Горенка сильно постраждала від російських бомбардувань. Райський куточок під Києвом зазнав потужних руйнувань

Юрій Мазниченко 7 квітня 2022

"Я - Юра Мазниченко, журналіст".

“Так у нас тут півсела – Мазниченки. У мене й однокласник Юра Мазниченко біля школи живе”, - чую у відповідь, і мене вона анітрохи не дивує.

Горенка – вотчина мого батька Анатолія, сина Василя та Катерини. Хоч я народився і прожив більшу частину свого життя у Києві, на цій землі поховані мої предки. Так що мої корені походять з північно-західної околиці столиці.

З настанням теплих днів Пущу-Водицю та Горенку, які багато років є рекреаційною зоною на кордоні Києва, зазвичай заповнюють “понаїхавші” - велосипедисти і бажаючі відпочити в лісах та на озерах кияни. Замість них до краю із зеленими лісами, свіжим повітрям та чистою водою завітала війна.

Тут з перших днів війни було чути, як точилися бої за Гостомель. Артилерійські удари, авіаційні нальоти… Незважаючи на пошкодження ліній електропередач та відсутність світла, батько залишився у Горенці. І розраховував, що військові дії та наступні за ними руйнування обійдуть село, що знаходиться осторонь дорожньої артерії, яка веде до Києва.

Не оминули. Перше послання російського світу до нас прилетіло ще 5 березня, коли ворожа міна знищила автомобіль, вікна та двері у двох будинках, а також геометрію однієї з житлових будівель. На щастя, ніхто не постраждав. Але саме тоді ми й усвідомили, що залишатися тут більше не було безпечним для життя.

Цілий місяць ми не знали, що відбувалося у Горенці. Не знали, чи стояв ще будинок, збудований дідусем та бабусею після Другої світової війни, чи зазнав нищівного бомбардування від агресорів.

Виїхати з Києва у бік Пущі-Водиці стало справжнім випробуванням навіть для акредитованого ЗСУ представника військової преси. На території Гостомельської селищної ради комендантську годину посилили та продовжили аж до 14 квітня. Але багато горенчан, навіть не знаючи, чи є їм куди повертатися після російських бомбардувань, не можуть дочекатися, коли їм дозволять заїхати в село. Тому після поїздки до Гостомелю наш автомобіль заїжджає до Горенки з боку магазину “Фора” по Варшавській трасі. І я натикаюся на першу сім'ю, якій тільки-но вдалося повернутися сюди після усіх жахливих подій.

"Це біля Мишки Бема?", - Я киваю у відповідь. У мирні часи, коли доводилося їздити маршруткою №226, була така зупинка біля фури. Зупинки, щоправда, не було. Як періодично і самої фури. Проте місцеві точно розуміють де це.

“Це був уже один із останніх прильотів, стріляли “Гради”, - розповідає Анатолій, який разом із дружиною лише вчора повернулися до Горенки.

“У нас наступного року хаті буде 100 років. Тут цегла ще хороша, - кажуть господарі і заводять мене всередину. - Дивись, як снаряди залітали, з якою силою. Ось тут мої курочки були – 30 штук. Валяються рештки. Сарай розбомбили. Ну, він старий, що вже тут зробиш. Ось тут у нас упав снаряд біля зливної ями. А ось цесарки дивом вижили!"

Поруч із їхнім будинком знаходиться Зала царства свідків Єгови. І якщо візуально фасад церкви здається вцілілим, то з їхньої ділянки видно, що у поряд розташованої будівлі все-таки сильно постраждав дах.

Але й довкола дуже багато руйнувань. “Ось дивись, одна хата, друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома, восьма, яка тільки недавно збудована була – вони всі були зруйновані протягом одного дня. У нас син, до речі, пішов добровольцем на війну. У Горенці були диверсанти та мародери. Ох, суки! Ох, би їх зловити! Чоловік тільки отримав спецодяг, і його вкрали”, - обурюється господиня.

Іду далі Київською вулицею. Позаду залишилися розстріляний пам'ятник воїнам радянської армії, сильно розбомблені виробництва, склади та п'ятиповерхівки, в яких до війни ще жили люди, а тепер багатьом з них нема куди повертатися, а також блокпост на перехресті. Блокпостів у Горенці не один і не два, і фотографувати там забороняється законами воєнного часу. А попереду - зустріч зі Славіком, який упорядковує хвіртку і заразом показує, як постраждала його ділянка від артилерійських ударів російської армії.

