Брехня Путіна про звільнення російськомовних українців перечепилася о Маріуполь. Місто не зрадило Україну і страждає за це
Юрій Мазниченко 14 березня 2022
Моїм кумиром у дитинстві був дідусь, який льотчиком-розвідником пройшов Другу світову війну. Я з ранніх років полюбив читання, а його розповіді про війну розбудили в мені інтерес до цієї тематики і надали сміливості засісти за величезний за товщиною енциклопедичний толмуд під назвою “Велика вітчизняна війна. 1941-1945”.
Серед тонни дрібного тексту мене особливо вразила історія із щоденником Тані Савичової, якій не пощастило жити та померти за часів блокади Ленінграда. 9 жахливих рядків про смерть всієї родини маленької дівчинки малювали в уяві немислимі речі.
Моя дитяча свідомість не могла перетравити інформацію про масовий голод, гори трупів і ту нелюдяність, яка панувала навколо міста, що оборонялося без продовольства і засобів для існування протягом більше двох років.
Радянська пропаганда виховувала майбутні покоління на таких героїчних історіях, розповідаючи дітям про незламний дух радянського народу. У тих оповіданнях чоловіки і жінки не евакуювалися в безпечні місця, а вмирали прямо біля заводських верстатів, не перестаючи працювати на благо Червоної армії, а діти не ховалися від вибухів снарядів, а кидалися під ворожу техніку з коктейлями Молотова.
Я не надто надавав значення побажанням мирного неба над головою в черговий із Днів народжень або під час святкових сімейних посиденьок, поки 2014 року не прийшла війна. У книгах війни представлялися іншими - масштабні битви з величезною кількістю техніки та живої сили за великі цілі. Радянська література не розповідала про таємні операції з використанням "зелених" чоловічків без розпізнавальних знаків, замовчувала про окупацію територій за рахунок створення терористичних та сепаратистських держав. Все це відбувалося насправді. Спочатку Придністров’я, потім Абхазія з Північною Осетією, а вісім років тому незалежна Україна втратила частину своїх територій, опинившись утягнутою у війну з експансіоністською Росією.
У 2018 році я вперше опинився у безпосередній близькості до бойових дій. Працюючи прес-аташе у професійному футбольному клубі "Львів", разом із командою я поїхав на виїзний матч української Прем'єр-ліги з "Маріуполем". Автобусний вояж тривалістю близько 22 години здавався пеклом. “Як можна добу їхати з однієї частини країни до іншої, якщо за цей проміжок часу вже можна було б дістатися зі Львова до Праги?”, - думав я в дорозі. А після Запоріжжя вже й розмірковувати було важко, настільки вибоїстим був шлях до Приазов'я.
У Маріуполі я очікував зіткнутися з сепаратистськими настроями, враховуючи близькість міста до Росії, створених нею псевдореспублік і переважну частину російськомовного населення. А побачив хоч і промислове, але акуратне місто з хоч і стриманими, але привітними людьми.
Море по коліно, душевна зустріч команди з військовими, труба поряд зі стадіоном імені Володимира Бойка, яка димить під час матчів і, на думку місцевих, дає фору господарям – Маріуполь залишив слід у моїй пам'яті. Як робоче місто з російськомовними людьми, яке, незважаючи на упередження, ніколи не переставало бути українським. Просто Україна – дуже багатогранна країна, в якій мільйони людей із Заходу на Схід і Півночі на Південь традиційно розмовляють різними мовами та мають суттєві відмінності у традиціях та побуті, але при цьому спокійно уживаються один з одним. Росія побачила в цьому можливість реалізації своїх геополітичних планів, нахабно віджавши в 2014 році АР Крим разом з частинами Донецької та Луганської областей.
24 лютого Росія без оголошення війни почала вторгнення на територію України, щоб захистити від “утисків бандерівців та наркоманів” російськомовне населення сусідньої суверенної держави.
Багато відеодоказів, викладених на YouTube в перші дні війни, свідчать: російськомовне населення України не чекало на своїй землі жодних "визволителів" і відправляло непроханих гостей назад додому.
