ТОТОХА-20

Анатолій ВИСОТА: Липнева ТОТОХА-20 (4, 7.2020)

Перед поїздкою
Всі плани на 20-й рік полетіли шкереберть. Ми думали перебудувати веранду і тим завершити реконструкцію хати. І не ризикнув я це розпочати весною, бо корона-вірус і суворий карантин: неочікувано зупинилося все транспортне сполучення – залізниця, літаки перестали літати, автобуси й маршрутки не їздили. Дозволили лише кататися на своїх велосипедах і машинах. Люди злякалися корони і послухалися: оглядалися і розуміли, що влада в Україні таки є і вона діє.
Без спілкування людина не може довго жити. Звичайно, я ходив до сусідів, говорили надворі, дотримуючись соціальної дистанції. І я скучив за товаришами із свого кола. І от на початку липня дзвонить мені інтернатівський товариш Петро Матвієнко і каже, що в суботу 18 липня поїдемо на Тотоху, а через тиждень 25 липня буде конференція БУТТЯ УКРАЇНЦІВ коло Кончі-Заспи у селищі ЗОЛОТІ ВОРОТА під Києвом у палаці, збудованому на кошти Володимира Перегінця. Там є архів Юрія Миролюбова – перекладача ВлесКниги і картинна галерея. Я зрадів: хочу бути і там, і там.

Спека
Живеш у селі і щодня маєш якусь роботу. У нас город великий і значна його частина гуляє. За весну і літо-20 я вже тричі косив траву газонокосарками. Ми вже давно їмо молоду картоплю, зібрали вже горох і навіть викопали цибулю-кущівку і часник, хоч стебла його ще зеленіли. У липні був лиш один дощ невеликий і землю він зволожив на 4-5 см. Після гороху я копав грядочку під пізню редьку й помітив, яка земля пересохла. Але картопля, особливо слов’янка, ще зеленіє і ми сподіваємося на помірний урожай. Ще до 10 липня почалися жнива й у нас на Обухівщині вродило нівроку, а згадаймо за зимово-весяну посуху і зойки: пропадемо, бо буде голод…

Зранку
В суботу 18 липня інтернет підказував, що буде хмарно з проясненнями, без дощу і тепло до 25 градусів. Я виглянув надвір, росяно на траві – значить буде годитися. У зелену сумку поклав велике рядно і дещо для братчини та й пішов помаленьку до роздоріжжя під Обуховом, не дочекавшись дзвінка від Віталія Опанащука з Києва – ще одного організатора поїздки на Тотоху. Йду собі легенько та й думаю, скільки ж це раз були ми на Тотосі? Мабуть п’ять. Перший виїзд у нас був у 2011 році і був він багатолюдним. Коло Росі в Богуславі нас було більше трьох сотень паломників із різних міст, а переважно з Києва: на поляні і в ліску спочивали кілька автобусів і з десяток авто. Ми ходили, взявшись за руки, кривим танцем по піску, стрибали через багаття, а потім ще й поплавали у стариці Росі до величезних валунів на протилежному березі. Пригадую, як четверо дужих парубків підіймали крісло із Почесним гетьманом Володимиром Мулявою в середині величезного кола, а ми подумки оздоровлювали цього відомого патріота-українця. А потім довгою валкою поїхали в Медвин. Дорогою до Тотохи водії лаялися, бо величезні автобуси чухрали вербні тунелі. На Тотосі я був вражений спочатку крутизною стежок і великим каменем. Там і там на землі світилися жовтою глиною великі ямки, вим’яті тілами спраглих до оздоровлення. На горі не лише мене тоді охопив якийсь радісний порив…
Та про це я вже дещо писав…

https://teletype.in/@anatoliana/rJ92OtPcu

А зараз перед роздоріжжям мені назустріч їде біла машина лендровер і я вже обіймаюся із Олександром Марчуком, Петром і його донькою Оленою.

Дорогою
Їдемо і обабіч пролітають знайомі поля і села: Україна зеленіє кукурудзою, картоплею і всякою городиною і жовтіє пшеничними полями, подекуди вже видніється і стерня. Жнива, а ніде не видно «битви за урожай», як це було за радянщини. Якісь дивні зарубіжні комбайни, на яких і комбайнерів не видно за затемненим склом, збирають з поля все до зернини і дороги не встелені зерном, як колись із дірявих вантажівок.
В машині я розповідаю про модернізацію електромережі в нашому Красному про квас із бузинового цвіту.

https://teletype.in/@anatoliana/Oov9OahnI

Відчуваю, не вірять, що смачний. Кажу, що робив квас ще й із шовковиць, які мають великий бродильний ефект. Петро розповідає дивні речі, зокрема, як у знахарки Тетяни після викачування-оздоровлення вибухали яйця прямо в її руках.
Я помітив, як і багато хто, що коли їдемо на ладування, то блукаємо дорогами. Пригадую, як десятки кілометрів ми блукали на Чернігівщині польовими дорогами серед кукурудзи і соняшників. А минулого року ми не відразу потрапили на Канівщині до місця ладування коло берега Дніпра, зробивши із досвідченим водієм Олександром 10-кілометрове коло. Може хоч цього разу обійдемося без блукання – вже ж багато разів їздили на Тотоху? Ні, таки проїхали поворот на Ісайки – і не допоміг нам супровід інтернету.