"7 березня прилетіло", - каже він. Проходжу внутрішній дворик, в якому панує хаос, і бачу майже повністю зруйновану будівлю. “Дружина та діти поїхали раніше. Я ходив і заряджав телефони, павербанки, щоб була якась інформація. Приходжу – їх немає. Дзвоню, спитати де вони - поїхали. Думаю, ну добре, буду тут до завтра.

7 числа чую - літаки летять. Я зайшов у підвальчик. Не знаю, що вони там кидали. Але перевернулася вся консервація. Думаю, посиджу тут. 100 грамів випив, 200 – а воно взагалі не бере. А нерви не вщухають! 

Вийшов, думаю, настав час валити. А машин уже практично у Горенці не залишилося. Їхав якийсь мужик із Мощуна. Махнув рукою, візьме чи не візьме. Він такий - сідай. Нормальний хлопець, із вівчаркою їхав.

Перші дні якось очкував. Стоїть хатка, а на ній балкончик. Ну я періодично глядів, що та як. Дивлюся, біля озера чотири наші гармати стоять і стріляють. Постріляли та переїхали. Наші б'ють, та й чудово! А потім чую – свист. Відразу говорю: дівчата, усі в льох. Я їм відразу сказав: вийшли з льоху, п'єте чайок, ходите до туалету поряд, а не так, щоб по півгодини бігати”, - розповідає Славік, зробивши коротку перерву у роботі з шуруповертом.

Зустрічаю двох бабусь та чоловіка у формі. Розповідають, що більшість жителів села евакуювалися ще місяць тому, а залишилися хіба що старі люди. “Куди тут їхати, коли ходити складно. Вбило б снарядом - так тому і бути”, - знизує плечима одна з них. А на обличчі непідробна радість, що в селі нарешті настала тиша, і цей жах залишився в минулому. Поздоровляють мене з великим святом – Благовіщенням. Бажаємо один одному берегти себе і на цьому розходимося.

По дорозі до будинку знімаю кадри руїн і вислуховую, що думають місцеві про часті випадки мародерства в селі. Поки люди втекли від війни, а найсміливіші та найшляхетніші ризикували своїм життям для того, щоб допомогти жителям з евакуацією та гуманітарною допомогою, знайшлися ті, хто зважилися нажитися на чужому горі. Це той дикий випадок, коли росіян у Горенці ніби й не було, але, виявилося, що люди, з якими ви, можливо, віталися за руку, показали себе не краще за окупаційних покидьків.

Окрема тема – сільський голова Анатолій Драпей. Судячи з оповідань місцевих, грошей і землі в нього значно більше, ніж виявилося бажання допомагати населенню Горенки рятуватися від лиха війни. Натомість всю роботу робили кілька волонтерів. Серед них - Лариса Ліщинська, Оксана Щербакова та Яна Михиденко. Остання, на жаль, загинула, не переживши страшних днів військового вторгнення. Також великий внесок у допомогу селу зробили представники благодійного фонду “Спадок” та ті, хто взявся за зброю та пішли захищати свої домівки у територіальну оборону. А Драпея, за розповідями очевидців, таки знайшли і влаштували йому знану чоловічу розмову.

Невідомо, скільки ще мине часу, доки війна закінчиться. Скільки ще потрібно буде днів, тижнів та місяців нашим захисникам, щоб вигнати з України всю рашистську нечисть. Але з Горенки війна нарешті пішла. І хочеться вірити, що вже сюди ніколи не повернеться.

Горенка ніколи вже не буде колишньою. І не має такою більше бути. Війна розкрила всі найкращі та найгірші якості людей, які були родичами, сусідами чи знайомими. Тепер усьому селу доведеться долати наслідки воєнного катаклізму.

Для цього горенчанам доведеться викреслити з життя багатьох, хто здавався нормальними людьми, і об'єднатися навколо найактивніших представників громади, яким у найскрутніші дні села було не все одно. Ці люди й мають стати ядром та майбутнім нової повоєнної Горенки.