Президент Росії Владімір Путін, який вісім років тому хвалився перед власним народом поверненням “споконвічно російського Криму” і всі ці роки розповідав людям брехню про страждання “ДНР” та “ЛНР”, завдані українською армією, потрапив у халепу. Адже військова операція путінського режиму передбачала усього кілька днів на те, щоб "злочинна київська влада" капітулювала, а регіони з російськомовними зустріли російські танки з привітаннями та квітами.
Україна постала перед російською армією зовсім не тією, якою була у звітах розвідки та імперських планах путінського режиму. Виявилося, що українські солдати – не розгублені “молокососи”, а навчені бойовим досвідом козаки, які здатні не просто наваляти у відповідь, а безжально вбивати. Чого Росія зовсім не очікувала, то це тотальну підтримку народом влади та Збройних Сил України, яка вилилася в найпотужніший волонтерський рух для допомоги армії та черги звичайних людей в усіх містах за зброєю.
Путін усі ці роки годував свій народ вигадками про українських нацистів, а коли дав команду своїй армії звільняти від них російськомовний народ України, то опинився перед фактом тотального опору нації, що згуртувалася. Російський диктатор так сильно повірив у штучно створені своїм режимом міфи, що картинка для російського телебачення виявилася надто спотвореною і неприємною.
Він міг передбачити будь-яку ситуацію в Україні, щоб ретранслювати її росіянам у необхідному для влади ключі. Окрім тієї, що російськомовні українці у прямому ефірі відправлятимуть “визволителів” туди, куди українські прикордонники послали російський військовий корабель. Саме тоді й настав перелом у війні, яку Росії тепер не виграти. Але всю свою лють Путін кинув саме на тих, кого агресори прийшли звільняти – мабуть, за неприйняття ідеї єдності з Росією та прозахідну позицію російськомовних українців.
Про Таню Савічеву вже більше ніхто й ніколи не згадає, адже просто зараз Україна молиться за Маріуполь, який вже два тижні перебуває у безжальному російському оточенні. Окупаційна артилерія та авіація не перестають рівняти приазовське місто із землею, в якому на 19-й день війни панує гуманітарна катастрофа. У Маріуполі немає електрики, зв'язку, газу, опалення та навіть води, а через регулярні обстріли загинули вже понад 2 тисячі цивільних людей.
Вся Україна живе в перманентній напрузі від військових дій російської армії, але те, що відбувається у ці дні в Маріуполі, виходить за межі людяності у ХХI столітті. Бомбардування житлових кварталів, підлі ракетні удари по об'єктах цивільної інфраструктури, у тому числі - діючого пологового будинку, розстріли гуманітарних коридорів, через які мирне населення, що ховається у сховищах, залишається без засобів для виживання. І трупи безневинних людей, які лишаються на вулицях, адже через безперервні обстріли російських окупантів люди навіть не можуть цивілізовано їх поховати, скидаючи у братські могили.
"Місто-мученик", - на злочин проти людяності в Маріуполі відреагував навіть Папа Римський, закликавши Росію припинити неприйнятну збройну агресію, перш ніж вона перетворить місто на кладовище.
Непереборне бажання прорубати коридор між окупованим "Кримом" і маріонетковими "ДНР" і "ЛНР", а також забрати під своє володіння великий металургійний центр призвело до того, що Росія переступила межу і порушила всі закони ведення війни. І посіяла люту ненависть у азовців, яку тепер ніщо не викорінить.
Кінець війни Маріуполь зустріне тишею. Тупий, пронизливий серця, біль не залишить емоцій у тих, що переживуть цю катастрофу. Не буде сил плакати по дітях, які мали стати майбутнім рідного міста та країни, а залишилися похованими під його руїнами.
Нехай блокада Ленінграда залишається чорною сторінкою історії для недружнього народу. На фоні її він очерняє себе Маріуполем та іншими українськими містами. Український народ очищається від радянсько-російської пропаганди та завжди пам'ятатиме трагедію Маріуполя, який переживає в ці дні те, що після закінчення Другої світової війни ніколи не мало повторитися.