й підкреслював радикальні відмінності між європейською та американською свідомістю, Фай дотримувався антиамериканізму, твердо підтримуваного італійським філософом, й остаточно порвав з усіма «західницькими» спокусами французьких правих, в тому числі й декого з колишніх членів Europe–Action, активістського руху 1960-х, у рамках якого багато хто з керівників GRECE наточували собі зуби.
У 1977-78 роках у новій правиці трапився перший розкол, ще мало відомий широкому загалу. З одного боку Іван Бло, Жан-Ів Ле Ґаллу та інші заснували Club de l’Horloge, чия стратегія полягала в ставці на політичні, професійні кола (здебільшого підприємців) й Вищі школи Парижа (ENA тощо), тоді як Ален де Бенуа поставив на «боротьбу ідей» у пресі та ЗМІ в цілому. Club de l’Horloge приймає ліберальні або національно-ліберальні методи розв’язання проблем. Заслуга Алена де Бенуа полягає в тому, що він залишався осторонь цього маршу в бік «респектабельності», котрий, з-поміж іншого, проголошує повернення лібералізму в дебати 80-х років, але він так і не запропонував жодної послідовної та структурованої альтернативи жискардизму й соціал-демократичним елементам, що стали панувати у французькому суспільстві після відходу де Голля. Фай відкидає ліберальну логіку в ім’я дискурсу, що захищав на сторінках Cahiers du Cercle Vilfredo Pareto. Він вважає, що його етатистські, автаркійні й «сувереністські» ідеї неможливо відстоювати на трибуні Club de l’Horloge, і лишається на боці де Бенуа та GRECE. Тому його мотиви вибору сторони були суто ідеологічними. Його вибір не був продиктований матеріальними інтересами чи професійними перспективами.
Приблизно у ті роки на сцену GRECE вступає Філіп Марсо, що структурував організацію з грізною ефективністю. Завдяки самовіддачі й щедрості, Фай знайшов тут міцну основу, пристосовану до його потреб. Марсо дисциплінує палкого коня, яким є Фай, він стежить за тим, аби йому платили пристойно. Фай викладався на повну в період з 1978 по 1982 рік, у цей час йому допомагала сувора дисципліна, введена Філіпом Марсо. Ба більше, у той час GRECE лише набирала обертів: у 1978 році було засновано видавництво Copernic (котре в 1981 році безнадійно збанкрутувало), нові праві очолили редакцію журналу Figaro-Magazine Луї Повеля. Фай був спокушений, як і багато інших, включаючи й мене. Він вважав, що майбутнє за «метаполітикою». У цей момент історії руху Марсо теж так вважав.
Наприкінці 1981 року, попри офіційно антиамериканський та антиліберальний дискурс, Ален де Бенуа розробив «особисту стратегію», прагнучи застати Club de l’Horloge зненацька. То була авантюра «Alternative libérale», амбітного проекту з організації гігантської конференції в Парижі за підтримки Figaro-Magazine. Цей колоквіум мусив зібрати разом усіх французьких теоретиків політичного й економічного лібералізму, включаючи Раймона Арона, та їхніх американських колег і наставників, включаючи Chicago Boys тощо. Посеред цього ареопагу мав влаштуватися сам Ален де Бенуа. Попереджені декількома добросовісними журналістами, дехто з потенційних учасників відмовляються виступати, якщо на трибуну вийде «нацист» (?) де Бенуа. Витрати були такими, що організатори та спонсори не могли відступити: Ален де Бенуа виступати там не буде. Проводиться колоквіум. Про це повідомляє Figaro-Magazine. Але «Alternative libérale» припинила своє існування на наступний день після конференції. Маленька авантюра багато що говорить про щирість лідера нової правиці: аби стати зіркою, він був готовий продати свій антилібералізм, антиамериканізм, відкинути європеїзм чи неоголлістські позиції, германофілію та культ «консервативної революції». Я пам’ятаю дуже скептично налаштованого й повного сумнівів Фая у той час... Він здався мені розчарованим – він, чесна людина, котра завжди слідувала своїм ідеям, а не політичним чи медійним перспективам... Сумно бачити, що інші готові хоч завтра сказати протилежне тому, що вони завжди стверджували, заради місця, вигоди або ж слідування (паризькій) моді.
