Настав час для Німеччини подолати комплекс провини перед Росією і зробити свій внесок у зупинку війни в Україні

Юрій Мазниченко 26 березня 2022

"Схоже, приїхали", - кажу коханій та намагаюся розглянути округу з вікна автобуса, поки в салоні формується жива черга до виходу. Уява малювала неодмінно страшний антураж, а як інакше, якщо за часів Другої світової війни це було Богом забуте місце, що стало останнім притулком для мільйонів людей. Німецькі націонал-соціалісти вирішили, що євреї оскверняли людство і не заслуговували на право жити. І саме тут вдавалися до масових знищень представників цієї раси.

Концентраційний табір в Освенцімі. Або, як його свого часу назвали німці, Аушвіц. Який із роширенням, зростанням чисельності в'язнів та темпів їх знищення отримав додаткову назву - Біркенау. Нам знадобилося півтори години, щоб дістатися з Кракова до одного з найстрашніших військових музеїв в історії цивілізації.

Виходимо з автобуса і опиняємося біля торгової точки з хот-догами та напоями. Спостерігаємо довгу чергу і розуміємо, що пролітаємо повз кавову п'ятихвилинку. Враховуючи кількість відвідувачів, попит у цих краях на перекус точно перевищує пропозицію. Поки йшли повз лавки у невеликому сквері перед входом, помітили, наскільки космополітним є це місце – дізнатися про трагічні сторінки Європи у 40-х роках XX століття приїжджають туристи з усієї земної кулі.

Офіційний сайт музею попереджав про чіткий графік відвідувань, причому зайти на територію було можливим лише у складі екскурсійної групи. За фактом, все виявилося простіше. Біля стелли з вибитим текстом, адресованим майбутнім поколінням про неможливість повторення подібної трагедії, знайшлися кілька екскурсоводів. Група охочих набралася за кілька хвилин. Купивши перепустки і на власні очі побачивши на вході нацистське гасло "Arbeit Macht Frei", ми відокремилися від основної її частини і пішли знайомитися з історією.

Я навіть не знаю, що пригнічує більше: фото тисяч в'язнів та завали особистих речей дорослих та дітей у будівлях Аушвіца, які нацисти відбирали у пасажирів після прибуття потягу до пункту призначення, чи низка темних та холодних бараків Біркенау, з яких зондеркоманди забирали у газові камери тих, хто через хвороби та виснаження більше не міг працювати і приносити користь нацистам.

Більшість крематоріїв концтабору було зруйновано самими нацистами у 1944 році напередодні наступу радянської армії. І все ж одиниці душогубок уціліли. Зараз у них панує мертва тиша, але ми ціпеніємо від жаху, усвідомлюючи, що їхні стіни продовжують зберігати у собі докази злочинів проти людства. Коли труба починала пихкати чорним димом, увесь табір уже знав, що ще кільком сотням родичів, друзів чи просто сусідів по полицях не вдалося дочекатися закінчення цього пекла на землі.

Біля крематорію - ряд меморіальних плит із текстом різними мовами світу. “Хай буде навік криком розпачу й застереженням для людства це місце, на якому гітлерівці вбили майже півтора мільйона чоловіків, жінок і дітей, головним чином євреїв з різних країн Європи” - говорить україномовна версія. Не знаю чому, але саме на цьому місці печаль, що накочувала від безлічі побаченого, виривається назовні і перетворюється на потік сліз, який неможливо зупинити. Пройшло три роки з тієї поїздки, але навіть зараз, коли я переглядаю пам'ятне фото та пишу цей текст, не можу стримати емоцій.

Незважаючи на те, що з тих подій минуло вже більше 80 років, концтабір Аушвіц-Біркенау так і не був зруйнований після війни, Польща зберігає цю пам'ятку історії в її первозданному вигляді. Надто багато болю та бід принесла фанатична запопадливість нацистів організувати новий світовий порядок. Надто велику ціну заплатили у тій війні не лише поляки, а й багато інших європейських народів, включаючи українців.

Після капітуляції Німеччина пережила поділ на дві держави, а через роки замалювання гріхів та змивання з рук крові безневинних жертв німці знесли Берлінську стіну, щоб стати повноцінним демократичним суспільством із нульовою терпимістю до будь-яких проявів нацизму.

У ХХІ столітті Європа знову опинилася під загрозою повномасштабної війни. Але цього разу привід для занепокоєння прийшов зі сходу – Росія переживає агонію після розпаду Радянського Союзу, втрати статусу світової держави та нездатності протистояти США у питаннях геополітики. А її президент Владімір Путін живе одержимістю об'єднанням Росії, України та Білорусі з метою відтворити колишню імперію та посилити свої позиції на східноєвропейському кордоні з НАТО.

От тільки Путін забув запитати в України, чи подобається їй така ідея, і, немов Адольф Гітлер у 1939 році на Польщу, без оголошення війни розпочав повномасштабне вторгнення на українські землі з метою повалення прозахідної та демократичної влади та повної окупації держави. Своєму народу він пояснив цей крок “демілітаризацією та звільненням російськомовних українців від нацистів”. Рішення Путіна розпочати війну з Україною підтримали 3/4 населення Росії. Осліплені пропагандою, росіяни так і не усвідомили, що саме вони, єдині зі спадкоємців перемоги над нацизмом, посприяли його поверненню.