Зміни
Медвин спокійний із своїми зеленими городами і тінистими садами. Помічаю, що за селом частина гримотливої бруківки устелена гладеньким асфальтом. Попереду праворуч велика верба, а ліворуч від неї була вічна калюжа – тепер від неї ні сліду – висохла. І є можливість під’їхати ближче до Тотохи. За хвилину тої їзди я встигну розказати дещо про Тотоху і ладування для тих, хто читає про це вперше. Наш Всесвіт є живим організмом, як і наша Земля. Вона взаємодіє із Всесвітом, сприймаючи від нього життєву енергію і випромінюючи для нього свою. У нашій півкулі відомі є три особливі канали взаємодії, які називаються Місцями Сили: в Тібеті, на Алтаї і в Україні на Горі Тотосі коло Медвина Богуславського району на Київщині. Людям хтось підказав, що в цьому Місці Сили недужі здоровішають, а здорові отримують заряд бадьорості. Ладування – це встановлення нового порядку, який сприяє розвитку живого на Землі. Це роблять люди, які навчені так діяти. Минулого року після ладування на Канівщині я здогадався, що сумарний результат нашого ладування можна виміряти кількісно врожаями зернових в Україні. А й справді, щоб все росло, цвіло і плодоносило, треба лагідне Сонце, рясні тихі дощі, родюча земля, добірне зерно і працьовиті руки незлобивих українців. Вас не дивує, що врожаї зернових за останні 10 років виросли від 40 мільйонів тон до рекордних 70 мільйонів тон у минулому 2019 році? Докладніше про це отут:

https://teletype.in/@anatoliana/YwcaQ-yK

Але має ще бути і якісний стрибок, коли число українців стане зростати.

Поруч із Тотохою

Ми під’їхали і наш водій ледве знайшов місце для машини. Я нарахував 14 авто і автобусів. Десятки людей ходили по імпровізованому табору. Підходили до великої парасолі, під якою і поруч на столах лежало багато продуктів, щоб підживитися, та інших товарів.

Пасічники продавали свій мед по 100 гривень за півлітрову банку. Дорого. Так це ж коло Тотохи! Питаю пару молодят, звідки приїхали? Кажуть, що з Дніпра. Вперше? Ні, вже удруге екскурсовод привіз велику ватагу.
Поки наш автобус із Києва десь ще їде, роздивляюся, чи є криниця. Є. А що це за викопана земля? Екскаватором поглиблювали копанку коло криниці. Але води в копанці лише на дні: далася взнаки безсніжна зима і суха весна. Аж ось під’їжджає і наш білий автобус. Вітаюся із Михайлом Орлюком (ліворуч), обіймаюся із радісною Ладою, знайомлюся із Святославом-Василем Федоринським (праворуч).

Знимкуюся із Оленою

і Петром Матвієнками. На крутому схилі видніється давній напис ТОТОХА.

А навколо які ж гарні краєвиди: зелені поля сої, жовто-зелені поля соняшнику, а далі жовтіє пшениця з потомленим колоссям.

Зорієнтувалися
На Тотоху вервечками підіймаються люди і вже на горі їх багато, а нам треба вибрати місце для ладування. Ми йдемо обережно по зеленій і високій сої, а два роки тому тут росли запашні цілинні трави. Розорали підніжжя Тотохи. Між Тотохою і Шпитальною Тотохою – меншою горою, де колись оздоровлювали ранених козаків, ми знайшли поляну перед гайком і розійшлися. Я прошу Катерину – нашого астролога, порахувати ладувальників. Гукає: тридцять три! Згодом у колі я перерахував, що нас було 19 чоловіків і 14 жінок. Та ще осторонь сиділа мама із сином маленьким – це із тої білоцерківської родини.

Ладування
Петро Матвієнко розповів нам, про що сам дізнався. Люди були привезені 600 тисяч років тому на Землю вже сформованими із дев’яти сузір’їв – ось чому ми всі такі різні. Привозили вайтманами по 1500 людей за один рейс. А допоміжне середовище для людей: рослинний і тваринний світ був зроблений на Землі. Ось чому еволюційна теорія Дарвіна не зовсім і правильна. Недавно нашому товаришу показали, що з Оріяни прибули наші творці, щоб очистити людство від нечисті. Вони називають Землю «Слава – Мангард». Петро показав на струнку білявку Світолану

і попросив сказати кілька слів. Вона розказала, що справді їй показали, як буде відбуватися очищення людства. Її злякало, як тисячі людей зникають із Землі. Вона із плачем запитала: А хто ж залишиться? І почула: - Не бійся! Остануться на Землі достойні люди…
Тому ми допомагали оріянам. Спочатку ми очищали Землю, віддаючи всю чорноту на розсуд Творцю. Потім у нас було персональне оздоровлююче ладування. Треба було порозумітися із чотирма стихіями і пройти сурадом, який уособлював життєву дорогу.