У січні 1982 року в Éléments вийшов номер під назвою «Mourir pour Gdansk?», де Ален де Бенуа відкидає західницьку логіку (хоча за місяць до того був готовий принести себе їй в жертву!), виступає проти максималістів НАТО, стурбованих захопленням влади Ярузельським в Польщі, руйнує міф про радянського ворога, стверджує, що радянська система – яку він не схвалює – менш небезпечна для європейської культури, аніж американські моди й фільми, і фактично веде превентивну війну проти рейґанізму, який тільки-но увійшов у Білий дім.
Це добре продумане та сміливе антизахідництво викликало гнів Раймона Буржина, директора Valeurs actuelles й Spectacle du Monde, щотижневого та щомісячного журналу, де Ален де Бенуа робив свої перші кроки та звідки походить більшість текстів із Vu de droite. Алена де Бенуа виключено з редакції. Це був перший великий провал GRECE. Але він принаймні зберіг свою «колонку ідей» в Figaro-Magazine (яку втратить уже за декілька місяців по тому).
Філіп Марсо бачить, що ситуація погіршується. Хороший бізнесмен, він бачить, що його інвестиції в GRECE не принесли очікуваних плодів; його фінансові зусилля були занадто великими для отриманих настільки мізерних результатів. Ймовірно, він вважав, що послідовні невдачі, які рух щойно нажив, є поганими ознаками (банкрутство Copernic, провал «Alternative libérale», витіснення з органів друку Буржина, хитке становище GRECE в Figaro-Magazine, зменшення уваги ЗМІ, запеклість супротивників тощо). Марсо розуміє, що не впорався з «політиканами» з GRECE («особи, котрі приймають рішення за лаштунками», погане керівництво коштами, особисті фантазії та стратегії, нездатність дотримуватися точної лінії, ідеологічні коливання відповідно до моди тощо). Він зазначає, що книги, які дехто обіцяв йому написати, так і не були написані, що надані гроші мусили бути використані для затикання інших дірок і так далі. Зрештою, Марсо робить висновок, що «метаполітика» зазнала невдачі. Використовуючи мережі й дані GRECE, він намагався створити регіональні форуми для організації опозиції Міттерану й соціалістам, які щойно прийшли до влади на виборах у травні та червні 1981 року. Для того щоби протистояти соціалістам і шістдесятвосьмим, що займали чільні позиції у французькому суспільстві, потрібна була мережа політичних клубів. Марсо вважав, що майбутнє саме за ними. Але політичні карти, які він розіграв у колах правих голлістів, нічого йому не дали. Марсо довелося розпустити регіональні форуми. Він полишає сцену. GRECE втрачає актив грізного організатора й мецената, який ніколи не рахував свої пожертви. Марсо зникає. Разом з ним зникає строгість і дисципліна апарату. Два роки по тому Марсо опиниться в партії Ле Пена, де його щедрість і почуття відповідальності в роботі змогли проявитися з найліпшого боку.
