Повалення або смерть Путіна не змінить Росію. Ціллю цивілізованого світу має стати знищення системи маніпулювання суспільною свідомістю в Росії
Юрій Мазниченко 2 квітня 2022
“У такий тяжкий час я волію не роздавати інтерв'ю. Але коли дізнався, що ви з серйозного анлійського видання, то вирішив, що це потрібно. Ви ж напишете як є, без прикрас та виривань із контекстів. До того ж, у мене приємні спогади про вашу країну”, - звертається головний тренер збірної України до свого співрозмовника. Журналіст Деніел Боффі із The Guardian радіє київському весняному сонцю після бридкої, за його словами, погоди у Брюсселі. І починає інтерв'ю з розпитувань Олександра Петракова про те, чому він не поїхав зі столиці на час війни, що зараз з його рідними і яка доля тепер чекає на збірну України, що наприкінці березня мала зіграти матчі плей-офф чемпіонату світу 2022 року.
Я не переказуватиму вміст цієї дискусії, яка вже вийшла у статті британської газети 1 березня. Але зупинюся на тому, як Петраков, який народився в СРСР і вже чимало бачив у житті, відгукнувся про росіян: “Вони завжди виділялися своєю зарозумілістю, вважали себе вищими за інших. І тепер наважились увійти на нашу землю, бомбити наші міста та вбивати наших дітей. Росіяни – це зброд, орда. Вони не слов'яни, адже гляньте, що вони творять. Поки я живий, не тиснутиму їм руки. Це не злість, це - ненависть. І, впевнений, що це – на віки”, – з непохитністю карбує слова Петраков.
Вже кілька днів пройшло з попередніх переговорів української та російської делегацій у Стамбулі. І їхні результати почали розкривати реальні настрої російського населення, яке ще нещодавно потирало руки від перспектив взяття Києва, а тепер розгублено усвідомлює, що збройні сили РФ відступають, так і не змістивши "київську хунту" і не звільнивши "братську Україну від нацистів". Жовч так і пре у найзапекліших шанувальників військового вторгнення, які вже зараз називають відступ зрадою ідей великої російської нації, яка багато років нав'язується режимом Владіміра Путіна.
На 39-й день війна ще не близька до завершення. Так, по всій Україні стало трохи тихіше, а в Києві взагалі відчувається повернення до традицйного життя: багато хто, вивізши свої сім'ї в безпечні місця, повертаються до столиці, бізнес поступово відновлює роботу, а на 1 квітня влада столиці влаштувала мешканцям справжнє свято, після місяця заборони врешті дозволивши продаж алкоголю.
Але важливим є факт, що Україна перемагає у цій війні. Росія, яка ще кілька тижнів тому виявляла виняткову категоричність у переговорному процесі, від “біолабораторій, що фінансуються Америкою для викорінення слов'янського етносу” перейшла до більш приземленої риторики. Агресори вже не проти вступу України до ЄС, аби лише біля російських кордонів не було баз НАТО. Більше того, виявляється з росіянами навіть можливий діалог щодо подальшої долі окупованого Криму та створених ними воєнізованих квазі-держав у Донецькій та Луганській областях.
Україна перемагає Росію, бо Росія звикла ставити великі цілі та не приймати компромісів. Будь-які відступи від намічених завдань піднімають хвилю нерозуміння в агресивно налаштованому російському суспільстві. Коли слабину дає навіть стабільно працюючі телевізійна пропаганда, це створює психологічний дисонанс у людей, які заради великої перемоги згодні були терпіти економічні негаразди від міжнародних санкцій. Якщо тепер Росія віддаляється від великої перемоги, то навіщо тоді це було?
Російська влада роками створювала альтернативну реальність для своїх громадян, які звикли ділити усіх на "свох" та "чужих". За допомогою сили та страху режим Путіна створив сьогоднішню Росію: у ній традиції переважають над знаннями, незгода з більшістю розцінюється як зрада батьківщини, озлоблені від поганого життя люди шукають теорію світової змови, а віра у велич нації не викликає у них питань, коли держава вкотре вирішує міжнародні питання за допомогою сили.
