"Близько 3 тисяч зниклих безвісти людей": як живе Гостомель після військової агресії Росії

Юрій Мазниченко 9 квітня 2022

24 лютого все почалося із Гостомеля. Військовий наступ Росії на територію України був повномасштабним, але саме селище міського типу в Бучанському районі Київської області стало початковим пунктом просування агресорів у напрямку Києва, куди висадився російський десант після ракетного удару.

Весь світ уже знає про закатованих бучанців, яким зв'язували руки, стріляли в потилицю та закопували у братських могилах. Світова спільнота з острахом спостерігає за тим, як рятувальники витягують із завалів будинків, зруйнованих російською авіацією, сотні тіл мешканців Бородянки. На їхньому тлі Гостомель перебуває трохи у затінку, і згадки назви цього населеного пункту найчастіше пов'язують із аеродромом, де відбулися перші бої російсько-української війни та де пішов у вічність знищений росіянами легендарний український літак Ан-225 “Мрія”.

Як і багато інших воєнних журналістів, які стікаються в Україну з усієї земної кулі, я планував побувати на аеродромі Гостомеля і на власні очі побачити руїни авіасудна, яке багато років було візитною карткою нашої держави. За іронією долі, на гостомельський аеродром мені потрапити так і не вдалося – вартові на блокпості були невблаганними, не пропустивши того дня нікого з представників преси. Але шкодувати про це мені не довелося.

Репортаж із Гостомеля - це не про “Мрію”, а про людей, яким першим довелося пережити жах війни, про щасливі випадковості, які врятували життя деяких із них, і про тих, кого одного дня вивезли у невідомому напрямку і більше їх ніхто не бачив.

Серед хвойного лісу та багаторічних сосен недалеко від парку Щасливе розташувалося котеджне містечко. Тихе і затишне місце, ідеальне для усамітнення та відновлення життєвої енергії у мирний час не уникло тяганини війни. Переступаю руїни бетонного паркану і відразу ж опиняюся біля будинку, який залишився без стіни. Наскільки ж потужним було влучання снаряду, встигаю жахнутися і сподіваюся, що жителів цього будинку його доля оминула.

"Дякуючи Богу, нас тут уже не було. Ми виїхали з дому за дві години до того, як усе це сталося, – слова Олени викликають мурашки по шкірі. Ще трохи, і моєї розмови з молодою дівчиною родом з Миколаєва, яка в останній момент евакуювалася із шестирічним сином, могло й не бути. – Це було 5 березня. Мені про це розповіли люди, які пізніше нас виїжджали та потрапили під артилерійський обстріл.

До того моменту ми залишалися вдома і сподівалися, що наш будинок пронесе від артилерійських та авіаційних ударів. Все-таки ліс, поряд немає стратегічних об'єктів. Тут і так було страшно, а згодом взагалі почалося пекло. У перші дні ми спустили матраци на перший поверх, а потім уже спали у ванній. Думали, що якщо буде влучання у будинок, то хоч матимемо шанс вижити”.

Олена зізнається, що тільки приїхала, щоб подивитися, що стало з їхнім будинком та взяти хоч якісь змінні речі. Адже в момент евакуації рук вистачило тільки на сина, собаку та кішку: “У чому ми тікали з дому місяць тому, у цих же речах я перед вами зараз і стою. Інших ні для себе, ні для дитини я не взяла. Коли постало питання, чи забрати кицю, чи взяти штани на змінку… Самі розумієте - життя важливіше за речі. А повернутись сюди вже не було можливості, тут щодня стріляли”.

Попри страшний безлад у будинку, в якому, здається, не залишилося живого місця, дівчина випромінює стриманий оптимізм. Говорить, що батьки у Миколаєві й досі живуть у режимі активних бойових дій, але тримаються і в телефонних розмовах запевняють доньку, що рідну землю вони ворогам не віддадуть.

“Ми все відбудуємо. Головне – життя. Я просто не уявляю, що було б, якби ми з дитиною тут залишилися. Герман (так звати сина – авт.) і так боїться зараз всього, а найбільше – людей у ​​військовій формі. Й досі каже мені: “Мамо, я бо…”

Олена вже відправила у Дію фотофіксацію руйнувань фасаду будинку, але не дуже вірить у те, що держава компенсує її сім'ї кошти за завдані росіянами збитки: “Я ж розумію, що держава і так зараз переживає важкі часи. У деяких людей взагалі не стало де жити”. А ще гірко перераховує те, що до її приїзду встигли винести зі зруйнованої хати мародери: “Смішно сказати. Вкрали одяг та техніку. Iphone, Apple Watch, туфлі прямо в коробці вкрали. Прикро, адже мародерством займалися ті, хто тут залишилися. Вони знають, у якому страху ми жили. Росіяни, звичайно, суки, але ж наші люди виявилися нічим не кращими…”

“Багато знайомих із-за кордону дзвонили та писали, запрошували до себе. Приємно, що людям було не байдуже, вони пропонували свою допомогу. Але я всім сказала, що незабаром буде наша перемога. Це вони ще до мене приїдуть, а не я до них. Зустрінемося всі тут, у реставрованому будинку. Я щиро в це вірю”, - запевняє мене наостанок, і ми, бажаючи один одному зустріти День перемоги, нарешті прощаємось.

“Біля того під'їзду стояли російські танки. А там залишився нерозірваний снаряд. А ось там могила. Снарядом убило жінку у перші дні війни. Там її й закопали”, - показує мені околиці Людмила, мешканка ЖК “На Прорізній”. Її сім'ї та іншим людям, що залишилися в житловому кварталі, довелося приймати непроханих гостей у формі з Росії.