З відходом цієї виняткової, чесної й скрупульозної людини Фай опинився збентеженим. Він втрачає будь-який захист та всі гарантії. Він не пішов за Марсо; антиліберальний, позбавлений ентузіазму щодо консервативних політичних кіл на периферії чи в рамках RPR, Фай все ще вірив у «метаполітику». Його обдурили. Йому було обіцяно повернення до ситуації 1978 року: нове видавництво, створення нового тижневика тощо. На початку 1983 року Фай – один з декількома друзями – протягом восьми місяців провів три блискучих заходи CRMC (Collectif de Réflexion sur le Monde Contemporain). Але після цих трьох заходів виняткової інтелектуальної якості CRMC зник, Фай не зміг зберегти це коло, що могло би дати йому повну автономію. У 1982-1985 роках він брав участь у «Афінських колоквіумах», організованих ректором університету Афін Ясоном Яджідінасом, що помер передчасно після того, як спонукав Фая відновити навчання й написати докторську дисертацію. Фай викладав соціологію сексуальності в університеті Безансона. У 1985 році в університеті Монса він виступив на великому євро-арабському колоквіумі, де без сумніву задавав тон, спокусивши своїми ораторськими талантами отця Мішеля Лелонґа, представника Ватикану на заході, організованому професором Сафаром! Наступного дня після цього колоквіуму кілька десятків керівників GRECE зустрілися, аби спробувати відродити IEAL (Європейський інститут мистецтв та літератури), що, на жаль, так і не отримало майбутнього. Але після смерті Ясона Яджідінаса, який по-батьківськи підбадьорював його та марно намагався виправити його прикру наївність, Фай ставав все більш ізольованим. Він уже не брав участі у великих конференціях ані у Франції, ані в інших країнах. Під псевдонімом Жеральд Фуше він писав прекрасні статті та брав виняткові інтерв’ю для Magazine Hebdo, новинного журналу Алена Лефевра. Але Magazine Hebdo, задушений рекламодавцями, ворожими до нової правиці, припинив видаватися. У Фая не було іншого доходу, окрім мізерної зарплатні постійного члена GRECE. 1986 та 1987 роки були для нього роками застою. Віроломно організована пропагандистська кампанія описувала його по всій Європі як «екзальтованого», «божевільного» та «наркомана». Слова, які я особисто почув, до свого великого здивування, в будинку Арміна Молера у липні 1984 року. Всюди «вони» ширили легенду про дещо схибленого Фая, дурня з безладним розумом, чиї статті «їм» доводилося увесь час переписувати...
Незадовго до колоквіуму в Монсі й смерті ректора Яджідінаса тодішній генеральний секретар GRECE Жан-Клод Каріу, юнак виняткової відданості, що межує зі святістю, намагався врятувати цю інтелектуальну лабораторію. Він знав, адже організовував програму конференцій, колоквіумів та інших ініціатив руху в провінціях зі свого офісу в Парижі, що без Фая GRECE приречена на засихання. Але Фай був персонально паралізований незначною зарплатнею, яку він сприймав радше як подачку, як кістку, кинуту бродячому псові, після відходу великодушного Марсо. Каріу пропонує оновити рух, що включає до себе:
1. виплату гідної зарплатні Фаю (від якої відмовляються нові покровителі – два напівграмотних, але безмірно претензійних хлопця); ця пропозиція Каріу показує, наскільки залежним від «допомоги» був Фай (докір, який не раз звучав у його адресу). Це урок для всіх молодих кандидатів на «метаполітичну боротьбу»;
2. загальний перегляд окладів і контроль над рахунками з боку ради, яка регулярно переобирається;
3. остаточний виклик «прихованій владі», тобто повна прозорість;
Через кілька днів після того, як Каріу сформулював ці кмітливі пропозиції, його вигнали геть після гротескного інсценування, коли йому довелося постати перед якимось наспіх зібраним судом, що складався з абсолютно безграмотних лакеїв, які вигукували завчені напам’ять гасла і, ясна річ, не знали тонкощів «метаполітичної боротьби» та ідей, котрі мав захищати їхній же рух. Тут-то й проявився увесь пародійний аспект паризької авантюри нової правиці. Безглузда ідея створення подібного трибуналу показує, що філософські домагання цієї купки незрілих особистостей були лише приманкою. Письмове свідоцтво, залишене Каріу в одному з листів, є вкрай красномовним: доки ці фук’є-тенвілі з оперети розпускали губи й шаленіли, Ален де Бенуа, збліднілий, у стані жалюгідної гіпернервозності сидів сам один в сусідньому кабінеті, чекаючи на закінчення водевілю. Коли все закінчилося, понтифік вийшов зі свого лігва, аби заїкаючись сказати жертві: «Не руйнуй мене», повторивши цю заборону три чи чотири рази поспіль, зі страхом, що скручував його нутрощі. Механічно. Жалісно. З каяттям у голосі – варто зазначити що каяттям тимчасовим, як і всі інші його каяття. Помилка Каріу полягала в тому, що він не посміявся вголос над цими клоунами, не вклонився, супроводжуючи це гомеричним реготом, не залишив цих жалюгідних акробатів напризволяще без зайвих слів. Просто щоби дати їм бодай на коротку мить зрозуміти свою нікчемність, свою неповноцінність. А також у тому, що не розповів про свою невдачу в брошурі, яку ми із задоволенням поширили би. Ця недбалість дозволила безграмотним контролювати рух та формувати й розформовувати кадри відповідно до настроїв їхніх вузьких мізків. Сумна інволюція.