Існує таке оманливе відчуття у тих, хто так і не спромігся нічого досягти в житті, але щоразу відчуває непереборну гордість за велич нації, коли дізнається про перемоги спортсменів чи успіхи військових. Це ядро путінської аудиторії, яке сказало тверде “ТАК” наступу в Україну, радіє звісткам про руйнування міст та винищення українців.
Багато хто з них виявився безпосереднім учасником військових подій, вступивши зі зброєю на українську землю. Саме вони не вагалися, коли виганяли мирних людей з їхніх будинків, а за опір розстрілювали їх на місці, коли ґвалтували жінок і потім вбивали їх на очах у дітей, коли марудували по будинках і квартирах, щоб вивезти награбоване в Росію і нарешті "зажити як нормальні люди, коли все закінчиться".
Багато століть тому таких поведінкових норм у системі міжнародних відносин дотримувалося монголо-татарське іго. Войовнича, гнітюча і зневолююча сила, основою існування якої було підпорядкування слабших. Куди б не приходила орда, вона приносила з собою руйнування та занепад, а замість прогресивного розвитку монголо-татари воліли красти робочу силу та технології у переможених народів.
В епоху постіндустріального суспільства Росія цими днями демонструє усьому світу тісний зв'язок і солідарність із життєвими принципами геополітичних попередників. У ХХI столітті, поки цивілізований світ скорочує викиди палива задля збереження озонового шару Землі, росіяни, що застрягли на рівні середньовічного мислення, починають війни проти сусідніх держав з метою отримання легкої здобичі. Адже простіше усвідомлювати велич власної нації та грабувати слабших, ніж сумніватися у величі свого лідера та обирати шлях еволюції.
Але Україна вистоить і стане останньою витівкою російського диктатора, що втратив зв'язок з реальністю. Хоча повалення чи смерть Путіна не змінить Росію, не очистить мізки 140 мільйонів росіян, а найбільша у світі держава в одну мить не стане на шлях гуманності та дотримання демократичних цінностей.
Російська система державного управління пустила глибоке коріння, і вже зараз ФСБ, яка багато років тому сконцентрувала повноту влади у своїх руках, оцінює ризики і намагається спрямувати весь негатив і відповідальність на одну-єдину людину, яка фатальним рішенням напасти на Україну визначила своє майбутнє. І відокремити від бурхливого потоку негативу російський народ та політиків, які “всі ці роки були проти війни”. Щоб наслідки цієї війни остаточно не зруйнували федеральну систему впливу свідомості мас.
Російська пропаганда вміє не лише вигадувати жахи, а й тиснути на жалість, скаржучись на повсюдну ненависть до всього російського. Ви, напевно, хоч раз у житті чули про нейролінгвістичне програмування. Це метод проникнення в людський мозок і навіювання йому необхідної інформації, за допомогою якого ФСБ багато років зомбує мільйони людей, створюючи їм вигідну для себе реальність.
Усьому світові слід зрозуміти одну просту істину. Якщо не знищити систему, яка створила та успішно маніпулює свідомістю багатомільйонного спільноти в Росії, а в ці дні здійснює геноцид українського народу, вона відродиться після повалення Путіна і рано чи пізно створить нового диктатора.
А українцям, коли настане мир, треба буде з гарячими серцями відбудовувати країну та з холодними головами реагувати на будь-які заклики до єднання з росіянами.
Усі ми ще неодноразово почуємо про “братні народи”, “нас обдурили” та “ми не хотіли, щоб українців убивали”. Коли ви з цим зіткнетеся, згадайте засіяні трупами вулиці Бучі та руїни Маріуполя, які поховали під собою тисячі безневинних жертв. І запропонуйте співрозмовнику допомогу в навігації, щоб відправити його услід за російським військовим кораблем.