Україна, яка багато років перебувала під російським впливом, пережила дві революції у 2004 та 2013-2014 роках, щоб остаточно усвідомити геополітичну необхідність слідувати у західному напрямку. Не одному поколінню українців довелося бути свідками переділу української території та жити у складі чужих держав. Україна боролася за свою державність та незалежність ще після Першої світової війни, але, не отримавши підтримки та європейського визнання, більша частина її території була захоплена більшовиками.

Радянській владі вдалося підкорити волелюбний український народ лише за допомогою штучно створеного голоду у 1932-1934 роках, який забрав життя майже 4,5 мільйона осіб (4 млн осіб різного віку та 500 тисяч ​​ненароджених через смерті). Радянський режим усіма способами знищував будь-які згадки про українську ідентичність – забороняв використання української мови, стирав з історії героїв української нації та насаджував ідею “братського народу”, в якій українцям завжди доводилося задовольнятися роллю “молодшого брата”.

Переживши геноцид, Україна вистраждала проголошену незалежність у 1991 році, прийняла свою мультинаціональність, пов'язану з міжнародними конфліктами минулих століть, і нарешті визріла з власним цивілізаційним вибором. Не нав'язаного вкотре країною-завойовником, а підтримуваного більшістю українського народу.

28 лютого Президент України Володимир Зеленський підписав заявку на вступ України до Європейського Союзу. Це не популістське рішення політика, який шукає підтримку у Заходу в умовах війни з Росією, а відображення реальних настроїв 41 мільйона українців, які хочуть бути прийнятими у велику європейську сім'ю. Прямо зараз українці захищають не лише свої землі від окупантів, а й європейські демократичні цінності від російської чуми вседозволеності та безвідповідальності за свої злочини.

Низка європейських країн підтримала прагнення України вступити до Євросоюзу. Серед них і та сама Польща, яка зберігає в Освенцімі музей на згадку про жертви нацизму. За останній місяць поляки прийняли вже 2,3 мільйони біженців з України, у країні повсюдно діють пункти гуманітарної допомоги, що відправляється до польсько-українського кордону, і навіть збірна Польщі з футболу відмовилася грати матч відбору чемпіонату світу 2022 року зі збірною Росії, пославшись на неприпустимість російської агресії в Україні.

А ось Німеччина виявилася одним із противників прискореного вступу України до Євросоюзу. Незважаючи на той факт, що 69% німців, згідно з результатами соціальних опитувань, підтримують членство України в ЄС. І загалом із Німеччини до України з моменту початку військової агресії Росії прямують просто шалені потоки гуманітарної допомоги.

Населення Німеччини виявляє співчуття та солідарність з українським народом, але німецька держава навіть через багато років не може до кінця позбутися комплексу провини за розв'язану світову війну та загибель десятків мільйонів солдатів та мирних жителів. Німці давно підняли свою країну з воєнних руїн, за соціально-економічними критеріями побудували одну з найуспішніших світових держав, але при цьому досі не ризикують вступати в пряму конфронтацію з росіянами. Навіть тоді, коли ненависний ними нацизм відродився в самій Росії і зараз загрожує миру і стабільності в Європі.

Німеччина, яка спровокувала дві світові війни, в ці дні може стати ключовим миротворцем і не допустити початок третього масштабного планетарного конфлікту. Для цього країні достатньо підтримати ембарго ЄС на торгівлю нафтою та газом із Росією.

Німці рахують потенційні втрати в економіці від припинення закупівель дешевих російських енергоносіїв і не тішаться від перспектив зниження до 3% ВВП, зав'язаного на німецько-російських енергетичних взаєминах. Прямо зараз, за ​​заявами влади, Німеччина не готова повністю відмовитись від імпорту російської нафти та газу.

Зволікання Євросоюзу із запровадженням енергетичного ембарго щодня приносить Росії сотні мільйонів євро, які путінський режим використовує для ведення війни в Україні. Очевидно, що Німеччина та інші члени ЄС, які не воліють швидкого вирішення цього питання, не лише сприяють потенційному воєнному конфлікту в Європі, а й провокують континентальну економічну рецесію та гуманітарну кризу. Адже у західному напрямку виїхало вже понад 3 мільйони українських біженців, допомога яким виділяється за гроші європейських платників податків. І цифра українців, що тікають від війни, лише збільшуватиметься в міру продовження російської військової агресії та нестачі військових ресурсів від Заходу для її стримування.

Широкомасштабні санкції Заходу вже завдали великої шкоди російській економіці. Але війна в Україні та наступ Росії на захід завершиться лише тоді, коли ЄС перестане платити “путінській бензоколонці”, яка нині позбавляє десятки тисяч людей життів та руйнує добробут мільйонів поки що тільки українських громадян.