Після Каріу навести порядок в домі спробував Жільбер Сінсір. Але оскільки Фай починає скандалити, а Ален де Бенуа нав’язав повсюдну присутність буквально неонациста Олів’є Матьє у колі Etudes et Recherches, єдиній прерогативі Фая в GRECE, Жільбер Сінсір швидко покинув це місце, відчуваючи відразу зі свого боку. Літній університет 1986 року зазнав фіаско, перетворившись на панталонаду під керівництвом невгамовного Матьє, людини Алена де Бенуа на той час. Колоквіум, що відбувся в листопаді 1986 року, зібрав замало людей. Марко Таркі (лідер італійської нової правиці) і я були викликані для проведення колоквіуму, на якому Фай виступив з промовою, що розкриває його розчарування й образи. Анекдот: один з безграмотних, мобілізованих декількома місяцями раніше, аби змістити нещасного Каріу, що буде страшенно страждати через своє усунення, обшукав сумку моєї дружини, підозрюючи що вона принесла якусь бомбу, щоби підірвати колоквіум... Ален де Бенуа, хоча він так дбав про свою респектабельність, володів мистецтвом обирати дуже незвичайних для того часу колег. Цей анекдот є прикладом атмосфери парамілітарного хлоп’яцтва, капоралізму й нацистської істерії, що випадково запанувала у цьому суто інтелектуальному середовищі.
У 1987 році Фай остаточно розірвав усі зв’язки, які все ще пов’язували його з GRECE. У травні того ж року він написав прокламацію (відтворена в додатку до цього видання), де спокійно підбиває підсумки своєї праці. Цей текст відрізняється великою мудрістю, що суперечить всім пліткам про Фая, які характеризують його як «божевільного», «алкоголіка» й «наркомана». У рамках нової правиці саме в Брюсселі він виголошує свою останню лекцію, на трибуні GRESPE Рожеліо Піта, у вересні 1987 року в розкішному залі престижного готелю Métropole. Тема: м’яка ідеологія. Дуже спокійно й методично він описав нам механізми «мови бавовни» (Huyghe) та м’якого тоталітаризму, підготовленого цією солодкавою мовою, передвісником нашої нинішньої політкоректності. Шкода, що він прибув до готелю у супроводі сірчистого Матьє, що не міг не триндіти про «чорне сонце, вписане в біле коло на червоному тлі». Це той вид ліричних промахів, що його бос, мабуть, дуже цінував у приватному порядку, перш ніж найняти його... Запросивши Фая, я заробив кілька образ від беззастережного активіста GRECE, реорганізованого неграмотними, що змістили Каріу... Безсумнівно, залякування по команді зверху. Які не мали жодного ефекту. У 1987 році медієвіст П’єр Віаль покинув GRECE й став видним членом FN, позбавивши журнали метаполітичного руху дихання історії, яке вони вже ніколи не відновлять. У результаті цього відходу співпраця з Жаном Мабіром рідшає, а потім зникає остаточно, позбавивши рух текстів рідкісної літературної ясності. Мабір віддасть свої колонки й портрети письменників журналові National-Hebdo, збагативши це політичне і полемічне видання літературними «мініатюрами», завжди витонченими й актуальними.