Ольга Андріївна звернула нашу увагу на те, що сурад схожий на кору головного мозку. Були чотири великі свічки-стихії, які тріпотіли вогниками під вітерцем. І кожен бажаючий мав теж по 4 свічки в руках, щоб пройти уявним сурадом поруч із чотирма стихіями.
Потім коло Тотохи пролунала КОЗАЦЬКА ПОБУДА: нас було 10 чоловіків, що вміли її співати.

Ліворуч, тримаючи мене міцно за руку, співав потужним басом Михайло Орлюк: «Гей, Гой! Єси білий світе! Азм єсть!..». Був ще один чоловічий обряд, пов’язаний із ладуванням України. А в цей час знизу від поляни ми чули дзвін бронзових чаш

– це оздоровлювала жінок Ольга Андріївна. (Вона ліворуч, а коло неї Катерина).

Співи
Мені так не вистачало гуртового співу. Почали з Ладою співати «Сію редьку чепурненьку». І я згадав за Віру Іванівну, від якої почув я цю пісню на Тотосі в акацієвому гайку два роки тому. Це пісня про дівочу, жіночу долю. В ній є дивні слова. Для Лади й інших подаю два невідомі їм куплети:
В Україні хати білі. Як вітер повіє –
Стара мати ложки миє – невістка не вміє//
Чи я тобі, моя ненько, діла не робила?
Сіру гуску за мотузку до броду водила…
(Тобто виконувала всілякі свекрушині забаганки). Потім заспівали «Пісню про рушник» - згадайте: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…). А коли стали співати нашу улюблену пісню «Сховалось сонце за горою», то нас – хористів побільшало, а дехто записували відео на смартфони.

Потім розказував вірші Михайло Орлюк і потім ми ще заспівали давню пісню «Ой, чий то кінь стоїть?».

Розмови і братчина
Я й сам щось розказував і прислухався до інших. От Володимир вразив нас своєю обізнаністю про походження українських слів. От слово ПОПІЛ як воно виникло? Чоловік розказав, що в Україні скрізь були ліси. Частину з них вирубували і спалювали і формували поля. Потім трипільці ще додумалися розтрушувати спалене «ПО ПОЛЮ». Оце ці двоє слів згодом і трансформувалися у відоме нам слово «попіл». А чого – цілком вірогідна гіпотеза…

Здається, Володимир звернув нашу увагу на ясен, який оточили-полонили акації:

Ясен є одним із символів України, а акація потрапила до нас здалеку. Почитайте Біблію і дізнаєтеся, що євреї робили свою скинію із священного дерева ситтім (акації).
Спочатку за моїм рядном-столом із наїдками і напитками вмістилося нас восьмеро, а потім ми трохи потіснилися і стало нас десятеро. Марія принесла домашнє смачне вино, а Ніна виставила рожеве трояндове вино теж із чудовим ароматом. Наливали потрошку і проголошували побажання – майже всі виговорилися. Людмила Кузнєцова привезла такі смачні бутерброди, Володимир виклав шмат сала, а Ніна, чи Марія виставила судочок із смаженими лисичками. І без традиційного кулешу, а всі наїлися і напилися, бо найперше ми потамували спрагу і голод від недостачі спілкування.

Від’їзд
Верталися ми знову соєвою стежкою і частина ладувальників подерлася стежкою на Тотоху – вони на ній ще не були. Я опускаюсь від Тотохи західною стежкою і помічаю на ній великі тріщини – це так земля порепалася від посухи.

Але цвіте фіалково плантація запашної шавлії, а поруч пан Михайло розказує про цілющі трави і Світолана вже тримає в руці величезну верблюжу колючку. Підіймаємося до криниці, а там відро на журавлі.

Не шкода мені своєї банки – з неї ми вмивалися холодною водицею і пили її, і пили… Обіймаємося на прощання з побажаннями нових зустрічей.

Дорогою додому
Спочатку ми їдемо довго якимись богуславськими польовими дорогами і зеленими нетрями, бо Олександру треба в село Рудня. Потім вже асфальтом їдемо, придивляючись, що де продається, бо Олені треба козине молоко. Петро купує баночку богуславського меду, а Олександр – вишні й абрикоси. І ось нарешті ми повертаємо на Красне.

Квас-ШОВКОВАС
Товариству треба швидко в Київ. Але вони вмилися холодною водичкою біля колодязя. А потім я налив їм квасу із шовковиць та ще й з медком. Казали, що смачний. Петру окремо додому пляшка квасу із льоху. Не забув подарувати Олександру ще з 2015 року підписану свою книжку «Красне…».

Дорогою я ще зірвав Петру кілька шовковиць – він так їх любить…

Наступного дня

В неділю зраночку я проснувся бадьорим. Цілий день я ходив підстрибом і мені хотілося співати...