Бородянка після російського вторгнення: страшні руйнування після авіаударів, трупи під завалами та прострілений пам’ятник Тарасу Шевченку

Юрій Мазниченко 5 квітня 2022

Як відступ. Це мій перший досвід військової журналістики, а саме документального репортажу. Я ніколи не думав, що мені колись доведеться чимось подібним займатися. Я й подумати не міг, що в країні, де я з'явився на світ 37 років тому, спалахне війна. Що моїй батьківщині доведеться захищатися від безчесної орди під керівництвом озвірілого диктатора, якого бісить сама думка про Україну. Нещодавно його поважав і боявся весь світ, але оголошена в лютому “денацифікація” України розкрила несподіваний факт. Владімір Путін - сцикливе хуйло, яке не здатне вигравати війни. Його доля як споконвічного ФСБ-шника - лише сіяти страх і тероризувати мирних людей.

Побачивши те, що витворила армія нелюдів у Бучі, я зрозумів, що більше не можу обмежуватись цивільними репортажами та військовою аналітикою. І повинен побачити все на власні очі. Які б жахи не малювало уява і хоч би як страшно не було ставати на крок ближче до війни.

Мій репортаж із зруйнованої та розстріляної російськими військами Бородянки я роблю прямою промовою тих людей, яким пощастило пережити дні окупації та залишитись серед живих. Без правок та цензури. Прості емоції людей, які поділилися про своє життя під бомбами та дулами автоматів так само повсякденно, ніби розповідали, де і як мені знайти потрібний автобус до Києва. Я завжди думав. що не можна звикнути до війни та її жахів. Але в їхніх очах я прочитав те, чого так боявся - виявляється, можна.

З Олександром я познайомився, коли робив зйомку пам'ятника Шевченку із простріленою головою. Чоловік, якому десь біля 60-ти, й досі не може забути авіаударів по Бородянці, хотів би втулити по морді Іллі Ківі і закликає боротися з мародерством у місті з приходом війни.

“Мені вже літаки та вибухи сняться. Мабуть, щось із психікою. Може, я вже божеволію”, - відповідає мені, коли я дізнаюся чи все з ним добре. Він злегка похитується, але ознак алкогольного сп'яніння я не помічаю. Мабуть, справді нерви. Тим більше, знайти алкоголь або щось наркотичне у зруйнованому місті де-факто неможливо.

“1 березня йшла колона Бородянкою. Я на город у цей час вийшов подивитися, а мої всі у льоху сиділи. Кілька разів тільки стрільнули з танків у бік вокзалу. Наша тероборона зустріла їх. Підірвали кілька одиниць техніки. А потім вони, мабуть, зробили запит на авіапідтримку. Чотири бомби як прилетіли! Я від страху аж пару зубів втратив. Це о 7:15 ранку таке було. Називається, доброго ранку!

Було дуже страшно. Ще танки стріляли перед цим – то ладно, а от коли бомбила авіація… Там така вирва! Метрів 5 завглибшки і 10 завширшки. Добре, що знайома бабуся з того будинку якраз пішла на ніч у бомбосховище.

Україна будувалася-будувалася, а руський мір прийшов і за місяць усе зрівняв із землею. Чув, що Ківа наговорив в інтернеті. Говорить, що російські війська йшли з Бучі цивілізовано, а наші влаштували інсценування з трупами. Сука, який же він дурень! Уявляєте таке? Це ми тут жили все життя і потім подумали, а давайте тут все понищимо і всіх повбиваємо!

Сьогодні вийшов надвір і плакав. Не міг зупинитись. Чесно. Після того, що я бачив.

А мародерство... Я розумію, ти прийшов узяти кусок хліба, крупи, картоплі. Бо, може, жерти нема чого. Так ні, рашисти тягли посуд, техніку, мобільні телефони. А ще й місцеві промишляли. Нелюди, які за горілку готові вкрасти. Я як дізнаюсь, що хтось за горілку краде, клянусь, підпалю хату серед білого дня. Бо всі знають, чиє це, звідки це несуть, і ти його смієш брати? Адже горем інших не наживешся. Настане час, і тебе піднімуть на вила. Біда прийшла до всіх!

Коли горіла “Фора”, то з другого поверху магазину мужики виносили телевізори, чайники та й не тільки. Ми вибігли їм морди бити. Несе один чудак дві плазми у коробках. Куди ти їх несеш? Адже війна скрізь, від неї не вбережешся.

У нас жінка живе. Таня постійно з собаками гуляла. Усі її знають як Таню-собачницю. Так вона після цих бомбардувань примудрялася носити воду і яку-небудь їжу тим, хто опинився під завалами, залишився живим і не міг звідти вибратися. Людині треба поставити пам'ятник за життя! Вісім людей начебто змогли витягнути з-під завалів живими. Інші - все ще там”.

Фотографуючи Центральну вулицю Бородянки, помічаю жінку-сонце на тлі похмурих міських руїн. Це рудоволоса Людмила в помаранчевій куртці, яка отримала гуманітарну допомогу та йшла у бік дому. Вона родом із Білорусі, зізнається, що її діти дивом встигли евакуюватись із міста, а також розповідає, що стало із загиблими. Адже на момент мого перебування тіл на вулицях Бородянки вже нема.