Отже, ось вам хронологія найефектнішого зміщення в історії нової правиці. Але були й інші вимушені витіснення, як приклад – Джорджо Локкі, витіснений у 1979 році, що позбавило рух здорового філософського судження, яке надавало йому концептуального кістяка. Далі – неінтегрованість Анже Самп’єру, блискучого юриста, конституціоналіста й економіста, людини «великих шкіл», «статиста» й критика лібералізму. Потім шквал нападок на Тьєррі Мюдрі й Крістіана Піґасе, що перешкоджали появі у дискурсі нової правиці альтернативної історії, наполягаючи натомість на історії дійсно орієнтованій на народ і селянство та політичній філософії, безпосередньо запозиченій у Жюльєна Фройнда. У 1990 році ми стали свідками вигнання молодого Г’ю Рондо, лідера Nouvelle Droite Jeunesse, який вимагав мого повернення. Дуже культурний, Рондо був вихідцем з голлістів, володів дуже упевненим літературним смаком, почуттям цінностей і естетики, що рідко були притаманні стандартним маніям паризьких правих. Потім, у 1992 році, настала моя черга – після ряду вистав, які я не буду описувати з милосердя. Нарешті, у 1993 році Ґійом д’Еребе був викинутий як негідник, позбавивши рух дуже освіченого філософа й політолога, чудового знавця Альтюсера, Спінози, економічної гетеродоксії, Перру та Карла Шмітта. Тотальний безлад. Нова правиця зів’яла. Нова правиця нікого не інтегрує. Вона дуже повільно вмирає від виснаження; вона виживає лише завдяки блиску свого минулого (1978-1982 роки). Виживає завдяки досконалості текстів тих, кого було виключено, незалежно від їхніх індивідуальних відмінностей чи інтелектуальних позицій (Фай, Самп’єру, Локкі, Віаль, Мабір тощо), завдяки залишкам зорганізованості (Марсо) й доброти (Каріу), посіяними справжніми активістами. Це дозволяє нам сказати, що «спільнота», якою завжди пишалася GRECE, живе лише поміж її вигнанців. Справжня спільнота нової правиці знаходиться поза структурою, котра продовжує жити там, де лишилися одні могили.
Один неупереджений спостерігач за французькими політичними рухами сказав мені, що нова правиця – річ типово паризька, у тому ж сенсі що й Action Française, рух сюрреалістів навколо Бретона, французькі комуністи – усі вони також переживали величезну кількість витіснень. Створюється враження, що існує паризька модель патологічного «виселення», яку всі наслідують, ба навіть несвідомо. Нова правиця не є винятком з правила.
Висновок: ці виселення лишають багато гіркоти, відчуття що тебе обдурили, обкатали в борошні кілька дрібних шмаркачів, що тебе витягли на сцену паршивого водевіля. Нова правиця у своїх антихристиянських виступах висміювала євангельську заповідь про підставляння лівої щоки, а її саму у ту ж мить ляпали по правій. Тому не будемо безтурботно миритися з несправедливістю в надії згодом отримати рай чи «посаду» в GRECE, якщо та випадково колись воскресне. Рахунок треба пред’являти, особливо рахунок з боку Фая й Каріу, рахунок Марсо. Відтепер ми маємо змусити платити борги тих, хто свідомо, з особистих міркувань чи заради дрібних матеріальних інтересів, порушив імпульс нової правиці, зламав імпульс та блискавичність Фая, вбив у зародку розквіт його стверджуючого габермасизму. Ми мусимо будувати. Побудувати те, що Фай не мав можливості створити. Залишатися вірними, непохитно вірними його пам’яті, ідеям, його давнім зобов’язанням. Ось чому ми все ще тут. Завжди з наснагою. Ми подумки повторюємо вислів Ґійома Оранського, відомого як Мовчазний: «Не треба сподіватися, аби діяти, і не обов’язково досягати успіху, щоби вистояти».
Переклад: Олександр Античний, під ред. Сергія Заїковського
[1] Варто пам’ятати, що «нині» – це у 1995 році (прим. редактора).
[2] Знову ж таки, на момент 1995 року – Іван Бло помер у 2018 році (прим. редактора).