
Організація Об'єднаних Націй назвала село Горенку, яке розташоване в рекреаційній зоні на північному заході від Києва поряд з Пущею-Водицею, найбільш зруйнованим внаслідок російської військової агресії в регіоні. За даними ООН, від авіаційних бомбардувань та артилерійських пострілів постраждали або зруйновано майже 80% будинків та житлової інфраструктури населеного пункту.

24 лютого все почалося із Гостомеля. Військовий наступ Росії на територію України був повномасштабним, але саме селище міського типу в Бучанському районі Київської області стало початковим пунктом просування агресорів у напрямку Києва, куди висадився російський десант після ракетного удару.

"Я - Юра Мазниченко, журналіст".

Як відступ. Це мій перший досвід військової журналістики, а саме документального репортажу. Я ніколи не думав, що мені колись доведеться чимось подібним займатися. Я й подумати не міг, що в країні, де я з'явився на світ 37 років тому, спалахне війна. Що моїй батьківщині доведеться захищатися від безчесної орди під керівництвом озвірілого диктатора, якого бісить сама думка про Україну. Нещодавно його поважав і боявся весь світ, але оголошена в лютому “денацифікація” України розкрила несподіваний факт. Владімір Путін - сцикливе хуйло, яке не здатне вигравати війни. Його доля як споконвічного ФСБ-шника - лише сіяти страх і тероризувати мирних людей.

“У такий тяжкий час я волію не роздавати інтерв'ю. Але коли дізнався, що ви з серйозного анлійського видання, то вирішив, що це потрібно. Ви ж напишете як є, без прикрас та виривань із контекстів. До того ж, у мене приємні спогади про вашу країну”, - звертається головний тренер збірної України до свого співрозмовника. Журналіст Деніел Боффі із The Guardian радіє київському весняному сонцю після бридкої, за його словами, погоди у Брюсселі. І починає інтерв'ю з розпитувань Олександра Петракова про те, чому він не поїхав зі столиці на час війни, що зараз з його рідними і яка доля тепер чекає на збірну України, що наприкінці березня мала зіграти матчі плей-офф чемпіонату світу 2022 року.

Кілька днів тому ранок почався не з кави, а з повідомлень у ЗМІ про смерть одіозного російського політика Владіміра Жириновського. Найкращою реакцією зі знайдених в Інтернеті став безіменний мем: “А що, Жириновський теж став хорошим росіянином?”. І хоч радість багатьох виявилася передчасною, але на 34-й день війни всі українці, які захищають свої землі від російського повномасштабного військового вторгнення, знають, що хороший росіянин – мертвий росіянин.

"Схоже, приїхали", - кажу коханій та намагаюся розглянути округу з вікна автобуса, поки в салоні формується жива черга до виходу. Уява малювала неодмінно страшний антураж, а як інакше, якщо за часів Другої світової війни це було Богом забуте місце, що стало останнім притулком для мільйонів людей. Німецькі націонал-соціалісти вирішили, що євреї оскверняли людство і не заслуговували на право жити. І саме тут вдавалися до масових знищень представників цієї раси.

"Яка зараз ситуація в Україні?", - запитує мене журналіст з Японії. Тиждень тому нас скомунікувала моя хороша подруга, і ось у перерві між повітряними тривогами у Києві ми спілкуємося з ним у WhatsApp.

"Просыпайся, что-то горит", - с нескрываемой обеспокоенностью говорит жена. Хотя явных признаков для тревоги слышно не было, в воздухе все же чувствуется запах гари. Уже рефлекторно тянусь посмотреть время на экране мобильного, хотя подсознательно понимаю - где-то между четырьмя и пятью утра.

"Прокидайся, щось горить", - з неприхованим занепокоєнням каже дружина. Хоча явних ознак для тривоги чути не було, у повітрі все ж таки відчувається запах гару. Вже рефлекторно тягнуся подивитися час на екрані мобільного, хоча підсвідомо розумію - десь між четвертою та п’ятою ранку.