“У мене будинок неподалік церкви, де батюшку заарештували. Це українська православна церква московського патріархату. Спочатку там і людей цивілізовано ховали та їжу роздавали мешканцям. Чи багато людей загинуло? Люди вмирали: хтось під завалами будинків після авіаударів, когось розстріляли на вулиці. Ми на тачках відвозили тіла на цвинтар, які могли забрати. Деякі, щоб не траплятися окупантам на очі, закопували мертвих на городах.

Так на вулиці застрелили сина моєї знайомої. Просто вистрілили у спину. Він там лежав добу, ми навіть не могли вийти за тілом. Знущань у нас у Бородянці не було, як зараз розповідають про Бучу. Але стріляли дуже інтенсивно. Якщо ти виходив надвір, міг уже й не повернутися.

2 березня летіли літаки та скинули по житлових будинках бомби. Ми якраз сиділи в підвалі, але чули весь жах того, що відбувалося на вулиці. Ще “Гради” у місті стріляли, двічі запустили ракетами із “Іскандерів”. “Гради” до речі стояли на стадіоні, звідти вони й стріляли по позиціях ЗСУ. Пам'ятник афганцям вони не зачепили, а пам'ятник Героям АТО знищили.

25 лютого нашим хлопцям роздали автомати, і спочатку росіяни висаджували десантників, які йшли з боку Гостомелю та Чорнобиля. Наші чинили їм опір, і тоді вони скинули на місто авіабомби.

Мої діти поїхали з ранку 3 березня, вони встигли виїхати із міста. Росіян на той момент ще не було. А 3-го числа по обіді в місто зайшла велика колона. Вони йшли з боку Чорнобиля, через район “Старики”. Там цвинтар, церква. З того боку йшли бої.

У Бородянці залишилися, здебільшого, старі та інваліди. Молодь майже вся виїхала. Якщо росіяни знову повернуться сюди, то, гадаю, ми цього вже не переживемо”. Я заспокоюю Людмилу і повідомляю їй, що ЗСУ звільнили Київську область від агресорів, і, здається, це найкраща новина для людини, яка давно відрізана від цивілізації відсутністю зв'язку та інтернету.

Тетяна спочатку цікавиться, чи не росіянин я з огляду на те, що з Людмилою мені довелося говорити російською мовою. Але моя відповідь українською викликає у неї усмішку - рідкісне явище серед місцевих жителів, які, мабуть, пережили найгірші дні в їхньому житті. Жінка запитує мене, куди я прямую, а коли я говорю про стадіон, то попереджає, що там не розірвався великий снаряд, і тому в тих краях треба бути особливо пильним.

Тетяна вже має пораду, кому держава має вручити медаль після завершення війни: “Наша Оля варить їсти на весь масив. Робить у котлі на вогнищі гарячі супи та багато чого іншого. Щодня вигадує, як дістати їжу, і здійснює незвичайний подвиг. Щоб прогодувати всіх, хто залишився у місті”.

“Коли все почалося, до нас почали збігатися люди з усієї округи. І діабетики, і сім'я з семи людей, у яких чотири дитини-аутисти, і молода сім'я з шести людей, яка переїхала з Івано-Франківська – ми всіх одягли, обігріли, матрацами поділилися, усім готували їсти. За день до того, як росіяни звідси вийшли, вони полонили колону з гуманітарною допомогою, яка їхала з Радомишля.

Росіяни заїхали до міста і одразу ж пройшлися церквами. Хотіли перевірити, чи не ховалися снайпери на дзвіницях.

Нас тут буряти дуже сильно утискали. Вони щодня допитували при нас наших хлопців. Наставляли на них та на нас автомати. Були абсолютно неадекватними. Чи то під алкоголем, чи то під наркотиками. З ними навіть не можна було говорити. Один бурят при мені зайшов до сусідки і сказав: "Щось ви тут занадто добре живете!". І почав палити чергами по будинку, машині, цінному майну. Мені здається, нормальні люди на це не здатні. Вони ніби із заздрощів усе це робили”.

Насамкінець Тетяна запитує, чи не можу я зателефонувати до її сина Антона і повідомити йому, що вона жива. За її словами, він жив неподалік Бучі і саме збирався зробити пропозицію своїй дівчині. Вони мали виїхати звідти з першими подіями російської військової агресії. Я записую телефон і переконую її, що обов'язково спробую з ним зв'язатися, щойно опинюся в зоні з мобільним зв'язком. До того ж ми робимо спільне селфі, щоб було що відправити Антону як доказ моїх слів.

Після цього я їду з Бородянки. Місто ще й досі закрите для в'їзду, у ньому продовжується процес розмінування території. Я забираю із собою колекцію фотографій, через які в мене ще довго будуть страшні спогади про війну.

P.S. Я повернувся до Києва і зателефонував за номером, який мені дала Тетяна. Антон зняв слухавку і подякував мені за новину про маму. Здається, мені вдалося не просто зняти репортаж про війну, а й зробити одну українську сім'ю, яка натерпілася від російських орків, трохи щасливішою. Значить, це все було точно не марно.