Змучена тижнями окупації жінка засоромилася фотографуватися для репортажу, зате показала, де базувалися окупаційні війська.

“Першим до нас зайшов російський десант. Вони ставили наших мужиків на коліна та розбивали телефони. Росіяни використовували крайні будинки житлового кварталу. Там гарний огляд на навколишню територію та зручні позиції для снайперів. А ще вони там тримали полонених. У лісі поруч із житловим кварталом стояли танки та артилерія, вони звідти стріляли по позиціях нашої армії”, - ми дійшли до дитячого майданчика, який ще недавно служив місцем, де цивільні готували їжу.

На територію ЖК в'їжджає машина, з якої виходять Інна з Андрієм. Вони – волонтери, і привезли сюди ліки та предмети першої необхідності, на які буквально за добу скинулися мешканці Софіївської Борщагівки. Більшість гуманітарної допомоги вони до цього часу вже розвезли тим, хто її потребував.

Інна – професійний психолог, залучена ЗСУ для роботи з людьми, які постраждали від військових злочинів. Хлопці стверджують, що зафіксованих випадків із тортурами та зґвалтуваннями російськими військовими цивільних накопичилося вже чимало.

“Шукаємо людей, які потребують допомоги. Складаємо списки. У суботу ціла бригада психологів починає працювати по населених пунктах Київської області. У нашій базі вже достатньо людей, яких катували та ґвалтували. Просто всім нарешті треба зрозуміти, що Україна протистоїть нелюдям. Ми на власні очі це побачили, своїми вухами це почули, і тепер про це має дізнатися весь світ.

До нас через психологічні спільноти зверталися французи та німці, мовляв, дайте нам факти зґвалтувань. Ну, як ми їх можемо надати? По-перше, це конфіденційна інформація. По-друге, люди просто не хочуть про це говорити. А європейці нам кажуть, що поки що не буде фактів, вони нічим нам не можуть допомогти.

Яка дівчина чи жінка, вихована у християнському суспільстві, спокійно розповідатиме на камеру про зґвалтування? Одразу після того, що сталося… Тут людина взагалі не в змозі слова сказати, а вони хочуть, щоб вона на камеру на весь світ про це говорила”, - критично розмахує руками Андрій.

З'їздивши вхолосту до аеродрому, виходжу з автомобіля і прямую до сільради Гостомеля. Тут стоять кілька волонтерських машин з конвоєм військових, а поруч із входом до адміністративного будинку розташувався гуманітарний пункт, де можна перехопити гаряченького.

"Давайте ми вам чаю наллємо", - пропонують Микола та Олександр. В умовах теплого квітневого дня я ввічливо відмовляюся від напою, але не від розповідей про події, що відбувалися тут на початку російського військового наступу.

“24 лютого росіяни бомбардували аеродром Гостомеля. Був десант, але наші їх положили. 27 числа вже зайшли регулярні війська, і був тривалий бій у районі аеродрому. Після того росіяни захопили військове містечко, а у саме селище вони увійшли 3 березня. Зайшло їхнє основне угрупування. Вони колоною їхали вулицею Дніпровською. Їх було так багато… Діти боялися всього цього, плакали. Можете пройти вулицею і самі все побачите - зламані ворота, побиті двері, зруйновані будинки.

І у мирне населення вони стріляли. Тут довго шукали одного чоловіка, і лише кілька днів тому його тіло розпізнали у Бучі. Їх звідси забирали на допити. У них було два угрупування. Перше – ударне, яке зайняло Гостомель і просиділо тут до 10 березня. Після цього вони зробили ротацію. І ті, що прийшли після 10 числа, то були звірі. Вони робили тут таке, що просто… Вийшов без пов'язки на вулицю – труп”, - розповідає Олександр.

В якості прикладу неправомірного поводження з цивільними він наводить ситуацію зі своєю знайомою: “13 числа з міста виходила людина. Вона мешкала в Ірпіні, а працювала у Бучі на підприємстві MAN Service. Вона виїжджала з дитиною, і росіяни прострелили дитині ногу, а їй самій влучили у живіт. І це вони виходили евакуаційним коридором!”

За словами Миколи, його донька цілий місяць сиділа у підвалі будинку на вулиці Рекунова: “Уже в розшук її давав. Виявилося, що вони їх тримали як заручники. Слава Богу, не били та не ґвалтували, як у Бучі. Але ось кум із кумою залишилися без хати, росіяни її знищили”.

Трохи раніше я вже написав про те, що звірства російських окупантів у Бучі та Бородянці затьмарили їхні злочини в інших населених пунктах Київської області. Але Гостомель, мабуть, стане бомбою уповільненої дії. Тут не лежать вбиті на вулицях, з-під завалів не дістають трупи, але прямо зараз близько 3 тисяч мешканців селища вважаються зниклими безвісти!

“Є група в інтернеті - “Шукаю рідних. Гостомель”. Там жопа. Я чесно кажу: навколо Гостомеля є три незатоплені кар'єри. Думайте, що хочете”, - від слів Олександра у жилах холоне кров. Враховуючи те, з яким цинізмом росіяни знищували та закопували у братських могилах мирних людей у ​​Бучі, подібний сценарій розвитку подій у Гостомелі не здається неможливим.

Нарешті я виїжджаю із Гостомеля, який місяць тому отримав від Президента України Володимира Зеленського статус міста-героя. Враховуючи кількість вбитих і зниклих безвісти його жителів, дуже хочеться вірити, що “не посмертно”.